Великий заповіт - Сторінка 2
- Франсуа Війон -
Боже, крий!
46
Також ті жіночки старенькі,
Що й жити вже набридло їм,
Дівчат лукавих молоденьких
На місці бачивши своїм,
Питають Господа, яким
Він правом їх зробив старими?
Але Господь у спорі цім
Мовчить, щоб не програти з ними.
Стара оплакує свої молодощі жалі гарної збройовниці
47
До мене скарга долетіла
Збройовниці, яка була
Колись красунею й хотіла
Щоб знову молодість прийшла:
"Ох, старосте, зрадлива, зла,
Твій крок так швидко поступає!
Собі я смерти б завдала,
Але за руку щось тримає.
48
"Мені хтось владу відібрав
Усіх красою чарувати,
Людей торгівлі, церкви, прав;
Хоч би який був хто багатий,
Все був ладен мені віддати,
Хоча б і жалував відтак,
За те, чого сьогодні мати
Дарма не хоче і жебрак.
49
"Я багатьох за ніс водила,
Бо страх немудра ще була,
Одного жевжика любила
І догоджала, чим могла.
Хоча я іншим допекла,
Їйбо, кохалася в хорошім,
Та це була людина зла,
У мене він любив лиш гроші.
50
"Хоч він мене нізащо мав,
Хоч копав, я його кохала,
Хоч по землі мене тягав,
Я не жаліла, все чекала,
Що скаже, шоб поцілувала.
Лайдак безсердний, мов на сміх,
Мене пригорне... Я прощала.
Та що лишилось? Стид і гріх.
51
"Вже він помер, літ буде з тридцять,
Я сива і стара снуюсь,
Буває, давній час присниться
І я ще більше зажурюсь.
Як часом гола подивлюсь
На себе щ дзеркало й побачу
Ягу скоцюрблену якусь,
То мало розуму не трачу.
52
"З чолом що сталося гладким,
З ясним волоссям, із бровами,
Із поглядом моїм сяйним,
З очима, хитрими ловцями;
З тендітних ушок мушельками,
Із носиком, тонким як хруст,
З чистеньким личком, з рум'янцями,
Із вишнями чудових уст?
53
"Де плечі ті, мов шовк гладенькі,
Рук витонченість молодих,
Маленькі груди, зад кругленький,
Бсе створене для чарівних
Турнірів — любощів палких,
Широкі ібедра і скарбниця
На стегнах повних і тугих,
Що у садку малім таїться?
54
"Чоло все зрите, в косах — сніг,
Злиняли брови, згасли очі,
Що бісики пускали й сміх, —
Злощастя купчиків охочих;
Скарлючивсь ніс, колись урочий,
У вухах клоччя стало сторч,
Запалі лиця блідість точить,
Сушні уста, на шиї — морщ.
55
"Такий кінець краси людської;
Рамена й пальці — кістюхи,
На плечі виліз горб дугою,
Не груди — звислі бовтюхи;
Як тісто, бедра. Скарбик — пхе!
А стегна — вже не стегна чисті,
Якісь засохлі макухи,
Ще й мов ковбаси ті, плямисті.
56
"Баби нещасні і дурні,
Над давніми поплачмо днями,
Ми, що навпочепки сумні
При іватрі збилися гуртами
Над димними конопляками;
Які ж були красуні з нас!
Та наш вогонь погас без тями
І все зім'яв нещадний час".
Баляда і поука гарної збройовйиці дівчатам утіхи
Ти, Рукавичничко чудова,
Що в мене вчилась стільки літ,
І ти теж, Б'янко Шевчукова,
Вже вам отямитися слід.
Направо, ліво — всіх ловіть
Безжалісно, кого знайдете,
Старих бо не цінує світ,
Мов зняті з обігу монети.
