Вершник без голови - Сторінка 51

Атож, доньє Ісідоро Коварубіо де Лос-Льянос, ангеле краси й демоне облуди! Я можу задушити тебе в своїх обіймах, але можу і вбити! Те чи те — ось твоя доля. Отож вибирай!

Від цієї погрози, а також від того, що знайшлося вірогідне пояснення загадки, яка гнітила його, в мексиканця полегшало на душі, і невдовзі він заснув.

Прокинувся він аж тоді, коли до його хатини зазирнуло вранішнє світло, а з ним і гість.

— Хосе! — вигукнув Койот з подивом і неприхованою радістю.— Ти тут?

— Еге ж, сеньйоре.

— Радий бачити тебе, Хосе. І донья Ісідора тут, цебто на Леоні?

— Еге ж, сеньйоре.

— Так скоро й тут! Ще ж і двох тижнів не минуло, як вона поїхала звідси, хіба не так? Мене в селищі не було, але я чув про це. Я чекав від тебе звістки, Хосе. Чому ти не писав?

— Тільки тому, сеньйоре доне Мігелю, що не було нікого надійного, з ким ту звістку надіслати. Я мав для вас деякі новини, але не міг довірити їх комусь чужому. Хоч, на жаль, ви мені за них не подякуєте, одначе моє життя у ваших руках, і я пообіцяв, що ви знатимете все.

Койот підхопився, наче вжалений.

— Про неї і про нього? Це видно з твого обличчя. Твоя пані зустрічалася з ним?

— Ні, сеньйоре, скільки я знаю, після того першого разу не зустрічалася.

— Що ж тоді? — трохи спокійніше запитав Діас.— Вона гостювала тут, коли він оселився в готелі. Щось між ними було?

— Еге ж, доне Мігелю, щось таки було, і я це добре знаю, бо сам був посильним. Тричі відносив йому від доньї Ісідори кошики з ласощами, а останнього разу й листа.

— Листа? Ти знаєш, що там написано? Прочитав його?

— Завдяки вашій ласці до бідного хлопця я зміг і прочитати його, і навіть переписати.

— Він при тобі? [265]

— Еге ж. Бачите, доне Мітелю, ви недаремно посилали мене до школи. Ось що написала йому донья Ісідора.

Діас нетерпляче схопив аркушик паперу й уп'явся в нього очима. То була копія записки, надісланої при кошику з ласощами.

Та замість розпалитися ще дужче, він начебто, навпаки, відчув полегкість.

— Хай йому чорт! — байдужно мовив він, згортаючи папірця.— Нічого особливого, Хосе. Твоя пані дякує йому за якусь послугу, ото й тільки. Якщо це все...

— Але це не все, сеньйоре доне Мітелю, оце ж тому я й прийшов. Мене послано до селища з дорученням. Ось воно.

— Он як, ще один лист?

— Еге ж, сеньйоре. Це вже таки справжній лист" а не мої карлючки.

Тремтячою рукою Діас узяв листа, розгорнув його й почав читати.

"Сеньйору донові Морісіо Джеральду.

Дорогий друже, я знову тут, гостюю в дядька Сільвіо. Не можу більше жити, не маючи звістки од Вас. Я нічого про Вас не знаю, і це просто вбивав мене. Чи Ви вже одужали? О, якби це було так! Як я хочу подивитись у Ваші очі, у Ваші гарні, глибокі очі, щоб упевнитися, що Ви вже зовсім здорові. Зробіть мені таку ласку. Ми можемо зустрітися через півгодини на пагорбі за будинком мого дядька. Приїздіть, я чекатиму на Вас!

Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос".

