Вершник без голови - Сторінка 35

І навряд чи щось могло б підтвердити його краще, ніж оті польоти стріли над річкою Леоною.

Луї за Пойндекстер виявила охоту. Моріс Джеральд знайшов нагоду.

Розділ XXXI ХИТРОМУДРА ПЕРЕПРАВА

Те листування стрілами не могло тривати довго. Які б то були закохані, коли б вони вдовольнилися спілкуванням на віддалі польоту стріли! Серця, сповнені кохання, прагнуть битися й палати разом, поруч, відчуваючи удари одне одного. Як і в десь рай земний, то оце він!

І Моріс Джеральд, і Луїза Пойндекстер прагнули нових зустрічей.

І ці зустрічі відбувалися — уже не при зрадливому світлі сонця, а тихої опівнічної години, і тільки зорі були свідками отих таємних побачень. Уже двічі зустрічалися закохані під деревами на краю саду, двічі обмінялися палкими клятвами під холодним сяйвом зір. Умовились і про третю зустріч.

А гордий плантатор, який чи не над усе пишався своєю дочкою, навіть не здогадувався, що вона повсякдень порушує його батьківську волю. Що його дочка, його єдина дочка, дівчина з давнього аристократичного роду, красуня, розумниця, яка мала все, щоб вигідно вийти заміж, скрадається вночі на побачення з ловцем коней! Якби йому таке бодай наснилось, він підхопився б із свого м'якого ліжка, неначе від гуку сурми, що провіщає кінець світу.

Вудлі Пойндекстер нічого такого не підозрював. Та й підозрювати не міг — надто вже неймовірне і страхітливе все воно було. Саме через те він і думки такої не припускав, а коли б вона раптом і майнула в нього, він одразу ж прогнав би її геть.

Йому сподобалося, що дочка слухняно скорилась [182]

йому, хоч він волів би, щоб вона не відмовилася зовсім від прогулянок верхи, а їздила в супроводі брата чи кузена. Та Луїза не погоджувалася на це, а він не дуже наполягав. Зрештою, йому легко було вволити ту доччину примху, бо, поки дівчина лишалася вдома, не могло з'явитися знов і причини, що змусила його до такого суворого заходу.

Луїзина поступливість так переконала плантатора, що він уже майже шкодував про свою заборону. Ніщо не тривожило його ні вдень, ні вночі, і він почав навіть думати про те, щоб скасувати її.

Ніч була така, які бувають тільки на півдні, коли ясний повний місяць тихо пливе на сапфіровому небесному склепінні, коли далекі гори не оповиті серпанком і, здається, до них рукою сягнути; коли стихає вітрець і лапате листя тропічних дерев непорушно завмирає, ніби дослухаючись до дивовижного нічного хору, в якому злилися голоси всіх живих істот, що є в природі,— звірів, птахів, плазунів і комах.

То була така ніч, коли тільки й гуляти удвох із тією єдиною в світі, що з якогось таємничого веління природи полонила твоє серце, коли тобі так хочеться, щоб її білі руки обвили твою шию, і її прекрасні очі дивилися в твої, і ти бачив їх збуджений блиск, що здається ще принаднішим у таємничому світлі місяця.

Уже давно піхотний барабан і кавалерійська сурма сповістили спочинок гарнізонові форту Індж, і час наближався до півночі, коли від дверей готелю Обер-доффера від'їхав вершник і, повернувши на дорогу, що йшла понад річкою на пониззя, невдовзі залишив позаду селище і запізнілих гультяїв, які, блукаючи вулицями, могли б побачити його.

Як уже згадувалось, та дорога вела повз гасієнду Каса-дель-Корво протилежним берегом річки. Згадувалось і про те, що саме там вона виходила на відкритий простір, де був лиш один невеликий гайок. Та окрема купа дерев — їх називають у прерії "острівцями" — стояла якраз при дорозі, якою поїхав нічний вершник, покинувши селище.

Діставшись до того острівця, вершник зліз з коня, припнув його до дерева, а тоді зняв з луки сідла скручену кільцями довгу мотузку з кінського волосу і, надівши її на руку, швидко пішов на ближчий до гасієнди край гайка. [183]

Перш ніж вийти з тіні дерев, він подивився на небо й на ясний місяць. Спочатку в погляді його було тільки німе запитання, потім майнуло занепокоєння, і він стиха мовив сам до себе:

— Мабуть, марно чекати, поки той красень піде на спочинок. Здається, він надумав гуляти до ранку.

Цей нехитрий дотеп, яким частенько тішаться підпилі опівнічники по великих містах, начебто трохи розвеселив і нічного дозорця прерії, і на якусь хвилю обличчя його проясніло. Та потім на нього знов набігла тінь тривоги. Чоловік стояв і дивився на відкриту смугу прерії, що пролягла між ним і річкою. На протилежному березі чітко вимальовувались проти неба темні обриси гасіенди Каса-дель-Корво.

— А що, як там хтось таки не спить? Навряд, година вже пізня. Хіба що кого-небудь гризе нечисте сумління... Е, та там же є один такий! Якщо він не спить, то дуже просто може помітити мене на цій видноті. Мені б то й байдуже, коли б ішлося тільки про мене... Та доведеться ризикнути, іншої ради немає, клянуся святим Патріком! Той бісів місяць зайде не скоро, а небо он яке яснісіньке. Ні, не можна змушувати її чекати. Доведеться-таки йти при світлі. Ну що ж, рушаймо!

З цими словами він швидко, але обережно перейшов відкрите місце і опинився на кручі над річкою. Тоді, не затримуючись там, подався вниз звивистою, певно, вже знайомою йому стежкою. За хвилину він уже стояв біля води, якраз проти того місця, де на протилежному березі в затінку величезної тополі був причалений невеличкий човен.

