Вершник без голови - Сторінка 37

В усякому разі, хоч як поривало Колхауна помститися тут-таки, на місці, щось змусило його не тільки побороти спокусу, а й піти звідти в найболіснішу для нього мить — коли ті двоє востаннє злилися в обіймах,— отож, розпалений ще дужче, ніж раніше, він квапливо подався до будинку й полишив закоханих, які так нічого й не підозрювали, закінчувати своє прощання, що, напевне, мало затягтися ще надовго.

Розділ XXXIV ЛИЦАРСЬКІ НАСТАНОВИ

Куди ж подався Кассій Колхаун?

Певна річ, не до спальні. Хіба можна було спати з таким болем у серці!

Ні, він поспішив до кімнати свого двоюрідного брата, Генрі Пойндекстера. Майже побіг покрученими переходами будинку, не спинившись навіть для того, щоб узяти свічку.

Та свічка й не знадобилася б. Ґратчасті віконниці в кімнаті Генрі були відслонені й пропускали досить місячного світла, щоб розгледіти все, що треба. Видно було й стіни кімнати, і її просту обстановку: вмивальник, невеликий столик, кілька стільців та ліжко з прозорою запоною проти москітів.

Юнак лежав на ліжку під запоною і спав тим тихим безтурботним сном, який буває тільки в людей з чистим сумлінням. Його гарна голова спокійно лежала на [192] подушці, й навколо неї безладно розметались буйні лискучі кучері.

Колхаун відхилив запону, і місячне проміння, впавши на обличчя юнака, висвітлило його мужні й благородні риси. Як разюче різнилося це обличчя від того, що схилилося зараз над ним! Хоч обидва вони були вродливі, проте на одному лежала печать ангельської цноти, на другому — нечистої сили.

— Прокинься, Генрі!.. Прокинься!..— уривчасто мовив Колхаун, торсаючи сонного за плече.

— Га? Що?.. А, це ти, кузене Касе... Що сталося? Невже індіанці?..

— Гірше, ніж індіанці, куди гірше! Мерщій вставай і побачиш сам. Швидше, бо буде запізно! Ходімо, подивишся на свою ганьбу, на ганьбу своєї родини! Ну ж бо, швидше, поки ім'я Пойндекстерів не стало посміховищем для всього Техасу!

Після такого заклику нікому б не захотілося спати, і вже й поготів — одному з Пойндекстерів; отож молодший представник цього роду вмить підхопився з ліжка й став посеред кімнати, занімілий з подиву.

— Одягатись нема коли,— збуджено наставляв його Колхаун.— Ні, стривай, штани надягни. А все інше к бісу! Нема в нас часу на такі дрібниці. Швидше, та швидше ж!

Не минуло й хвилини, як молодий плантатор був одягнений у свій звичайний костюм — штани та бавовняну креольську блузу,— і, скорившись волі двоюрідного брата, квапливо йшов за ним садовою доріжкою, хоча й досі не розумів, навіщо той так безцеремонно підняв його з ліжка.

— В чому річ, Касе? — запитав він, побачивши, що Колхаун зупиняється.— Що все це означає?

— Зараз сам побачиш. Стань отут біля мене. Подивись між ті дерева, під якими стоїть човен. Бачиш там що-небудь?

— Щось біле. Схоже на жіночу сукню... Так-так... То жінка!

— Атож, таки жінка. І хто вона, по-твоєму?

— Не можу сказати. А хто?

— А поруч неї ще одна постать, темна...

— То начебто чоловік?.. Еге ж, чоловік.

— А хто він, як ти гадаєш?

— Звідки мені знати, Касе. А ти знаєш?

— Знаю. То Моріс-мустангер! [193]

— А жінка?

— Луїза, твоя сестр а... в його обіймах! Наче вражений кулею в серце, юнак похитнувся,

а тоді кинувся вперед.