І ти, Ковбасничко, що шпарко
В танку ґраційному пливеш,
Ґільмето, гарна Килимарко,
Хапай свого майструня теж;
А то крамниченьку замкнеш,
Як в старости впадеш лабети,
Старих ксьондзів втішатимеш,
Мов зняті з обігу монети.
Ти, Капелюшко Йоаннинко,
Не відпихай коханця знов,
І ти, Торбинко Катеринко,
Мужчинам пашу наготов;
Якби й негарну хто знайшов,
То й та веселої прикмети,
Старулі ж геть женуть любов,
Мов зняті з обігу монети.
Дівчата, жаль мій відціля,
Послухайте і знатимете,
Чому тепер скінчилась я,
Мов зняті з обігу монети.
57
Таку науку подає
Та, що уміла чарувати;
Чи зле, чи добре — так, як є
Я дав Фременові списати.
Він — писар мій забудькуватий,
Вразливий, недурний кумпан,
Як спорим — шлю його до ката:
Який слуга, такий і пан.
58
Я знаю, звикли небезпеки
Услід за любощами йти;
Ще піде хтось на супереки,
Гукаючи: "Гей, не крути!
Якщо обмани тих, що ти
Назвав, знецінюють кохання,
То ті страхи від дурноти,
Бо ті жінки не варт зідхання.
59
"Лише за гроші їх любов,
Їх любиться лише хвилини;
Хто б не прийшов — їм добрий лов,
Їм сміх, кишеня ж бідна гине.
За здобиччю із них кожна лине,
Та є чимало ще жінок
Без плями, й чесні їх мужчини
Хай бавлять — не тамтих дівок".
60
Як хтось таке мені промовить,
Скажу: нівроку в нього рот,
Та й висновки його готові,
Мовляв, щоб досягти висот,
В любові важкий скарб чеснот;
А я спитаю: чи дівчатка,
З якими розмовляв стокрот,
Цнотливі не були спочатку?
61
І справді, чесні всі були,
Без жодних закидів, без плями,
І правда, що, як почали,
То кожна з тих жінок між нами
Взяла, ще як не мала фами,
Хто був — пан, клерк чи мніх який,
Щоб загасить любови пламень,
Як свят-Антонів жар, палкий.
62
Тож, як з'ясовано в Декреті,
Їх любчики любили їх;
Вони кохали їх в секреті,
Не допускаючи чужих.
Але любов кінець постиг:
Бо та, що одного кохала,
Геть знудилася ним і всіх
Кохати раптом забажала.
63
Причиною, гадаю, тут
(Не ображаю з пань нікого)
Жіночої натури суть,
Яка кохання жде палкого.
Я не кажу тут більш нічого,
Лиш те, як в Раймсі і Труа
Чи в Ліллі ставляться до цього:
"Чотири майстри — це не два".
64
Так за носи коханців водять
Ті дами — й гонять до ста лих;
Така коханцям нагорода:
Усе довір'я гине в них,
Хоч був обіймів жар палких.
"Із воєн, ловів, поцілунків —
Таке переконання всіх —
Утіхи мало, більш фрасунків".
Подвійна баляда
Нуж, у любовний мчи танець,
Шукай забав несамовитих,
Не ліпший станеш накінець,
Лиш буде в голові дзвонити.
Любов бо творить шал неситий:
Цар Соломон склонивсь божкам,
Самсон очиці мав розбиті.
Щасливий, хто не любить сам!
Орфей чудовий голос мав,
На (сопілках він грав усяких,
З любови ж мало не пропав
В чотироглавого собаки.
Нарцис же годувати раки
Пірнув на саме дно к' линам,
Любов і дурощі — однакі.
Щасливий, хто не любить сам!
Сардан, той лицар давніх днів,
Що Кріт колись добув багатий,
Зробитись жінкою хотів
І льон з дівчатами сукати.
Давид, що вмів пророкувати,
Як стегна раз його очам
Відкрились, страх Господній стратив.
Щасливий, хто не любить сам!
