Венера в хутрі - Сторінка 12

- Леопольд фон Захер-Мазох -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Після вечері я піднімаюся чотирма прогонами сходів до свого номера, де вже стоїть моя невеличка валізка і горить засмальцьована гасова лампа. Це вузька кімнатка без грубки, без вікна, з невеличким люфтом для вентиляції. Якби не собачий холод, вона нагадала б мені венеційську в'язницю — Свинцеві камери. Я мимоволі реготнув, і мій сміх, відбившись луною від стін, налякав мене.

Раптом двері рвучко відчиняються, і служка театрально, дуже по-італійському, вигукує:

— Вас кличе мадам, негайно!

Я хапаю шапку, спотикаючись, злітаю сходами на перший поверх, щасливо добираюся нарешті до Вандиних дверей і стукаю.

— Увійдіть!

* * *

Я заходжу, зачиняю за собою двері й зупиняюся на порозі.

Ванда зручно вмостилася на маленькій оббитій червоним оксамитом канапі в білому мереживному неґліже з найтоншого мусліну, накинувши на плечі хутряне манто, те саме, в якому вона вперше з'явилася переді мною в образі богині кохання; її ніжки спочивають на подушці з тієї ж матерії, що й канапа. Жовті язички полум'я свічок у високих підсвічниках, що стоять на трюмо, і їхнє мерехтіння, віддзеркалене великим люстром, та багряні відсвіти вогню в коминку розкішно виграють на зеленому оксамиті манта, темно-брунатному соболиному хутрі, на білій, гладкій, пружній шкірі, на вогненно-рудому волоссі вродливої жінки, яка повертає до мене своє ясне, однак холодне обличчя і зводить на мене погляд холодних зелених очей.

— Я задоволена тобою, Ґреґоре, — мовила вона. Я уклонився.

— Підійди ближче! Я послухався.

— Ще ближче, — Ванда опустила очі й погладила рукою соболя. — Венера в хутрі приймає свого раба. Бачу, що Ви все ж не якийсь там пересічний фантазер, принаймні Ви не відступаєтеся від своїх мрій. Ви — справжній чоловік, сповнений рішучості здійснити усе те, що собі нафантазував, хоч Ваші фантазії — суцільне божевілля. Визнаю, це мені до вподоби, це мені імпонує. У цьому вчувається сила, а лише сила має вагу. Я навіть припускаю, що за якихось незвичайних обставин, скажімо, якоїсь визначної історичної доби, Ваші слабкості обернулись би дивовижною силою. За часів перших цезарів Ви б стали мучеником, в епоху Реформації — анабаптистом, у роки Французької революції—одним із найзапек-ліших жирондистів, які піднімалися на гільйотину з "Марсельєзою" на устах. Але насправді Ви — мій раб, мій...

Раптом вона зіскочила з канапи, та так рвучко, що манто зісковзнуло з її пліч, і ніжно, однак пристрасно, обвила руками мою шию.

— Мій любий рабе, о, Северине! Як я тебе кохаю, як обожнюю, як личить тобі цей краківський кунтуш! Але ти мерзнутимеш сьогодні вночі в тій злиденній комірчині без теплої грубки. Може, віддати тобі, серденько, своє манто, оте просторе...

Вона швидко підхопила його з підлоги і накинула мені на плечі. Не встиг я й оком зморгнути, як Ванда загорнула мене в хутро з ніг до голови.

— Ах, як тобі пасує хутро, воно підкреслює твої шляхетні риси. Щойно ти перестанеш бути моїм рабом, носитимеш оксамитовий кунтуш з соболиним коміром — зрозуміло? Інакше я ніколи більше не одягну хутряної кацабайки!

Ванда знову заходилася мене пестити, цілувати і зрештою потягнула за собою на канапу.

— Здається, тобі до вподоби одягатися в хутро, — мовила вона. — Негайно віддай мені манто, інакше я цілком втрачу почуття власної гідності...

Я накинув на неї манто, вона прослизнула рукою у правий рукав.