— Стривай! — сказав Колхаун, схопивши його за руку.— Ти забув, що в тебе немає зброї. А той негідник, я знаю, озброєний. На, візьми оце і оце...— Він дав двоюрідному братові свій револьвер і ніж.— Я хотів був сам з ним розправитися, ще тоді, одразу ж, але подумав, що краще буде тобі, братові, покарати кривдника твоєї сестри. А тепер іди, хлопче! Тільки пильнуй, щоб не влучити в неї, але йому нізащо не дай утекти. Ніяких слів чи попереджень. Тільки-но вони розступляться, стріляй йому в живіт, а як буде мало шести куль, добий ножем. Я стоятиму поблизу і, коли треба, допоможу тобі. Ну, йди! Підкрадься тихенько і пошли того мерзотника просто в пекло!

Та Генрі Пойндекстер не потребував тих блюзнірських порад. Адже то була його сестра, його прекрасна сестра — заблудла й занапащена!..

В одну мить він опинився поруч і став перед лиходієм, що зганьбив її.

— Підлий негідник! — крикнув він.— Зараз же забери свої брудні руки від моєї сестри! Луїзо, відійди і дай мені вбити його! Відійди, сестро! Відійди, кажу!

Коли б Луїза послухалася брата, то цілком можливо, що в наступну мить Моріс Джеральд уже не жив би; хіба що в нього стало б духу вистрілити першим і самому вбити Генрі Пойндекстера — а зробити це, з його досвідом і вмінням орудувати своїм шестизарядним "кольтом", йому було б неважко.

Та, замість витягти з кобури револьвер чи ще якось захищатися, він лише намагався вивільнитись із обіймів дівчини, що вперто не відпускала його, і, як видно, боявся тільки за неї.

Генрі теж не міг вистрілити в гаданого лиходія, бо боявся влучити в сестру, і, стримуваний цим побоюванням, усе не спускав курка.

Виникла мимовільна пауза, що зрештою стала рятівною для всіх трьох. Луїза, миттю збагнувши ситуацію, нараз випустила з обіймів свого коханого і майже в ту саму мить обхопила руками руки брата. Вона знала, що Моріс не візьметься до зброї. Тільки Генрі міг накоїти лиха, і треба було спинити його.

— Іди звідси, йди! — гукнула вона до мустангера, [194] силкуючись вдержати юнака, що не тямив себе з гніву.— Брат хибно зрозумів те, що бачив. Іди, я сама йому поясню. Ну ж бо, Морісе, йди!

— Генрі Пойндекстере,— сказав молодий ірландець, перш ніж послухатись Луїзи й піти.— Хоч ви й зволй-ли назвати мене негідником, але це зовсім не так. Дайте мені час, і я доведу, що ваша сестра склала про мене правдивішу думку, ніж її батько, брат чи кузен. Я прошу всього півроку, і якщо на той час ви не переконаєтесь, що я гідний її довіри, її кохання, то можете застрелити мене, де тільки натрапите, як паскудного койота, що перебіг вам дорогу. А тим часом прощавайте.

Слухаючи слова мустангера, Генрі вже не так поривався випручатись із сестриних рук, що виявилися дужчими за його власні. Його спроби дедалі млявішали й нарешті зовсім припинились, коли від річки долинув хлюпіт води, сповістивши, що непроханий опівнічний гість Каса-дель-Корво подався назад у дику прерію, яку він обрав собі за домівку.

Уперше довелося мустангерові повертатися звідти в такий примітивний спосіб, уплав. Досі він переправлявся в човні, що його потім перетягала назад дівоча рука з допомогою легенького ласо, свого часу подарова-гого Луїзі Пойндекстер разом із плямистою лошицею.

— Брате, ти несправедливий до нього! Атож, несправедливий! — почала переконувати брата Луїза, тільки-но мустангер зник з очей.— 0 Генрі, любий, якби ти тільки знав, який він благородний! Він і на думці не має якось скривдити мене. Ось якраз перед цим він казав, як збирається діяти, щоб не пішов поговір... ну... цебто щоб я була щаслива... Повір мені, брате, він справжній джентльмен. Та коли б і ні... коли б він навіть був простого роду, як ти вважаєш, то я все одно вчинила б так само, все одно, бо я кохаю його!

