Венера в хутрі - Сторінка 4

Хіба є в цьому скверна? Це принаймні шляхетніше, ніж якби я тішилася муками, завданими моїми чарами, і цнотливо відводила руки, які жадають мене. Я молода, багата, вродлива і радісно віддаюся задоволенню та насолоді.

Доки вона говорила з шельмуватим блиском в очах, я, сам не відаючи навіщо, вхопив її долоні, однак, як справжній дилетант, одразу ж квапливо відсмикнув руки.

— Я захоплююся Вашою щирістю, — промимрив я. — І не лише нею...

Знову оте трикляте дилетантство гамівною мотузкою перетиснуло мені горло.

— То що Ви хотіли сказати?

— Що я хотів сказати? О, так... Я хотів сказати... даруйте, шановна пані... я Вас урвав на півслові...

— Як це?

Запала довга мовчанка. Напевно, вона саме виголошує довгий монолог, який моєю мовою перекладається єдиним словом: "Осел!"

— Даруйте, шановна пані, — нарешті озвався я. — Як Ви дійшли до такого... такого світогляду?

—Дуже просто. Мій батько був мудрим чоловіком. Я з колиски зростала серед античних скульптур, десятирічною читала Жіля Блаза, як виповнилося дванадцять — Пуссель. Доки інші діти захоплювалися Хлопчиком-Мізинчиком, Синьою Бородою, Попелюшкою, моїми друзями стали Венера й Аполлон, Геркулес і Лао-коон. Мій чоловік був людиною веселої, сонячної вдачі; навіть невиліковна хвороба, яка спіткала його майже відразу після нашого одруження, не могла надовго затьмарити його чола. Ще останньої ночі перед смертю він взяв мене до себе в ліжко і жарто-

ма запитав, як це часто бувало впродовж багатьох місяців, доки він, умираючи, сидів у своєму кріслі на коліщатах: "То що, чи коло тебе вже хтось упадає?" Я зашарілася від сорому. "Не обманюй мене, — додав він одного разу, — бо обман, як на мене, річ огидна. Однак знайди собі красеня, а ще ліпше кількох. Ти чарівна жінка, та все ще майже дитя. Діти повинні бавитись..."

Напевно, немає потреби казати Вам, що, доки він був при житті, я не мала залицяльників. Проте досить! Він виховав з мене жінку, якою я є, — грекинею.

— Богинею, — мовив я. Вона усміхнулася.

— Якою богинею?

— Венерою.

Вона погрозила мені пальчиком і насупила брови.

—Та не просто Венерою, а "Венерою в хутрі",—сказала вона. — Постривайте, я маю розкішне величезне хутро, яким Вас можна огорнути з голови до п'ят. Я упіймаю Вас тим хутром, наче неводом.

— Гадаєте, — заквапився я, бо мені спала, хоч проста і банальна, та, як на мене, дуже влучна думка. — Гадаєте, Ваші ідеї про те, що Венері в усій її неприкритій красі дозволено безкарно тинятися світом залізниць і телеграфів, можна втілити в наш час?

— Навряд, чи в неприкритій, зате загорненій у хутро... — засміялася Ванда. — Показати Вам моє?

— А тоді...

— Що — тоді?

— Вродливі, вільні, веселі та щасливі люди, якими були греки, можливі тільки тоді, коли вони володіють рабами, які залагоджують для них усі приземлені справи щоденного побуту, та насамперед працюють на них.

— Звісно, — неохоче погодилася вона. — Богиня з Олімпу, така, як я, потребує цілої армії рабів. Отож стережіться мене!

— Чому?

Я сам злякався своєї відваги, з якою у мене вихопилося оте "чому". Вона ж, навпаки, анітрохи не злякалася, тільки ледь розтулила уста, з-поміж яких прозирнули маленькі білі зубки, і безтурботно повела далі, так ніби йшлося про щось геть не варте уваги:

— Хочете бути моїм рабом?

— У коханні не буває рівноправної присутності, — з урочистою серйозністю відповів я. — Та якщо вже я поставлений перед вибором володіти чи підкорятися, мені набагато любіше стати рабом прекрасної жінки. Але де знайти жінку, яка б не здобувала свого верховенства дрібничковими чварами, а вміла спокійно та самовпевнено, ба, навіть суворо, панувати?