— Точнісінько, як на полотні Тиціана. Та досить жартів! Не дивися з таким туском, це мене засмучує. Ти поки що мій слуга лише для оточення, рабом ти ще не став, бо не підписав угоди. Ти ще вільний і будь-якої миті можеш покинути мене. Свою роль ти зіграв досконало! Я вражена! Але чи не переситився ти іще? Чи не здаюся я тобі огидною? Кажи! Я велю!

— Ти вимагаєш зізнання, Вандо?

— Так, вимагаю!

— Гаразд, я зізнаюся, навіть, якщо ти використаєш це згодом проти мене, — повів я далі. — Я закоханий в тебе сильніше, ніж будь-коли до цього менту, і з часом, що більше ти мене мордуватимеш, кохатиму й боготворитиму тебе щораз фанатичніше. Така, як ти була дотепер зі мною, ти розпалюєш мою кров, позбавляєш мене розуму, — я міцно пригорнув її до грудей і якусь мить спивав поцілунок з її вологих уст. — Красуне моя! — вигукнув я, милуючись Вандою, у пориві пристрасті зірвав з її пліч соболине хутро й припав устами до шиї.

— То ти кохаєш мене, коли я жорстока? — скрикнула Ванда. — Тепер іди собі! Надокучив! Чи ти не чуєш?

Вона вліпила мені такого ляпаса, що аж іскри посипалися з очей і задзвеніло у вухах.

— Допоможи мені одягнути моє хутро, ,рабе! Я допоміг, як умів.

— Який незґраба! — роздратовано верескнула вона і, щойно одягнувши манто, знову вдарила мене по обличчі. Я відчув, як зблідли мої щоки.

— Я завдала тобі болю? — враз ніжно запитала вона, обнявши мене рукою.

— Ні! Ні!

— Звісно, ти не можеш скаржитися, бо сам цього хотів. Поцілуй же мене знову!

Я обійняв Ванду, її уста уп'ялися в мої. Коли вона отак лежала у своєму важкому хутрі на моїх грудях, у мене з'явилося дивне, гнітюче відчуття, наче мене обіймає дикий звір, ведмедиця, яка ось-ось розтерзає кігтями мою плоть. Однак цього разу ведмедиця змилосердилася наді мною і відпустила.

Мою душу переповнювали радісні сподівання, коли я піднявся до своєї злиденної комірчини для челяді й упав на тверде ліжко.

"Яким же безмірно комічним є, по суті, життя, — думав я. — Щойно на твоїх грудях спочивала найпрекрасніша жінка на світі, втілення самої Венери, а за мить у тебе з'являється нагода запізна-

тися з пеклом китайців, які, на відміну вщ нас, не кидають грішників у вогонь, а ганяють крижаною пустелею. Вочевидь, родоначальникам їхньої віри теж доводилося ночувати у студених покоях".

* * *

Посеред ночі я з криком зірвався зі сну. Мені наснилося крижане поле, яким я блудив, даремно шукаючи виходу. Зненацька, не знати й звідки, на санях, запряжених оленем, з'явився ескімос з обличчям служки, котрий відводив мене до холодної комірчини.

— Що Вас сюди занесло, мосьє? — крикнув він. — Тут північний полюс!

Наступної миті він уже зник, натомість я побачив Ванду, яка ковзала кригою на маленьких ковзанах; її^біла атласна спідниця тріпотіла й шелестіла на вітрі; горностаєва оздоба її кацабайки та шапочки — а ще більше її обличчя — іскрилися білизною білішою за сніг. Вона підлетіла до мене, схопила в обійми, заходилася цілувати, і раптом я відчув, як починаю стікати гарячою кров'ю.

— Що ти робиш? — нажахано запитав я.

Вона зареготала. Приглянувшись ближче, я побачив, що це ніяка не Ванда, а велетенська біла ведмедиця впивається пазурами у моє тіло.

Я закричав з розпуки, а коли прокинувся, вражено розглядаючись навколо, мені ще вчувався у вухах її диявольський сміх.

* * *

Рано-вранці я вже стояв під дверима Вандиних покоїв і, коли служка приніс сніданок, я забрав у нього з рук тацю і подав каву своїй прекрасній повелительці. Вона вже причепурилася і мала чарівний вигляд — свіжа й рожева. Ванда приязно мені усміхнулася і підкликала до себе, коли хотів було шанобливо піти собі геть.