— Прокляття! — обурено вигукнув Діас.— Це ж не що інше, як любовне побачення! І вона сама його призначав!.. Ну що ж! Запрошення буде прийняте, але не тим, кого так люб'язно звуть. Рівно через півгодини, і клянуся богом помсти... Слухай, Хосе! Ця записка ні до чого. Того, кому її послано, немає ні в селищі, ні в околиці. Ніхто не знав, де він тепер. Це якась таємнича історія. Та дарма. Ти все одно йди до готелю і спитай про нього. Доручення треба виконати. А цього папірця залиш мені. Забереш його, коли вертатимешся, і віддалей своїй пані. Ось тобі долар на випивку. В сеньйора

Доффера добряче агвардієнте. До побачення. [266] Хосе не став ні про що питати і, взявши позичку, мовчки вийшов з хакале.

Тільки-но він зник з очей, як і сам Діас рушив із своєї хатини. Поспіхом засідлавши коня, він емрчнв у сідло й поїхав у протилежний бік.

Розділ XLVIII ІСІДОРА

Сонце щойно піднялось над обрієм, і його яскравий диск ще торкається трави прерії, немов начищений до блиску круглий золотий щит. Ясне проміння пробивається в зарості, що подекуди пожвавлюють одноманітний краєвид прерії. Краплини роси ще звисають з пірчастого листя акацій, пригинаючи його додолу, і здається, ніби деревам шкода ночі, що минула, з її легким вітерцем і вологою прохолодою, куди любішими їм, ніж люта денна спека. І хоч птаство вже заворушилося — який-бо птах спатиме за такого осяйного сходу сонця! — проте для людей виходити з дому начебто ще зарано. Але ні, тільки не в техаській прерії! Тут ця година пробудження сонця — найприємніша пора дня, і мало хто марнує її в ліжку чи між чотирьох стін своєї оселі.

Ось і тепер на березі Леони, за три милі нижче від форту Індж, ми бачимо людину, що покинула домівку задля вранішньої прогулянки в заростях. Вона прогулюється не пішки, а їде верхи на дужому й жвавому коні, якому зовсім не до вподоби, що його раз у раз стримують. З опису цієї людини ви б подумали, що то чоловік, але оскільки все це діється на півдні Техасу, де живуть і мексиканці, то цілком можливо, що перед нами й жінка. І нехай не введе вас в оману ні круглий капелюх на голові, ні серапе, накинуте на плечі від прохолодного вранішнього повітря, ні чоловіча манера сидіти в сідлі, що не личить жінці за європейськими уявленнями, ні навіть темний пушок над верхньою губою, який скидається на ледь помітні шовковисті' юнацькі вусики й чи не найдужче вводить в оману: вам здається, ніби ви бачите якогось юного іспанця si [267] смаглявим, але тонким обличчям, нащадка стародавніх ідальго, чий родовід сягає аж ген у добу Сіда (64).

Та якщо ви знайомі з іспано-мексиканським типом облич, ця остання прикмета не зіб'є вас з пантелику, і ви не відкинете свого припущення, що ота людина, яка їде зараз верхи серед техаської прерії, цілком може бути й жінкою. А придивившись ближче, впевнитесь, що так воноГі в. Про це свідчить і тендітна біла рука, що тримає поводи, і маленька, взута в гарний черевичок ніжка, яка ледь торкається завеликого для неї дерев'яного стремена й поряд з ним здається ще меншою, і м'які, приємно заокруглені лінії зграбної постаті, видимі навіть під грубим серапе, і, нарешті, розкішні темні коси, зібрані у важкий вузол, що видніє ззаду з-під сомбреро.

Тепер уже не лишається сумніву, що перед нами жінка, хоч, може, не все в ній відповідає нашим уявленням про жіночність. Атож, ми бачимо донью Ісідо-ру Коварубіо де Лос-Льянос.

Нехай вам здається, чудним її вбрання, а ще більше те, як вона сидить на коні. У ваших очах, незвичних до мексиканського оточення, і те, й те виглядає химерним, нежіночним, можливо, й непристойним. Але сама донья Ісідора так не думає, навіть і гадки не має, що в тому можна добачити щось дивне. Та й звідки б узятись таким думкам? Вона живе за звичаями своєї країни й свого народу і нічим не вирізняється серед співвітчизників.