Амнон збезчестити посмів
Сестру Тамар, що на прохання
Прийшла покуштувать млинців, —
Ця кровосуміш — злодіяння.
А Ірод рік — і свят-Йоання
Глава за марний впала крам —
За танці, джиґи і співання.
Щасливий, хто не любить сам!
Тепер про себе щось речу:
Мене мов шмаття в річці била
Любов, тож далі не змовчу.
Яка ж біда це спричинила?
Восельська Катеринка мила!
Ноель, той третій, теж був там,
Йому дам доброго кропила.
Щасливий, хто не любить сам!
Скажіть: невже той парубчак
Колись би кинув катеринки?
Ні, хоч горів би, мов відьмак,
На помелі, — він ні хвилинки
Не перестане лити слинки.
А все ж, лиш бевзь би вірив вам,
Будь ви брюнетки чи бльондинки.
Щасливий, хто не любить сам!
65
А та, котрій колись служив
Я серцем, вірним голуб'ятком,
Що в ній для себе я зустрів
Лиш журб і болів подостатком,
Коли б на зустрічів початку
Розкрила задуми свої,
Я б, може, викрутився гладко
Із пастки хитрої її.
66
Як починав я їй звірятись,
Вона прислухувалась лиш,
Не пробувала сперечатись,
Що більш, тулилися щільніш,
Щоб воркувати приємніш.
Так серед любощів розкрити
Вона змогла мене певніш,
Щоб з мене дурника зробити.
67
Вона вигадлива була:
Це є не це, а те, крутила,
Не борошно це, а зола,
Цей кінь — не кінь, але кобила,
Ця цегла — мусянжова брила,
Ця в грі паршива карта — туз,
Як всі дурисвіти, дурила
І підіймала все на глуз.
68
Верзла, що хмари — це телиці,
Що небо — з міді казанок,
Що вечір — ранні світ-зірниці,
Що хрін — зелений огірок,
Що у свині не хвіст — млинок,
Що яблучник — вино коштовне,
Що зашморг ката — звій ниток,
А пііп пузатий — дам любовник.
69
Так мною кидала любов,
Аж геть мене від себе вергла,
Хто в світі іншого б знайшов,
{Хоч би як срібло був чи перла),
З кого любов би таік обдерла
Усе і закрутила ним
І що не став би, як тепер я,
Коханцем прогнаним, смішним.
70
Я проклинаю всі кохання,
На них огнем і кров'ю йду,
Вони бездумно на страждання
І смерть вели мене бліду.
Тож скрипку геть під стіл кладу,
Кінець з коханцями палкими!
Якщо я був у їх ряду,
Клянусь, я більше вже не з ними.
71
Я пір'я по вітрах пустив,
Хто хоче, хай біжить ловити.
Але покину цей мотив,
Щоб раз почате закінчити.
Як хтось спитає, як ганьбити
Я міг відважитись любов,
Слова згадаю знамениті:
"Вмираєш — правду в очі мов"!
72
Вже чую згаги жар смертельний,
У харкотинні — білий слиз,
Мов тої вовни жмут кудельний.
І що скажу? Хіба, що скрізь
Я мохом для дівчат обріс,
Для них я вже не чустрий когут:
Мій голос — скрип старих заліз,
А я ж зелений ще, їйбогу!
73
Нехай же дяку прийме Бог
І — Так Тібо за зимну воду,
За те, що пхнув мене у льох,
Ще й гризти дав гіркого плоду
В заліззі... Як спімну ту шкоду,
Молюсь за нього. Знаю, як:
Хай Бог йому, як нагороду,
Дасть те, що мислю... й далі так.
74
А все ж йому не зичу лиха,
Будь славен він і капітан,
Також суддя, його потіха,
Приємний, завжди милий пан.
Я обмину тут інший сан,
Крім майстра Роберта малого.
Мені так любий весь той стан,
Як рід шахрайський любий Богу.