— Це, зрештою, не так і важко.

— Гадаєте...

— Я, скажімо, — вона засміялася, відхилившись назад, — маю талант до деспотизму. Таке важливе для цього хутро маю також. Однак цієї ночі я нагнала на Вас чималого страху.

— Ваша правда...

— То що тепер скажете?

— Тепер... тепер я по-справжньому боюся Вас!

* * *

Ми щодня разом, я і... Венера. Ми удвох цілісінькі дні: снідаємо в моїй обплетеній каприфолієм альтанці та п'ємо чай у маленькій вітальні, я маю нагоду розгорнути перед нею свої прескромні, зовсім крихітні таланти. Навіщо було гризти камені різних наук, пробувати сили в усіх видах мистецтва, щоб потім не спромогтися вразити маленьку гарненьку жіночку...

Щоправда, ця жінка зовсім не маленька і неймовірно подобається мені. Сьогодні я рисував її і щойно тоді виразно відчув, як мало наші сучасні жіночі туалети пасують Ьщ голівці-камеї. її обличчя має небагато римських, зате більше грецьких рис. Мені кортить намалювати її то в образі Психеї, то Астарти, залежно від виразу її очей, мрійливо-одухотвореного чи напівзнеможено-го, який водночас обпікає розморено-солодкою жагою. Та вона бажає, щоб це був таки її портрет.

Що ж, я одягну її у хутро.

Ах! Як міг я сумніватися! Кому ж іще можуть належати княжі хутра, як не їй?

* * *

Учора ввечері я був у неї в гостях і читав їй "Римські елегії". Потім відклав книжку і почав розповідати щось своє. Вона була, здавалось, задоволена, ба, більше, немов прикипіла поглядом до моїх уст, її перса схвильовано здіймалися.

Чи, може, мені лише привиділося?

Дощ меланхолійно тарабанив у віконні шибки, вогонь по-зимовому затишно тріскотів у коминку, я відчув себе, немов удома, забув на мить про свою статечну стриманість перед нею і поцілував їй руку — вона дозволила її поцілувати.

Потім я сидів біля її ніг і декламував складеного для неї невеличкого вірша:

ВЕНЕРА в ХУТРІ

Постав ніжку на свого раба, Міфічна жінко диявольської вроди, Що простягнулась мармуровим тілом У прохолоді мирти та агав.

Але... годі! Цього разу я справді зумів піти далі від першої строфи. Однак того вечора вона звеліла мені віддати їй вірша, а я не залишив собі копії, тож сьогодні, виписуючи кавалки зі свого щоденника, зміг відновити з пам'яті лише першу строфу.

У мене дивне відчуття. Не думаю, що закохався у Ванду, принаймні під час нашої першої зустрічі я не зазнав характерного блискавичного спалаху пристрасті. Зате відчуваю, як її незвичайна, справді божественна краса поступово затягує відьомський зашморг на моїй шиї. Те, що зринає у мені, немає також нічого спільного із зародженням ніжних почуттів. Це фізичне упокорення, повільне, але невблаганне.

Щодень я страждаю більше, а вона... лише усміхається.

* * *

Сьогодні, без жодного на те приводу, вона мені раптом сказала:

— Ви мене цікавите. Більшість чоловіків така невиразна, без польоту душі, без поезії; у Вашому єстві криється глибина й емоційність, та насамперед серйозність, яка мені імпонує. Я могла б Вас покохати...

* * *

Після короткої грозової зливи ми разом провідуємо статую Венери на моріжку серед гущавини. Земля навколо парує, туман здіймається до неба, наче дим від жертовного вогнища, щербата веселка зависає в повітрі, ще скрапують дощові краплі з листя дерев, але горобці та синички з веселим цвіріньканням вже стрибають з гілки на гілку, ніби невимовно чомусь радіючи, — усе напоєне свіжими пахощами. Ми не можемо перейти галявини, бо вона ще цілком мокра і волого виблискує на сонці, немов невеличкий ставок, з мерехтливого плеса якого виринає богиня кохання; навколо її голови витанцьовує рій комарів; осяяний сонцем, він видається німбом.