Якусь хвилю чоловік пильно видивлявся через річку. Немовби промацував очима той берег — чи не ховається там хто в затінку дерев.

Як видно, допевнившись, що під деревами нікого немає, він підняв зашморг свого ласо,— бо то воно було в нього в руці,— зробив кілька обертових рухів і метнув його через річку. Зашморг упав на ніс човна, зачепив його, і чоловік перетяг суденце до себе.

Ступивши в човен, він узяв весла, що лежали на дні, вклав їх у кочети й переїхав на той бік, туди, де раніше стояв човен. Там він вискочив на берег, витяг човна з води, щоб його не знесло течією, і, сховавшись у затінку тополі, став чекати чи то якогось сигналу, чи появи ще когось, з ким він умовився там зустрітись.

Якби хто побачив, як він скрадається, то напевне [184]

подумав би, що то злодій, який хоче "обчистити" Каса-дель-Корво. Але, почувши пошепки мовлені слова, що злітали з уст нічного гостя, кожен відкинув би таку неподобну підозру. Той чоловік і справді зазіхав на дещо в стінах гасієнди, але то були не гроші, не коштовні прикраси й не фамільне срібло. Йому потрібна була інша коштовність, найдорожча,— сама господиня Каса-дель-Корво.

Навряд чи треба пояснювати, що той нічний вершник, який залишив свого коня в гайку на протилежному березі й так хитромудро переправився через річку, був не хто інший як Моріс-мустангер.

Розділ XXXII СВІТЛО И ТІНЬ

Йому не довелося довго чатувати під тополею. Тієї ж таки хвилі, як він ступив у човен, одне з вікон гасієнди, що виходило в сад, тихенько відхилилось і деякий час лишалося прочинене, так ніби хтось, наміряючись вийти з дому, вагався й хотів допевнитись, що ніяких перешкод немає.

Тендітна біла рука, що притримувала вікно, безперечно, належала жінці, і, судячи з коштовних перснів, що яскріли в місячному сяйві, жінці знатного роду; і, коли незабаром її струнка постать з'явилася на сходах, що вели до саду, вже неважко було впізнати в ній Луїзу Пойндекстер.

То справді була вона.

Кілька секунд дівчина стояла наслухаючи. Ось до неї долинув тихий сплеск води під веслом. Чи то їй тільки причулося? Вона могла й помилитись, бо довкола розлягався безугавний хор цикад. А втім, байдуже. Час побачення настав, і Луїза не хотіла лічити хвилини, а надто після двох годин стомливого чекання у своїй кімнаті.

Легкою ходою спустившись до саду, вона прослизнула повз статуї та кущі й нарешті поринула в тінь великої тополі, де її палко обняли простягнені назустріч руки мустангера.

Якими словами змалювати ті солодкі обійми, ще солодші через те, що вони таємні? Як передати ті високі [185] почуття, що рвуться з грудей закоханих у такі хвилини? їх просто неможливо описати пером на папері.

І тільки згодом, коли минуло довге щемливе забуття й закохані, повернувшись з небес на землю, заговорили про звичайні житейські справи, їхня розмова стала такою, що її вже цілком можна переповісти.

Розпочала ту розмову дівчина.

— Завтра ти знов прийдеш, любий? Завтра опівночі, гаразд?

— І завтра, і позавтра, й без кінця — якби тільки мені вільно було це сказати!

— А чому ні? Чому тобі не вільно?

— Завтра на світанку я їду на Аламо.

— Он як? Це дуже потрібно?

У голосі молодої креолки прозвучали нотки невдоволення. Щоразу на згадку про відлюдну хатину на березі Аламо в ній прокидалося якесь прикре почуття.

Але чому? її ж там так гостинно прийняли. Здавалося б, спомин про ті відвідини мав стати одним з найприємніших у житті Луїзи Пойндекстер. А проте не став.

— Є на те поважні причини.

— Поважні причини? Тебе там хтось чекатиме?

— Тільки Фелім і ніхто більше. Сподіваюся, він там живий і здоровий. Я відіслав його десять днів тому, коли ще ніхто не знав про заворушення серед індіанців.

— Тільки Фелім? Це правда, Морісе? Любий, скажи мені правду! Тільки він?

— Чому ти про це питаєш, Луїзо?

— Я не можу сказати чому. Якби я розповіла тобі, про що часом думаю, то вмерла б із сорому.

— Не бійся, скажи. От я не міг би приховати від тебе нічого, просто не міг би. То скажи мені, що тебе тривожить, люба.

— Ти справді хочеш цього, Морісе?

— Ну звісно, хочу. І певен: хоч би які були твої тривоги, я зможу їх розвіяти. Я розумію, що наші стосунки негожі, принаймні їх визнали б такими, якби дізналися про них. Оце ж тому я й маю поїхати на Аламо.

— Надовго?

— Усього на день, щонайбільше на два. Тільки забрати деякі дорогі мені речі й попрощатися зі своїм життям у прерії.

— Он як? [186]

— Ти начебто здивована?

— Ні, тільки заінтригована. Я не розумію тебе. А може, й ніколи не зрозумію.

— Це Дуже проста річ, Луїзо,— те, що я вирішив. Я знаю, ти пробачиш мені, коли я все тобі розкажу.

— Пробачити, Морісе? За що ти просиш пробачення?

— За те, що не відкрив тобі своєї таємниці. Адже я... я не той, за кого мене вважають.

— Боронь Боже, щоб ти не був тим, за кого вважаю тебе я,— благородною, мужньою, гарною, рідкісною людиною! О Морісе, ти навіть не знаєш, як я шаную, як кохаю тебе!

— Люба моя, і я так само шаную тебе і кохаю.