75
Я тямлю (хвален Бог повік!),
Що склав я, в путь зібравшись вільну,
У п'ятдесят і шостий рік,
Записки, що їх самовільно
Звав Заповітом дехто мильно;
Це не моя словесна гра.
Та скрізь я чую невідхильно:
Не кожен пан свого добра.
76
Не відречусь писань тих зараз,
Хоч я усе на карту склав;
У спочуванні до Бастара
Де Бара іншим я не став.
Три сінники йому я дав,
В додатку ще старі рогожі,
Щоб під коліна підв'язав,
Тоді триматись краще зможе.
77
Коли б дістати хтось не зміг
Те, що йому в леґаті дав я,
Розпоряджаюсь: у моїх
Нащадків хай ті речі правлять.
А хто вини? Усі їх славлять —
Моро, Провен, Робен Туржі.
Їм власне ліжко записав я,
Цей дар тяжить на їх душі.
78
Отож, ні слова вже від мене,
Останню волю я зроблю
Перед заслуханим Фременом,
Якщо не спить він, заявлю,
Що всім я щось передаю
В моїй новій цій духівниці,
Лиш сповіщати не велю,
Хіба, у Франції, в столиці.
79
Вже чую в серці крови спад
І ледве можу говорити.
Фремене, ближче ложа сядь,
Щоб не підслухав хтось неситий;
Бери чорнило, пера, зшити,
Пиши, що подиктую я,
Дай потім копії зробити;
Остання воля ось моя:
80
Пишу в ім'я Отця і Сина,
Народженого з Діви нам,
Святого Господа в вершинах,
Що з Духом володіє там.
Він спас те, що напсув Адам
І грішниками небо здобить...
Блаженний той, хто вірить сам,
Що Бог святих з померлих робить.
81
Бони були уже на дні,
Засуджені на кару вічну,
їх тіло — гниль, душа — в огні,
Ким не були б вони фактично.
Сюди не вчислені критично
Пророки й патріярхів ряд,
Яким, як бачу це логічно,
Зади ніколи не горять.
82
Хтось на цьому озветься слові:
"Як смієш говорити так,
Не бувши кутим в богослов'ї?
Так метикує лиш мудрак".
На іце я відповім: "Однак
Ісус послав не на перини
Багатого, а до чортяк,
А Лазар взнісся на вершини".
83
Як Лазар би в огні горів,
Багач його б не став просити,
Щоб той хоч пальця замочив,
Язик йому, охолодити.
П'янюзі, що, для оковити
Сорочку б у шинку продав,
У пеклі й чарки не купити.
Від мук таких нас, Боже, збав!
84
В ім'я Господнє, як казав я,
І в Матері його ім'я,
Хай буде все, що написав я,
Безгрішним, — вже ж як привид я.
Це ласка, Господи, твоя
Мене спасала від холери.
Все інше обійду здаля,
Мої слова ось на папері.
85
Найперше, Трійці Осіянній
Підношу душу я свою
І милосердній Нашій Пані,
Що є Господнім домом, шлю.
Всієї ласки я молю
В Дев'яти гідних Сил Небесних,
Хай душу занесуть мою
Пеіред найвищий Трон чудесний.
86
Теж, матері-землі їсирій
Своє заповідаю тіло:
Не нажереться черв лихий,
Бо часто з голоду терпіло.
Хай зараз вириють могилу:
З землі прийшло, і в землю знов;
Усе, куди б не заблудило,
Вернутись хоче до основ.
87
Також, Ґійом Війон мій любий,
Що другим батьком був мені,
Що, наче матінка, голубив
Мене — дитятко в пелені,
Що часто з юшки на огні
Тягнув мене — й не рад з нової,
Якому кланяюсь: е, ні,
Сам вихлепчу те, що накоїв, —
88
Отримає мій книгозбір
І мій Роман про бздо чортяче,
Ґі Табарі списав цей твір,
Ні слова не переіначив.
