Вершник без голови - Сторінка 33

[171]

Незважаючи на міцні мури, що робили гасієнду схожою більше на фортецю, ніж на мирну оселю, мешканців Каса-дель-Корво також не обминуло те тривожне відчуття постійної загрози, спільне для всіх, хто жив при кордоні. Доти вони мало знали про індіанців, та й то лише зі слів інших, але поступово, день по дню, все краще розуміли, що то за небезпека не дав спокійно спати навколишнім поселенцям.

Вони почали вірити, що все те — не пустий страх, а коли хтось із них ще сумнівався, то лист від майора, коменданта форту, отриманий тижнів за два після сніданку в прерії, мав остаточно розвіяти всі їхні сумніви.

Листа привіз рано-вранці кінний стрілець, і плантаторові подали його перед самим сніданком, коли він ішов до столу, за яким уже сиділа вся його родина — дочка Луїза, син Генрі та племінник Кассій Колхаун.

— От несподівана новина! — вигукнув плантатор, швидко перебігши очима листа.— І досить прикра, якщо це правда. Та коли майор так певен, то, гадаю, помилки бути не може.

— Прикра новина, тату? — спитала його дочка, нараз червоніючи.

За цим запитанням стояло й інше, не висловлене

вголос:

"Про що майор міг написати? Я зустріла його вчора на дорозі серед акацій. Він бачив мене з... Невже про це? Боже мій! Якщо батько дізнається..."

— Команчі на стежці війни — ось що пише майор.

— Ото й тільки? — мовила Луїза, так ніби новина не варта була того, щоб через неї тривожитись.— Ви налякали нас, сер. Я думала,, сталося щось гірше.

— Щось гірше! Ти говориш дурниці, дитино! В Те-хасі немає нічого гіршого за команчів на стежці війни, нічого й наполовину небезпечнішого.

Луїза могла б сказати, що є небезпеки й не менші, принаймні такі, від яких не легше врятуватися. Може, вона пригадала втечу від диких жеребців або слід ласо.

Проте вона змовчала. Тепер Обізвався "Колхаун:

— То майор певен, що індіанці пішли війною? Що він пише, дядечку?

— Пише, що про це вже кілька днів ходила чутка, але не дуже вірогідна. А тепер вона підтвердилась, Учора ввечері до форту прийшов Дикий Кіт, ватаї семінолів, з гуртом своїх одноплемінців. Вони сказали, [172] що команчі по всіх своїх стійбищах у Техасі вже з місяць як поставили розмальовані стовпи й танцюють навколо них танок війни. Кілька загонів уже рушили в набіги, і їх от-от можна чекати й у нашій околиці.

— А той Дикий Кіт, хто він сам? — мовила Луїза, пригадавши розповідь мустангера.— Хіба можна довіряти зрадникові? Він напевне не менший ворог білим, ніж своїм братам — індіанцям.

— Твоя правда, дочко. Ти сказала про ватага семінолів майже тими самими словами, що й майор у приписці до свого листа. Він радить нам не довіряти тому двоєдушному старому негідникові, що напевне перекинеться до команчів, як тільки це стане йому вигідно... А втім,— провадив далі плантатор, відкладаючи набік листа й беручись до кави та вафель,— будемо сподіватися, що ми взагалі не побачимо тут червоношкірих — ні семінолів, ні команчів. Гадаю, зубчасті парапети Каса-дель-Корво приведуть їх до тями, і вони обминуть наш дім стороною.

Перше ніж хтось устиг озватися, в дверях їдальні з'явилося чорне обличчя кучера Плутона, і розмова перейшла на інше.

— Чого тобі, Плутоне? —' спитав господар.

— Го-го! Мас' Вудлі, цьому Нігерові нічого не треба. Тільки сказати панночці Луї, хай швидше кінчає снідати, бо плямиста вже під сідлом, жде не діждеться залізячки між зуби. Еге! Аж танцює на камінні, так хоче на травичку в прерію.