Вона молода,-але юною дівчиною її вже не назвеш. Позаду в неї двадцять весен, а може, й двадцять одна, і, мабуть, зайве казати, що для жінки, яка народилась і зросла під південним небом, то вже вік далеко не дівочий.

А проте її врода анітрохи не потьмяніла. Донья Ісідора й тепер така ж гарна, як і в свої "квітучі шістнадцять". А може, ще й краща. І не думайте, що отой темний пушок над губою позбавляє її обличчя жіночої принадності. Ні, скоріш робить його ще спокусливішим. Ви звикли до білявих саксонок, і з першого погляду той темний пушок над губою, може, й не потішить ваше око. Та погляньте ще раз — і повірте, ви зміните свою думку. За третім поглядом ваша байду-

(64) С і д — Сід Кампеадор — славнозвісний іспанський рицар XI ст.

[268] жість зовсім розвіється, а за четвертим ви відчуєте справжній захват!

А коли придивитеся ще пильніше, то остаточно допевнитесь, що отака прекрасна молода смаглявка з темним пушком над губою — одне з найчарівніших створінь, якими благодатна природа милує чоловіче око.

Оце така Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос. І коли що й відбирає їй жіночності, то не пушок над губою, а лихий, мало не хижий вираз, що часом набігає на її обличчя, відкриваючи під тією темною смужкою блискучі білі зуби.

Та навіть у такі хвилини вона прекрасна, хоч то вже скоріш краса дикої кішки, що викликає не так ніжну прихильність, як поштивий острах. І хоч коли на неї глянеш, одразу видно, що ця жінка наділена непересічним розумом, твердою і рішучою вдачею, відчайдушною відвагою,— усе це виразно відбивається на її тендітному, вродливому обличчі, на якому ніколи не побачиш найменших ознак слабкості чи остраху. Здається, рум'янці на її смаглявих щоках не згаснуть навіть перед лицем смертельної небезпеки.

Молода мексиканка їде сама порослою лісом долиною Леони. Неподалік видно будинок, але вена простує в протилежний бік. То гасієнда її дядька, дона Сільвіо Мартінеса, і саме звідти вона нещодавно вирушила.

У сідлі вона сидить твердо, наче влипла. Кінь під нею гарячий і має звичку виявляти свій норов, раз у раз пориваючись стати дибки. Але за вершницю можна не турбуватися: вона дасть собі раду з будь-яким конем.

На сідельній луці висить легке ласо, якраз до руки вершниці. Воно ретельно скручене кільцем, і з цього видно, що власниця ніколи не занедбує його, а отже, і вміє з ним поводитись. І вона таки вміє— кидає ласо не гірше за справжнього мустангера й дуже пишається своєю майстерністю.

Донья Ісідора їде не дорогою, яка тягнеться понад берегом річки, а путівцем, що починається від гасієнди її дядька й виходить на ту дорогу біля вершини пагорба, чи, власне, крутосхилу понад долиною Леонн.

Путівець там круто береться вгору, аж кінь починає сапати. Та ось вершниця вже на гребені, де проходить дорога, що належить усім і кожному.

Молода мексиканка напинає поводи. Але не для того,

269

щоб дати коневі перепочити,— просто вона приїхала туди, куди їй потрібно.

Обіч дороги прослалась чимала округла галявина акрів на два-три. Вона поросла травою, але ніде не видно жодного деревця — така собі невеличка прерія у прерії. Звідусіль її обступають колючі зарості, зовсім не схожі на те лісове шатро, з-під якого щойно виїхала вершниця. Цю суцільну стіну чагарників розтинають лише три ледь помітні стежки, що розходяться в різні боки від галявини.

Виїхавши майже на середину, молода мексиканка поплескує по шиї свого коня, щоб заспокоїти його. Та це навряд чи потрібно: коня вже вгамував крутий узвіз, і він більше не поривається вперед і не гарцює на місці.

— Я приїхала раніше,— тихо каже донья Ісідора сама до себе, дістаючи з-під серапе золотий годинник,— отож мушу зачекати, якщо він взагалі приїде.