Востаннє під столом я бачив
Його у зшитках.
46
Також ті жіночки старенькі,
Що й жити вже набридло їм,
Дівчат лукавих молоденьких
На місці бачивши своїм,
Питають Господа, яким
Він правом їх зробив старими?
Але Господь у спорі цім
Мовчить, щоб не програти з ними.
Стара оплакує свої молодощі жалі гарної збройовниці
47
До мене скарга долетіла
Збройовниці, яка була
Колись красунею й хотіла
Щоб знову молодість прийшла:
"Ох, старосте, зрадлива, зла,
Твій крок так швидко поступає!
Собі я смерти б завдала,
Але за руку щось тримає.
48
"Мені хтось владу відібрав
Усіх красою чарувати,
Людей торгівлі, церкви, прав;
Хоч би який був хто багатий,
Все був ладен мені віддати,
Хоча б і жалував відтак,
За те, чого сьогодні мати
Дарма не хоче і жебрак.
49
"Я багатьох за ніс водила,
Бо страх немудра ще була,
Одного жевжика любила
І догоджала, чим могла.
Хоча я іншим допекла,
Їйбо, кохалася в хорошім,
Та це була людина зла,
У мене він любив лиш гроші.
50
"Хоч він мене нізащо мав,
Хоч копав, я його кохала,
Хоч по землі мене тягав,
Я не жаліла, все чекала,
Що скаже, шоб поцілувала.
Лайдак безсердний, мов на сміх,
Мене пригорне... Я прощала.
Та що лишилось? Стид і гріх.
51
"Вже він помер, літ буде з тридцять,
Я сива і стара снуюсь,
Буває, давній час присниться
І я ще більше зажурюсь.
Як часом гола подивлюсь
На себе щ дзеркало й побачу
Ягу скоцюрблену якусь,
То мало розуму не трачу.
52
"З чолом що сталося гладким,
З ясним волоссям, із бровами,
Із поглядом моїм сяйним,
З очима, хитрими ловцями;
З тендітних ушок мушельками,
Із носиком, тонким як хруст,
З чистеньким личком, з рум'янцями,
Із вишнями чудових уст?
53
"Де плечі ті, мов шовк гладенькі,
Рук витонченість молодих,
Маленькі груди, зад кругленький,
Бсе створене для чарівних
Турнірів — любощів палких,
Широкі ібедра і скарбниця
На стегнах повних і тугих,
Що у садку малім таїться?
54
"Чоло все зрите, в косах — сніг,
Злиняли брови, згасли очі,
Що бісики пускали й сміх, —
Злощастя купчиків охочих;
Скарлючивсь ніс, колись урочий,
У вухах клоччя стало сторч,
Запалі лиця блідість точить,
Сушні уста, на шиї — морщ.
55
"Такий кінець краси людської;
Рамена й пальці — кістюхи,
На плечі виліз горб дугою,
Не груди — звислі бовтюхи;
Як тісто, бедра. Скарбик — пхе!
А стегна — вже не стегна чисті,
Якісь засохлі макухи,
Ще й мов ковбаси ті, плямисті.
56
"Баби нещасні і дурні,
Над давніми поплачмо днями,
Ми, що навпочепки сумні
При іватрі збилися гуртами
Над димними конопляками;
Які ж були красуні з нас!
Та наш вогонь погас без тями
І все зім'яв нещадний час".
Баляда і поука гарної збройовйиці дівчатам утіхи
Ти, Рукавичничко чудова,
Що в мене вчилась стільки літ,
І ти теж, Б'янко Шевчукова,
Вже вам отямитися слід.
Направо, ліво — всіх ловіть
Безжалісно, кого знайдете,
Старих бо не цінує світ,
Мов зняті з обігу монети.
І ти, Ковбасничко, що шпарко
В танку ґраційному пливеш,
Ґільмето, гарна Килимарко,
Хапай свого майструня теж;
А то крамниченьку замкнеш,
Як в старости впадеш лабети,
Старих ксьондзів втішатимеш,
Мов зняті з обігу монети.