Ванда милується чарівним видовищем, а що лавки в паркових алеях ще мокрі від дощу, вона, щоб перепочити, спирається на мою руку; солодкою втомою дихає усе її єство, очі приплющені, її подих голубить мою щоку.

Я хапаю її руку і — направду не знаю, як на таке наважився — запитую:

— Чи змогли б Ви мене покохати?

— Чом би й ні? — каже вона, задивившись на мене спокійним, просвітленим поглядом, але недовго.

Наступної миті я стаю на коліна й припадаю розпашілим обличчям до запашного мусліну її сукні.

— Северине! Це ж непристойно! — вигукує вона.

Та я не слухаю, стискаю її крихітну ступню і припадаю до неї поцілунком.

— Ви поводитеся украй негідно! — каже вона, вириваючись, і прудко біжить до будинку, а в моїх руках зостається милий моєму серцю черевичок.

Невже це віщий знак?

* * *

Увесь день я не наважувався підійти до неї. Надвечір, сидячи в альтанці, я раптом побачив крізь виноградні зелені шпалери балкона її тендітну рудяву голівку.

— Чому ж Ви не приходите? — гукнула вона з балкона, у її голосі вчувалося нетерпіння.

Я кинувся нагору сходами, та доки біг, знову розгубив усю відвагу, тож тихенько постукав у двері. Вона не запросила увійти, а сама відчинила двері й стала на порозі.

— Де мій черевичок?

— Він... я... я хотів би... — затинався я.

— Принесіть мені мого черевичка, а тоді вип'ємо удвох чаю і побалакаємо.

Коли я повернувся, вона заходилася готувати чай. Я урочисто поставив черевичка на стіл і відійшов у кут, наче дитина, яка чекає покарання.

Я помітив, як вона наморщила чоло, а навколо уст залягла сувора владна складка, яка неймовірно розчулила мене.

Нараз вона вибухнула сміхом.

— Отже, Ви справді закохалися... у мене?

— Так! І страждаю від цього більше, ніж Ви собі уявляєте!

— Страждаєте? — Ванда знову засміялася.

Мене захльоснуло обурення і сором, я почувався знищеним — та надаремно.

— Навіщо? — вела вона далі. — Я ж до Вас по-щирому добре ставлюся.

Вона простягнула мені руку, обдарувавши приязним поглядом.

— І станете моєю дружиною?

Ванда глянула на мене — як же вона глянула? — насамперед здивовано, як мені здалося, і дещо глузливо.

— Де це Ви такої відваги набралися? — запитала вона.

— Відваги?

— Мало того, що одружитися, та ще й взяти за дружину мене — вона підняла черевичок. — Ви так швидко з ним заприятелювали? Але доволі жартів! Невже справді хочете зі мною одружитися?

— Так.

— Що ж, Северине, це справа серйозна. Вірю, що Ви мене кохаєте, я теж Вас кохаю, і — що іще ліпше — ми цікавимо одне одного, тож нема страху, що скоро надокучимо собі. Однак Ви знаєте, я — жінка легковажна, саме тому ставлюся до шлюбу дуже серйозно, якщо вже беру на себе якісь зобов'язання, то хочу знати, що зможу їх виконувати. Боюся... але ні... мої слова завдадуть Вам болю...

— Прошу Вас, будьте відвертою зі мною! — наполіг я.

— Отже, відверто кажучи, я не вірю, що змогла би кохати чоловіка більше... ніж... — вона граціозно схилила набік голівку і замислилася.

— Більше, ніж на рік?

— Що Ви! Від сили місяць!

— Навіть якщо йдеться про мене?

— Якщо йдеться про Вас, то, можливо, два.

— Два місяці! — скрикнув я.

— А що, два місяці — довгий час.

— Мадам, але це виходить навіть поза межі античних пристрастей!

— Бачте, Ви не витримуєте правди.

Ванда пройшлася кімнатою, сперлася на коминка, поклавши руку на поличку й мовчки мене розглядаючи.

— Що ж мені з Вами робити? — нарешті озвалася вона.

— Що завгодно, — відповів я смиренно.