Вершник без голови - Сторінка 49

Навпаки, всі його рухи виказували тверезу впевненість і добре зважений намір. Що ж то був за намір?

Може, любов до двоюрідного брата спонукала його самому знайти тіло і розкрити таємницю вбивства? Чи просто він хотів показати себе: ось, мовляв, який він ревний, подався на пошуки сам-один?

З тих слів, що машинально злітали з його уст, поки він їхав заростями, можна було й справді щось таке подумати.

— Хвалити Бога, місяць ясний, і я маю добрих шість годин, поки ті шмаркачі попродирають очі. Цілком досить часу, щоб винишпорити кожен закапелок цієї хащі на дві милі довкола, і якщо тіло там, то я неодмінно знайду його... Але що могло означати оте? Якби тільки я сам його бачив, то подумав би, що збожеволів. Але ж усі бачили, всі до одного! Сили небесні! Що воно могло бути?..

Ледве встиг він промовити останні слова, як з грудей його вихопився вигук, у якому бринів подив і жах: відставний капітан побачив щось таке, що змусило його рвучко спинити коня, немов перед лицем страшної небезпеки.

На той час він саме під'їхав бічною стежкою до знайомої нам прогалини в заростях і вже повертав на неї, коли помітив, що не сам-один мандрує там такої пізньої години.

Тією лісовою алеєю, наближаючись до нього, їхав ще один вершник — на такому самому, як і в нього, доброму коні, тільки їхав не ступою, як він, а швидким клусом.

Ще задовго до того, як невідомий нічний вершник

під'їхав ближче, ясне місячне світло, заливаючи лісову

прогалину, дало Колхаунові змогу побачити, що в

нього немає голови!

Помилитися відставний капітан не міг — досить було [255] й одного погляду. Сріблясте місячне проміння освітлювало вершникові плечі, але голови на них не було. То не могла бути омана, породжена грою місячного світла. Колхаун уже бачив цю постать і за ясного сонця.

Та тепер він побачив більше. Він побачив і голову — з мертвотним закривавленим обличчям, що визирало з-за сідельної кобури. До того ж упізнав коня, смугасте серапе на плечах вершника, гетри з ягуарової шкури на його ногах, тиснений шкіряний чапрак — усе те належало Морісові-ліустангеру.

Відставний капітан мав час, щоб роздивитись усе аж до таких подробиць. Спинившись при виїзді з бічної стежки, він так і стояв там, немов прикутий жахом до землі. Здавалось, і кінь його був нажаханий не менше. Весь тремтячи, він стояв, наче вкопаний, і не зрушив з місця навіть тоді, коли вершник без голови раптом зупинився проти них і його кінь злякано захропів і став дибки.

І тільки коли той гнідий кінь з диким іржанням, на яке враз озвався протяглим виттям собака, що біг слідком за ним, рвучко повернув і поскакав далі прогалиною,— аж тоді Колхаун трохи отямився від жаху і віднайшов мову.

— Боже милосердний! — вигукнув він тремтливим голосом.— Що воно може бути? Людина то чи диявол? Чи то хтось збиткується з мене? А може, весь цей день — тільки жахлива мана? Чи, може, я збожеволів... збожеволів... збожеволів...

За цими не вельми доладними словами відставний капітан спромігся й на дію — хапливу, але досить рішучу. Хоч яка була мета його нічної виправи, він очевидячки відмовився від неї і, круто повернувши коня, подався назад тією самою дорогою. Тепер він скакав куди швидше, ніж доти, і ні разу не спинився, аж поки дістався до свого табору.

Обережно ступаючи, він повернувся до вогнища й ліг на траву серед поснулих пияків. Та йому було не до сну, і він так і пролежав цілу ніч, тіпаючись, мов у пропасниці, і перші промені нового ранку освітили його змарніле, бліде обличчя та глибоко запалі безтямні очі. [256]

Розділ XLVI ЗВІРЕНА ТАЄМНИЦЯ

На світанку в гасіенді Каса-дель-Корво і навколо неї панувало незвичне пожвавлення.

На подвір'ї юрмилися люди, всі озброєні, але не однаково. Хто мав при собі довгу мисливську рушницю, хто дубельтівку, хто старовинного пістоля чи револьвера, а хто й великого ножа чи навіть томагавка. Так само різнились вони й одягом: там можна було побачити й червоні фланелеві сорочки, й різноколірні куртки, пошиті з ковдр чи цупкого кентуккійського полотна, штани з рудого домотканого сукна чи синьої бавовняної діагоналі, повстяні капелюхи й шкіряні кашкети, грубі чоботи й гетри з оленячої шкури.