Ти, Капелюшко Йоаннинко,
Не відпихай коханця знов,
І ти, Торбинко Катеринко,
Мужчинам пашу наготов;
Якби й негарну хто знайшов,
То й та веселої прикмети,
Старулі ж геть женуть любов,
Мов зняті з обігу монети.
Дівчата, жаль мій відціля,
Послухайте і знатимете,
Чому тепер скінчилась я,
Мов зняті з обігу монети.
57
Таку науку подає
Та, що уміла чарувати;
Чи зле, чи добре — так, як є
Я дав Фременові списати.
Він — писар мій забудькуватий,
Вразливий, недурний кумпан,
Як спорим — шлю його до ката:
Який слуга, такий і пан.
58
Я знаю, звикли небезпеки
Услід за любощами йти;
Ще піде хтось на супереки,
Гукаючи: "Гей, не крути!
Якщо обмани тих, що ти
Назвав, знецінюють кохання,
То ті страхи від дурноти,
Бо ті жінки не варт зідхання.
59
"Лише за гроші їх любов,
Їх любиться лише хвилини;
Хто б не прийшов — їм добрий лов,
Їм сміх, кишеня ж бідна гине.
За здобиччю із них кожна лине,
Та є чимало ще жінок
Без плями, й чесні їх мужчини
Хай бавлять — не тамтих дівок".
60
Як хтось таке мені промовить,
Скажу: нівроку в нього рот,
Та й висновки його готові,
Мовляв, щоб досягти висот,
В любові важкий скарб чеснот;
А я спитаю: чи дівчатка,
З якими розмовляв стокрот,
Цнотливі не були спочатку?
61
І справді, чесні всі були,
Без жодних закидів, без плями,
І правда, що, як почали,
То кожна з тих жінок між нами
Взяла, ще як не мала фами,
Хто був — пан, клерк чи мніх який,
Щоб загасить любови пламень,
Як свят-Антонів жар, палкий.
62
Тож, як з'ясовано в Декреті,
Їх любчики любили їх;
Вони кохали їх в секреті,
Не допускаючи чужих.
Але любов кінець постиг:
Бо та, що одного кохала,
Геть знудилася ним і всіх
Кохати раптом забажала.
63
Причиною, гадаю, тут
(Не ображаю з пань нікого)
Жіночої натури суть,
Яка кохання жде палкого.
Я не кажу тут більш нічого,
Лиш те, як в Раймсі і Труа
Чи в Ліллі ставляться до цього:
"Чотири майстри — це не два".
64
Так за носи коханців водять
Ті дами — й гонять до ста лих;
Така коханцям нагорода:
Усе довір'я гине в них,
Хоч був обіймів жар палких.
"Із воєн, ловів, поцілунків —
Таке переконання всіх —
Утіхи мало, більш фрасунків".
Подвійна баляда
Нуж, у любовний мчи танець,
Шукай забав несамовитих,
Не ліпший станеш накінець,
Лиш буде в голові дзвонити.
Любов бо творить шал неситий:
Цар Соломон склонивсь божкам,
Самсон очиці мав розбиті.
Щасливий, хто не любить сам!
Орфей чудовий голос мав,
На (сопілках він грав усяких,
З любови ж мало не пропав
В чотироглавого собаки.
Нарцис же годувати раки
Пірнув на саме дно к' линам,
Любов і дурощі — однакі.
Щасливий, хто не любить сам!
Сардан, той лицар давніх днів,
Що Кріт колись добув багатий,
Зробитись жінкою хотів
І льон з дівчатами сукати.
Давид, що вмів пророкувати,
Як стегна раз його очам
Відкрились, страх Господній стратив.
Щасливий, хто не любить сам!
Амнон збезчестити посмів
Сестру Тамар, що на прохання
Прийшла покуштувать млинців, —
Ця кровосуміш — злодіяння.