— Луїзо, скажи мені правду. Не так, як братові, а як самій собі. Я сьогодні побачив досить, щоб і без твоїх слів зрозуміти, що ти кохаєш цього чоловіка. Але скажи, чи не скористався він з твого... з твого нерозважливого почуття?

— Ні, ні і ще раз ні! Життям тобі присягаюся. Він надто благородний. Та навіть якби я... Ні, Генрі, він ні в чому не винен! Коли й слід когось винуватити, то тільки мене. Ой брате! Ну навіщо ти так образив його?

— Хіба я його образив? [196]

— Образив, Генрі, тяжко й незаслужено.

— Тоді я поїду за ним і перепрошу. Якщо ти кажеш правду сестро, я повинен це зробити. Зараз же й поїду. Він мені ще з першого разу сподобався, ти ж знаєш. Я не міг повірити, що він здатен на підступний вчинок. Та й тепер не вірю. Ходімо додому, сестро, тобі треба лягти спати. А я негайно поїду до готелю, може, ще застану його там. Я просто не матиму спокою, поки не перепрошу його за свою нечемність.

Так говорив великодушний брат, ніжно ведучи сестру за руку, і в душі його не було вже й тіні гніву, а тільки жаль. Він квапливо йшов до гасієнди, щоб, не гаючи часу, поїхати за молодим ірландцем і перепросити за свої слова, що їх, зважаючи на обставини, цілком можна було вибачити.

Коли ті двоє зникли в домі, в саду з'явилась і третя постать, що досі скрадалася за кущами, а тепер випросталась і рушила за ними до будинку. То був їхній двоюрідний брат Кассій Колхаун.

Він також мав намір поїхати слідом за мус-тангером.

Розділ XXXV НЕГОСТИННИЙ ГОСПОДАР

"Шмаркатий боягуз! Дурень! Та й сам я дурень, що поклався на нього. Мав би знати наперед, що вона заб'є баки дурному теляті й дасть тому мерзотникові змогу втекти. Я ж міг сам пальнути в нього з-за дерева і вбити, як поганого пацюка! Ще й нічим не ризикуючи, навіть своєю репутацією. Без найменшого ризику! Дядько Вудлі тільки подякував би мені, та й усі в селищі сказали б, що я вчинив гаразд. Мою двоюрідну сестру, дівчину знатного роду, звабив якийсь пройдисвіт, торговець кіньми! Та хто б сказав хоч слово проти мене! Яка була нагода! І чому я пропустив її? Ах ти ж чорт, чи випаде така ще коли?!"

Отакі думки допікали відставного капітана, поки він, тримаючись оддалік, ішов за двоюрідним братом і сестрою до гасієнди.

— Цікаво,— пробурмотів він сам до себе, заходячи на подвір'я,— чи той шмаркач серйозно говорив? їхати перепрошувати негідника, що обдурив його сестру! Ха— [197] ха! Добрий був 5и дотеп, тільки тут не до сміху... О, здається, він справді надумав їхати, бо з чого б то такий шум у стайні? Онде, виводить коня! Боже праведний, він таки їде!

Двері стайні, як то заведено в мексиканських гасієн-дах, виходили на викладене плитами внутрішнє подвір'я. Досі вони були ледь прочинені, та саме коли відставний капітан поглянув туди, двері розчахнулись від поштовху зсередини, і на порозі з'явився чоловік, ведучи за собою осідланого коня.

Чоловік був у панамі й накинутому на плечі плащі. Та Колхаун одразу впізнав свого двоюрідного брата Генрі і його карого коня.

— Дурень! Ти таки випустив його з рук! — просичав він, коли юнак під'їхав ближче і вже міг його почути.— Віддай мені револьвер і ніж. Це забавки не для твоїх тендітних пальчиків. Ну? Чого ж ти не скористався з них, як я тобі казав? Це ж треба — вчинити таку дурницю!

— Знаю, я справді вчинив дурницю,— спокійно відказав молодий плантатор.— Я образив — тяжко образив — благородну людину.

— Він образив благородну людину! Ха-ха-ха! Та ти божевільний, присягаюсь небом, божевільний!

— Я був би божевільний, кузене Касе, коли б послухався твоєї поради.