— Ти збираєшся їхати в прерію, Луїзо? — спитав плантатор, спохмурнівши й не приховуючи свого невдоволення.

— Так, тату. Я думала проїхатись.

— Не можна.

— Он як?

— Я тільки хочу сказати, щоб ти не їздила сама. Це не личить дівчині.

— Чому, тату? Я ж часто їжджу сама.

— Атож, чи не занадто часто.

Останні слова змусили дівчину злегка почервоніти, хоч вона й не була певна, що саме хотів сказати батько. Та допитуватись вона не стала, а навпаки, визнала за краще остерегтися, і це видно було й з її відповіді.

— Гаразд, тату, коли ти не дозволяєш, я більш не їздитиму. Виходить, ви цілий день будете десь там У своїх справах, а мені сидіти ув'язненій у цьому [173] похмурому будинку? Оце так, по-твоєму, я маю жити

з Техасі?

— Зовсім ні, дочко. Я не проти, щоб ти їздила собі верхи скільки захочеш, але нехай тебе супроводять або Генрі, або кузен Кассій. Я тільки забороняю тобі виїжджати самій. І маю на те свої причини.

— Причини? Які ж це?

Запитання злетіло з Луїзиних уст мимоволі, і вона ту ж мить пошкодувала про нього. З її збентеженого вигляду було видно, з якою тривогою вона чекає відповіді.

Але відповідь начебто заспокоїла її.

— Які ж тобі ще причини,— сказав плантатор, видимо намагаючись пригасити доччину підозру посиланням на вже відомі речі.— Цілком досить і того, що пише майор. Не забувай, доню, ти вже не в Луїзіані, де жінка може їздити куди хоче, не боячись, що її хтось образить чи скривдить. Тут, у Техасі, таке може спіткати тебе на кожному кроці, а то ще й гірше. Кругом

індіанці...

— Я ніколи не заїжджаю так далеко від дому, щоб боятися індіанців. Не далі, як на п'ять миль.

— На п'ять миль! — вигукнув з іронічною посмішкою відставний капітан.— Та це те саме, що й на всі п'ятдесят, кузино Лу! Тут не менше шансів зіткнутися з червоношкірими за сто кроків від дому, ніж за сто миль. Коли вони стають на стежку війни, їх можна чекати будь-де й будь-коли, Я вважаю, що дядечко Вудлі має рацію: ти чиниш дуже нерозумно, їздячи отак сама.

— О, т и так вважаєш? — гостро мовила дівчина, кинувши зневажливий погляд на двоюрідного брата.— А дозволь тебе спитати, сер, чим мені допоможе твоє товариство, коли я й справді зустрінуся з команчами, хоч я певна, що така небезпека мені анітрохи не загрожує? Ну й гарна ж буде картина — ми з тобою серед войовничої ватаги розмальованих дикунів! Ха-ха! В небезпеці опинишся ти, а не я, бо я поскачу собі геть, покинувши тебе рятуватись як знаєш. Де ж пак,

— велика мені небезпека — за п'ять миль від дому! Нехай знайдеться в Техасі такий вершник, хоч би й дикун, що на відстані п'яти миль наздожене мене на моїй Луні. Та й тобі куди братися, містере Касе!

— Замовкни, дочко! — звелів старий Пойндекстер.— Я не бажаю чути таких безглуздих балачок. А ти не [174]звертай на неї уваги, небоже. Навіть коли б і не індіанці, то в цих краях чимало всякого іншого наброду, не менш небезпечного. Одне слово, я забороняю тобі їздити хтозна-куди, як ти це робила останнім часом.

— Хай буде по-твоєму, тату,— сказала Луїза, підводячись від столу й рушаючи до дверей.— Я, звісно, послухаюсь тебе, хоч сидіння без руху напевне зашкодить моєму здоров'ю... Іди, Плутоне! — додала вона, звертаючись до негра, що досі стояв на порозі й усміхався.— Відведи Луну в кораль, на пасовище, куди завгодно. Коли хоче, хай собі вертається в свою рідну прерію — мені вона більше не потрібна.— 3 цими словами Луїза швидко вийшла з їдальні, полишивши чоловіків за столом думати над тим, що вона сказала.