А Ірод рік — і свят-Йоання
Глава за марний впала крам —
За танці, джиґи і співання.
Щасливий, хто не любить сам!
Тепер про себе щось речу:
Мене мов шмаття в річці била
Любов, тож далі не змовчу.
Яка ж біда це спричинила?
Восельська Катеринка мила!
Ноель, той третій, теж був там,
Йому дам доброго кропила.
Щасливий, хто не любить сам!
Скажіть: невже той парубчак
Колись би кинув катеринки?
Ні, хоч горів би, мов відьмак,
На помелі, — він ні хвилинки
Не перестане лити слинки.
А все ж, лиш бевзь би вірив вам,
Будь ви брюнетки чи бльондинки.
Щасливий, хто не любить сам!
65
А та, котрій колись служив
Я серцем, вірним голуб'ятком,
Що в ній для себе я зустрів
Лиш журб і болів подостатком,
Коли б на зустрічів початку
Розкрила задуми свої,
Я б, може, викрутився гладко
Із пастки хитрої її.
66
Як починав я їй звірятись,
Вона прислухувалась лиш,
Не пробувала сперечатись,
Що більш, тулилися щільніш,
Щоб воркувати приємніш.
Так серед любощів розкрити
Вона змогла мене певніш,
Щоб з мене дурника зробити.
67
Вона вигадлива була:
Це є не це, а те, крутила,
Не борошно це, а зола,
Цей кінь — не кінь, але кобила,
Ця цегла — мусянжова брила,
Ця в грі паршива карта — туз,
Як всі дурисвіти, дурила
І підіймала все на глуз.
68
Верзла, що хмари — це телиці,
Що небо — з міді казанок,
Що вечір — ранні світ-зірниці,
Що хрін — зелений огірок,
Що у свині не хвіст — млинок,
Що яблучник — вино коштовне,
Що зашморг ката — звій ниток,
А пііп пузатий — дам любовник.
69
Так мною кидала любов,
Аж геть мене від себе вергла,
Хто в світі іншого б знайшов,
{Хоч би як срібло був чи перла),
З кого любов би таік обдерла
Усе і закрутила ним
І що не став би, як тепер я,
Коханцем прогнаним, смішним.
70
Я проклинаю всі кохання,
На них огнем і кров'ю йду,
Вони бездумно на страждання
І смерть вели мене бліду.
Тож скрипку геть під стіл кладу,
Кінець з коханцями палкими!
Якщо я був у їх ряду,
Клянусь, я більше вже не з ними.
71
Я пір'я по вітрах пустив,
Хто хоче, хай біжить ловити.
Але покину цей мотив,
Щоб раз почате закінчити.
Як хтось спитає, як ганьбити
Я міг відважитись любов,
Слова згадаю знамениті:
"Вмираєш — правду в очі мов"!
72
Вже чую згаги жар смертельний,
У харкотинні — білий слиз,
Мов тої вовни жмут кудельний.
І що скажу? Хіба, що скрізь
Я мохом для дівчат обріс,
Для них я вже не чустрий когут:
Мій голос — скрип старих заліз,
А я ж зелений ще, їйбогу!
73
Нехай же дяку прийме Бог
І — Так Тібо за зимну воду,
За те, що пхнув мене у льох,
Ще й гризти дав гіркого плоду
В заліззі... Як спімну ту шкоду,
Молюсь за нього. Знаю, як:
Хай Бог йому, як нагороду,
Дасть те, що мислю... й далі так.
74
А все ж йому не зичу лиха,
Будь славен він і капітан,
Також суддя, його потіха,
Приємний, завжди милий пан.
Я обмину тут інший сан,
Крім майстра Роберта малого.
Мені так любий весь той стан,
Як рід шахрайський любий Богу.