— Ти також швиденько поснідай, Ґреґоре, — сказала вона. — Після снідання ми відразу підемо шукати помешкання. Я хочу щонайшвидше покинути готель, тут ми почуваємося надто скуто. Досить мені трохи довше погомоніти з тобою, як одразу скажуть: російська пані завела інтрижку зі своїм слугою — безсмертна, видно, порода Катерини II.

За півгодини ми вийшли з готелю — Ванда в сукняному вбранні та російській шапочці, а я — у краков'яцькому кунтуші. Ми привертали увагу. Я йшов десь за десять кроків позаду Ванди і щосили хмурив чоло, ледь стримуючи регіт. Майже на кожній вулиці на розкішних будинках рясніли таблички: "Сатеге аттоЬіІіаІе" — "Здається кімната". Ванда щоразу ганяла мене то вгору, то вниз сходами, і лише тоді, коли я доповідав їй, що помешкання начебто відповідає її вимогам, вона заходила сама. До обіду я втомився, наче мисливський пес після полювання.

Ми обходили будинок за будинком, але все надаремно — відповідне житло годі було знайти. Ванда вже потроху сердилася. Раптом вона сказала мені:

— Северине, серйозність, з якою ти граєш свою роль, непере-вершена, а те насильство, якому ми самі себе піддаємо, збуджує мене. Мені вже несила терпіти, ти такий коханий, я мушу тебе поцілувати! Зайдімо до якогось будинку!

— Але ж, вельможна пані... — хотів було заперечити я.

— Ґреґоре! — урвала вона мене, увійшла до першого-ліпшо-го під'їзду, піднялася на кілька сходинок у темній сходовій кліті, з гарячою ніжністю обвила мене руками й поцілувала.

— Ах, Северине, ти дуже хитрий, бо раб з тебе набагато небезпечніший, ніж я припускала. Я не маю сили опиратися тобі! Боюся знову в тебе закохатися!

— Хіба ти більше мене не кохаєш? — запитав я, похоловши від липкого страху.

Ванда повагом похитала головою, але знову припала до мене своїми припухлими, солодкими устами.

Ми повернулися до готелю. Ванда поспіхом ковтнула свій холодний передобідок і звеліла мені також поквапитися.

Мене, звісно, обслужили не так швидко, як її, тож не встиг я покласти до рота другий шматочок м'яса, як до кімнатки увійшов служка і з тим самим театральним жестом передав наказ: "Мадам чекає Вас негайно!"

Я квапно й болісно розквитався зі своєю трапезою і, втомлений та голодний, кинувся за Вандою, яка вже чекала мене надворі.

— Аж за таку жорстоку я Вас не мав, господине! — докірливо мовив я. — Не дати мені спокійно поїсти після такої скаженої біганини!

Ванда щиро засміялася.

— Я думала, ти вже встиг наїстися... Та якщо й ні, то не біда. Людина народжена страждати, а надто ти. Мученики теж не споживали жодних смаколиків.

Я рушив услід за нею, сердитий та злий від голоду.

— Я відмовилася від думки шукати помешкання у місті, — вела далі Ванда. — Важко знайти цілий поверх лише для себе, де можна було б усамітнитися і робити все, що забагнеться. Для таких дивних, фантастичних стосунків, як наші, мають бути відповідні умови. Я винайму віллу... Постривай лишень, ти будеш подивований. Дозволяю тобі наїстися досхочу і трохи погуляти вулицями Флоренції. Я ж повернуся додому аж увечері. Якщо мені знадобишся, я пошлю за тобою.

* * *

Я оглянув собор, Palazzo vecchio, Loggia di Lanzi, а потім ще довго стояв над Арно. Я милувався чудовою старовинною Флоренцією, її круглими банями та вежами на тлі блакитного безхмарного неба, величними мостами, попід розлогими віадуками яких котила свої бурхливі хвилі прекрасна жовта ріка; зеленими пагорбами, що обрамляли місто, порослими стрункими кипарисами, забудованими розкішними палацами та монастирями.

Це зовсім інший світ, ніж той, у якому ми живемо, — веселий, чуттєвий, усміхнений.