Але то були не останні її слова. Ідучи коридором до своєї кімнати, вона, сама того не помічаючи, вимовила пошепки кілька запитань, відповісти на які можна було тільки здогадами.

— Про що тато міг дізнатися? Чи це тільки підозри? Хто міг йому щось сказати? Чи знає він про нашу зустріч?

Розділ XXIX КОЙОТ УДОМА

Колхаун устав з-за столу майже так само раптово, як і Луїза, але, залишивши їдальню, він не пішов до своєї кімнати, а подався з дому.

Його рани ще не зовсім загоїлись і боліли, проте він досить одужав, щоб ходити по саду, до стайні чи коралю — одне слово, коло будинку.

Та цього разу він вирушив у дальшу прогулянку. Чи то збуджений розмовою за сніданком, чи, може, занепокоєний майоровим листом, він, здавалося, на час забув про біль та кволість і, спираючись на костур, хоробро пошкандибав понад річкою в напрямі форту •Індж.

Вийшовши на пустирище, що лежало на півдорозі між гасієндою й фортом і, як видно, не мало певного власника, він невдовзі добувся туди, куди хотів. Серед заростей акації, затіненої вищими деревами, в самісінькій гущавині стояла груба хатина, сплетена з гілляччя і обмазана глиною,— так зване хакале. То була [175] оселя мустангера-мексиканця Мігеля Діаса — лігво, що цілком пасувало його господареві, жорстокому недолюдкові, який недарма дістав промовисте прізвисько Койот, або ж Вовк Прерії.

Того вовка далеко не завжди можна було застати в його лігві — він лише інколи там ночував та ще вряди-годи, продавши гурт зловлених мустангів, дозволяв собі якийсь час нічого не робити й пожити поблизу селища, куди його вабили ниці втіхи, які там можна було знайти.

Колхаунові пощастило застати господаря вдома, але не пощастило побачити його тверезим. Щоправда, той був не такий уже й п'яний, бо встиг проспатися й трохи прочуматись від звичного для себе стану.

— А, сеньйоре! — побачивши на порозі гостя, вигукнув він.— Чсірт забирай! От кого не чекав! Sientese! Сідайте! Беріть стільця. Осьде він, стілець! Ха-ха-ха!

Сміх стосувався предмета, названого стільцем. То був череп мустанга, що правив за стілець. У хатині був ще один такий самий "стілець", грубий стіл, сяк-так збитий з обаполків юки, та вкрита кінською шкурою купа тростини замість ліжка, на якій напівлежав господар,— і більш нічого. Отакий вигляд мала оселя Мігеля Діаса.

Колхаун, стомившись після важкої прохідки, прийняв запрошення і сів на кінський череп. Він не гаяв часу й одразу ж заговорив про діло.

— Сеньйоре Діасе,— почав він,— я прийшов до вас, щоб...

— Сеньйоре американо! — вигукнув ще хмільний ловець коней, уриваючи його пояснення.— Навіщо зайві слова? Carrambo! (47) Ніби я й так не знаю, чого ви прийшли. Ви хочете, щоб я прибрав того бісового ірландця!

— Атож!

— Атож. А я пообіцяв вам зробити це за п'ятсот песо (48)— як настане час і випаде зручна нагода. І зроблю. Мігель Діас не ламає свого слова. Але час ще не настав, сеньйоре капітане, і нагоди не випало. Вбити людину чисто — це вам неабищо. Навіть у преріях є небезпека, що діло розкопають. А як розкопають...

(47) Чорт забирай! (Ten.)

(48) Песо — іспанська грошова одиниця; тут — у значенні "долар".

[176]

Ха! Що мене тоді чекає? Не забувайте, сеньйоре капітане, що я мексиканець. Коли б я був вашого роду, то простісінько порішив би дона Морісіо і вийшов сухим з води.