Венера в хутрі - Сторінка 10

- Леопольд фон Захер-Мазох -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— Без жодних умов, без жодних обмежень твоєї влади наді мною. Хочу залежати тільки від твого милосердя чи гніву!

Кажучи це, я зісковзнув з канапи їй до ніг і дивився на неї знизу захмелілим від жаги поглядом.

— Який ти гарний тепер! — вигукнула вона. — Мене зачаровують, хвилюють твої очі, затуманені, наче в екстазі. Яким же дивовижним буде їхній погляд під смертельними ударами батога, у мить скону! Ти маєш очі мученика!

* * *

Інколи мені страшно усвідомлювати, що я так сповна, беззастережно готовий віддатися у руки жінки. А якщо вона зловживатиме моєю пристрастю, своєю владою?..

То й що? Тоді я скуштую на власній шкірі того, що ще з дитинства заполонювало мої фантазії, сповнюючи солодким жахом. Безглузді страхи! Вона гратиметься зі мною в безневинну гру, нічого більше! Вона ж мене кохає, вона така добра, справді шляхетна натура, не здатна на зраду. Та все ж усе в її руках — вона зможе, якщо захоче. Як ворохобить мене цей страх, ці сумніви...

* * *

Тепер я розумію Манон Леско і бідного шевальє, який обожнював її навіть тоді, коли вона була коханкою іншого; навіть тоді, як її поставили до ганебного стовпа.

Кохання не знає жодних чеснот, жодних заслуг. Воно кохає і прощає і все стерпить, бо не може інакше. Нами керує не тверезий розум; не переваги та недоліки, які нам відкрилися, ваблять чи відлякують нас. Солодка, тоскна, загадкова сила бере нас у свої тенета, і ми перестаємо думати, відчувати, прагнути — віддаємося на волю стрімкому потокові і навіть не питаємо, куди він нас несе.

* * *

Сьогодні на прогулянці вперше з'явився російський князь, який відразу привернув загальну увагу своєю атлетичною постаттю, вродливими рисами обличчя та розкішним убранням. Дами не зводили з нього очей, наче з дикого огира, але він походжав алеями похмурий, нікого не помічаючи, у супроводі двох слуг — мурина, зодягненого з голови до п'ят у червоний атлас, та черкеса в блискучих обладунках.

Раптом він побачив Ванду, прикипів до неї холодним пронизливим поглядом, навіть голову повернув за нею, а коли вона пройшла повз нього, зупинився й довго дивився їй услід.

А вона... Вона пожирала його своїми іскристими зеленими очима і доклала всіх зусиль, щоб зустрітися з ним знову.

Витончене кокетство, з яким вона ступала, рухалася, пускала бісики очима, зашморгом перехопило мені горло. Коли ми поверталися додому, я сказав їй про це. Вона насупила чоло.

— Чого ж ти хотів, — мовила вона. — Князь такий чоловік, який міг би мені сподобатися, навіть засліпити, а я вільна і можу робити усе, що заманеться...

— Ти мене більше не кохаєш? — затинаючись від ляку, пробубонів я.

— Я кохаю лише тебе, — заспокоїла вона мене. — Але дозволю князеві поупадати за мною...

— Вандо!

— Хіба ти не мій раб? — запитала вона спокійно. — Хіба я не Венера, жорстока північна Венера в хутрі?

Я мовчав. У мене було відчуття, ніби її слова перемелюють мене, мов жорна; її холодний погляд кинджалом пронизав моє серце.

— Негайно вивідай ім'я, помешкання і всі знайомства князя, зрозуміло? — звеліла вона.

— Але...

— Жодних заперечень! Виконуй! — крикнула Ванда з такою суворістю, якої я від неї ніколи не сподівався. — І не з'являйся мені на очі, доки не дізнаєшся усього.

Лише по обіді я зміг принести Ванді бажані новини. Вона залишила мене стояти, наче лакея, сама ж з усміхом слухала моє повідомлення, сидячи у фотелі. Потім кивнула, начебто задоволено.

— Подай мені ослінчика для ніг! — наказала коротко.

Я послухався, приніс ослінчика, поставив на нього її ніжки, а сам зостався на колінах перед нею.