75
Я тямлю (хвален Бог повік!),
Що склав я, в путь зібравшись вільну,
У п'ятдесят і шостий рік,
Записки, що їх самовільно
Звав Заповітом дехто мильно;
Це не моя словесна гра.
Та скрізь я чую невідхильно:
Не кожен пан свого добра.
76
Не відречусь писань тих зараз,
Хоч я усе на карту склав;
У спочуванні до Бастара
Де Бара іншим я не став.
Три сінники йому я дав,
В додатку ще старі рогожі,
Щоб під коліна підв'язав,
Тоді триматись краще зможе.
77
Коли б дістати хтось не зміг
Те, що йому в леґаті дав я,
Розпоряджаюсь: у моїх
Нащадків хай ті речі правлять.
А хто вини? Усі їх славлять —
Моро, Провен, Робен Туржі.
Їм власне ліжко записав я,
Цей дар тяжить на їх душі.
78
Отож, ні слова вже від мене,
Останню волю я зроблю
Перед заслуханим Фременом,
Якщо не спить він, заявлю,
Що всім я щось передаю
В моїй новій цій духівниці,
Лиш сповіщати не велю,
Хіба, у Франції, в столиці.
79
Вже чую в серці крови спад
І ледве можу говорити.
Фремене, ближче ложа сядь,
Щоб не підслухав хтось неситий;
Бери чорнило, пера, зшити,
Пиши, що подиктую я,
Дай потім копії зробити;
Остання воля ось моя:
80
Пишу в ім'я Отця і Сина,
Народженого з Діви нам,
Святого Господа в вершинах,
Що з Духом володіє там.
Він спас те, що напсув Адам
І грішниками небо здобить...
Блаженний той, хто вірить сам,
Що Бог святих з померлих робить.
81
Бони були уже на дні,
Засуджені на кару вічну,
їх тіло — гниль, душа — в огні,
Ким не були б вони фактично.
Сюди не вчислені критично
Пророки й патріярхів ряд,
Яким, як бачу це логічно,
Зади ніколи не горять.
82
Хтось на цьому озветься слові:
"Як смієш говорити так,
Не бувши кутим в богослов'ї?
Так метикує лиш мудрак".
На іце я відповім: "Однак
Ісус послав не на перини
Багатого, а до чортяк,
А Лазар взнісся на вершини".
83
Як Лазар би в огні горів,
Багач його б не став просити,
Щоб той хоч пальця замочив,
Язик йому, охолодити.
П'янюзі, що, для оковити
Сорочку б у шинку продав,
У пеклі й чарки не купити.
Від мук таких нас, Боже, збав!
84
В ім'я Господнє, як казав я,
І в Матері його ім'я,
Хай буде все, що написав я,
Безгрішним, — вже ж як привид я.
Це ласка, Господи, твоя
Мене спасала від холери.
Все інше обійду здаля,
Мої слова ось на папері.
85
Найперше, Трійці Осіянній
Підношу душу я свою
І милосердній Нашій Пані,
Що є Господнім домом, шлю.
Всієї ласки я молю
В Дев'яти гідних Сил Небесних,
Хай душу занесуть мою
Пеіред найвищий Трон чудесний.
86
Теж, матері-землі їсирій
Своє заповідаю тіло:
Не нажереться черв лихий,
Бо часто з голоду терпіло.
Хай зараз вириють могилу:
З землі прийшло, і в землю знов;
Усе, куди б не заблудило,
Вернутись хоче до основ.
87
Також, Ґійом Війон мій любий,
Що другим батьком був мені,
Що, наче матінка, голубив
Мене — дитятко в пелені,
Що часто з юшки на огні
Тягнув мене — й не рад з нової,
Якому кланяюсь: е, ні,
Сам вихлепчу те, що накоїв, —
88
Отримає мій книгозбір
І мій Роман про бздо чортяче,
Ґі Табарі списав цей твір,
Ні слова не переіначив.
Востаннє під столом я бачив
Його у зшитках.