— Чим усе це скінчиться? — сумно запитав я після короткої мовчанки.

Вона весело засміялася.

— Ще ж нічого й не почалося!

— Ти безсердечніша, аніж я думав, — ображено мовив я.

— Северине! — споважніла Ванда. — Я ще нічого не зробила, анічогісінько, а ти вже називаєш мене безсердечною. Що ж буде, коли я втілю в життя твої фантазії, заживу веселим, фривольним життям, заведу собі коло залицяльників — стану твоїм ідеалом, топтатиму тебе й шмагатиму батогом?

— Ти надто серйозно сприймаєш мої марення!

— Надто серйозно? Тільки-но я за них візьмуся, жартами не обмежиться! — заперечила вона. — Ти ж знаєш, якою ненависною є мені будь-яка гра, комедія. Ти сам цього хотів! Чия то була ідея, моя чи твоя? Я тебе нею спокусила чи ти розпалив мою уяву? А тепер для мене це серйозно.

— Вандо, — ніжно заворкотів я, — вислухай мене спокійно. Ми так безмежно кохаємо одне одного, ми такі щасливі, невже ти хочеш пожертвувати всім майбутнім заради миттєвої примхи?

— Це вже не примха! — крикнула вона.

— Що ж тоді? — запитав я налякано.

— Це вже в мені, — мовила вона спокійно, задумливо. — Можливо, ці мої нахили ніколи би й не виявилися, не розвинулися, якби не ти, а тепер, коли все обернулося нездоланним потягом, переповнило усе моє єство, коли я відчуваю в цьому насолоду, коли я вже не хочу й не можу інакше, ти хочеш все повернути? Мужчина ти, чи ні?

— Кохана, люба Вандо! — я заходився її пестити й цілувати.

— Облиш мене! Ти не мужчина!

— А ти! — спалахнув я нараз.

— Я своєрідна жінка, і ти це знаєш, — відповіла вона. — Я не така сильна у фантазіях і не така слабка, коли йдеться про їхнє втілення, як ти! Раз щось почавши, я доводжу справу до кінця, то наполегливіше, що на більший спротив натрапляю. Облиш мене!

Ванда відштовхнула мене і підвелася.

— Ван до! — я теж підхопився на ноги і порівнявся з нею — мої очі навпроти її очей.

— Тепер ти мене знаєш! — вела далі Ванда. — Я ще раз тебе попереджаю. Ти маєш ще вибір! Я не змушую тебе бути моїм рабом.

— Вандо! — вигукнув я зворушено, сльози заслали мені очі. — Ти не уявляєш, як я тебе кохаю!

Вона зневажливо скривила уста.

— Помиляєшся! Ти вдаєш з себе гіршу, ніж є насправді. Твоя сутність набагато добріша, шляхетніша...

— Що ти знаєш про мою сутність! — гнівно урвала вона мене. — Але ти ще мене пізнаєш!..

— Вандо!

— Вирішуй! Підкоришся мені, беззаперечно?

— А якщо я скажу — ні?

— Тоді...

Ванда підійшла до мене впритул, холодна й зверхня. Ось така — зі схрещеними на грудях руками, зі зловісною усмішкою на устах — вона справді була втіленням деспотичної жінки з моїх марень; риси її обличчя видавалися жорстокими, в очах не проглядалося й сліду доброти чи милосердя.

— Гаразд, — озвалася вона нарешті.

— Ти гніваєшся, — мовив я. — Будеш шмагати мене батогом?

— О ні! — заперечила Ванда. — Я тебе рідпущу. Ти вільний! Більше тебе не затримую...

— Вандо... мене, який тебе так кохає?

— Так, Вас, мій пане! Чоловіка, який мене боготворить, — у її голосі чулася зневага, — однак боягузливого, брехливого і віроломного. Забирайтеся геть, негайно!

— Вандо!

— Нікчемо!

Кров прилила мені до серця, я кинувся до Вандиних ніг і заридав.

— Ще тільки сліз бракувало! — зареготала вона. О, який то був убивчий сміх! — Ідіть, не хочу Вас більше бачити!

— Господи! — скрикнув я знетямлено. — Я зроблю все, що накажеш, буду твоїм рабом, твоєю річчю! Розпоряджайся мною, як захочеш, тільки не відштовхуй від себе! Я пропаду! Я не зможу жити без тебе! — я обхопив руками її коліна, цілував її долоні.

— Так, тобі судилося-таки бути рабом й відчувати батога на своїй шкірі, бо ти не мужчина, — сказала вона, і те, що вона мови-

ла це не в гніві й навіть без хвилювання, а так спокійно й розважливо, боляче шпигнуло мене в самісіньке серце. — Тепер я тебе добре знаю, збагнула твоє собаче нутро — ти здатний молитися на того, хто топче тебе ногами: що більше знущається, то відцані-ше любиш. Я тебе вже пізнала, тепер ще ти маєш пізнати мене...

Ванда сягнистими кроками міряла кімнату, а я валявся на колінах, понуривши голову, і сльози цебеніли мені з очей.

— Ходи до мене! — звеліла Ванда, сідаючи на канапу.

Я послухався і сів коло неї. Вона похмуро дивилася на мене, та раптом погляд її немов прояснів зсередини; з лагідною усмішкою вона притягнула мене до себе й заходилася зціловувати сльози з моїх очей.

* * *

Сміховинність моєї ситуації, власне, у тому, що я, мов ведмідь зі звіринця Лілі, можу втекти, але не хочу і готовий стерпіти геть усе, щойно вона пригрозить відпустити мене на свободу.

** *

Якби ж то вона нарешті знову взяла до рук батога! Від ласки, якою вона мене огортає, мені стає моторошно. Я сам собі здаюся маленькою, упійманою мишкою, з якою пустотливо бавиться граціозна кішечка, щомиті готова роздерти свою жертву, і моє мишаче серце ціпеніє від жаху.

Що вона замислила? Як вона зі мною вчинить?

* * *

Ванда начебто цілком забула про угоду, про моє рабство. Чи може, то, справді, було тільки примхою, і вона відмовилася від своїх намірів тієї ж миті, як я перестав чинити їй опір і упокорився її монаршій милості.

Яка ж вона ніжна, яка ж ласкава вона тепер зі мною. У нас блаженна пора.

* * *

Сьогодні вона попросила мене почитати сцену між Фавстом та Мефістофелем, у якій Мефістофель з'являється в образі мандрівного спудея. Вона не зводила з мене очей, у яких таїлося загадкове вдоволення.

— Не розумію, — заговорила вона, коли я закінчив читати, — як може чоловік так ясно, так гостро, так мудро передавати вичитані з твору великі й прекрасні думки, залишаючись неперевер-шеним мрійником, перечуленим невдахою.

— Ти задоволена, — мовив я, цілуючи їй руку. Ванда лагідно погладила мене по чолі.

— Я кохаю тебе, Северине, — прошепотіла вона. — Мені здається, жодного іншого чоловіка я не зможу кохати більше. Будьмо розсудливими, гаразд?

Замість відповіді я міцно обійняв її; безмежно ніжне, печальне відчуття щастя переповнювало мої груди, очі наповнилися слізьми, і одна сльоза крапнула їй на руку.

— Навіщо плакати! — вигукнула вона. — Яке ж ти все-таки дитя!

Катаючись якось околицями, ми зустріли російського князя, який їхав бричкою. Той, вочевидь, був неприємно вражений, побачивши поруч з Вандою мене, і, здавалось, намагався пронизати її своїми іскрометними сірими очима, вона ж — тієї миті я ладен був упасти навколішки й цілувати їй ноги — вдала, ніби не помітила його, байдуже ковзнула поглядом, наче він якась безживна річ або ж дерево, а тоді з чарівним усміхом повернулася до мене.

* * *

Коли сьогодні я побажав їй "на добраніч", вона здалася мені раптом, без будь-якого на те приводу, розгубленою та пригніченою. Що ж її турбувало?

— Мені шкода, що ти йдеш, — сказала вона, коли я вже стояв на порозі.

— Усе залежить від тебе, тільки ти можеш скоротити термін мого важкого випробування.