Увесь той гурт дужих озброєних чоловіків являв собою досить типову картину, що її можна побачити в прикордонних селищах Тесаху. Ні їхнє грубе вбрання, ні зброя, що була при них, нічого не говорили про мету, задля якої вони зібралися. Навіть якби вони мали щонаймирніші наміри, то все одно були б так само вдягнені й озброєні.

Та їхня мета нам відома.

Багато хто з них їздив на пошуки й напередодні, разом з драгунами. Решта — жителі віддалених плантацій та мисливці, яких тоді не було вдома,— приєдналися до них лише цього ранку. Загін зібрався більший, ніж напередодні, хоч військові з ним уже не їхали.

Серед усього того цивільного люду була група чоловіків, що могли б утворити окремий загін. Хоч вони й не належали до регулярного війська, проте назву мали трохи подібну. То були так звані "регулятори" (62). Вони не різнилися від інших ні одягом, ні озброєнням, і людина стороння ніколи б не впізнала "регулятора" серед натовпу. Та самі вони знали один одного.

Усі говорили про одне — про вбивство Генрі Пойн-декстера, у зв'язку з яким щоразу згадувалося й ім'я Моріса-мустангера. До цього долучали й ще одну тему — оту дивовижну прояву, що постала перед очима

(62) "Регулятори" — члени цивільних каральних загонів, що утворювались у новозаселених місцевостях для боротьби із злочинністю.

[257]

шукачів напередодні при заході сонця. Ті, що бачили її, розповідали про неї новачкам.

Дехто, спершу не повірив, вважаючи їхню розповідь за жарт. Та одностайне, й до того ж поважне, свідчення очевидців годі було знехтувати, і всім довелося визнати, що вершник без голови таки насправді існує.

Звісна річ, знов почали пробувати якось пояснити те загадкове явище, й було висловлено чимало різних припущень. Та єдиним більш-менш вірогідним залишалося те, яке висунув ще напереродні один із старожилів: що кінь справжній, а вершник — просто велика лялька.

Але кому й навіщо знадобилось утнути таку штуку — цього пояснити ніхто навіть і не намагався.

Діло, задля якого вони зібралися, не потребувало довгих приготувань. Усі вже були напоготові. Коні чекали поза стінами гасієнди: декотрих тримали за вуздечку плантаторові слуги, а більшість стояли припнуті де трапилось.

Усі знали, куди й чого їдуть, і чекали тільки сигналу Вудлі Пойндекстера, що сам очолив загін. А він тим часом чекав, чи не знайдеться провідника, що знає дорогу на Аламо й міг би довести їх до хатини Мо-ріса-мустангера.

Серед тих, що зібралися на подвір'ї Каса-дель-Корво, такої людини не було. Плантатори, крамарі, адвокати, мисливці, торговці кіньми й рабами і гадки не мали, де шукати ту річку Аламо. Тільки одна людина в окрузі була здатна провести загін куди треба — старий Зеб Стамп. Але Зеба ніде не могли знайти. Він, як звичайно, полював десь у хащах, і послані по нього люди один по одному верталися ні з чим.

Щоправда, була в самій гасієнді жінка, яка могла б показати шукачам дорогу до оселі гаданого вбивці. Та Вудлі Пойндекстер того не знав, і, мабуть, добре, що не знав. Якби хтось бодай натякнув гордому плантаторові, що його Луїза могла б провести його до відлюдної хатини на березі Аламо, його тяжкий сум за втраченим сином поєднався б із пекучим болем за ганебну поведінку дочки.

Останній посланець, що ходив шукати Зеба Стампа, повернувся до гасієнди без нього. Жага помсти не давала чекати далі, і загін шукачів вирушив у дорогу. [258]

Тільки-но вершники віддалилися від Каса-дель-Кор^ во, як ті двоє, що могли б стати їм за провідників, зустрілися в стінах гасієнди.

То не була таємна чи наперед домовлена зустріч. Вона сталася цілком випадково: Зеб Стамп саме повернувся з полювання й привіз до гасієнди частину свого, як він казав, "здобутку", надбаного з допомогою його г несхибної рушниці.

Може, комусь іншому й не випало б того дня побачити молоду господиню, але для Зеба вона, звісйо, була вдома. Навіть сама хотіла поговорити з ним — так хотіла, що напередодні від рана до смерку майже весь час поглядала на дорогу за річкою.

Ось і тепер, тільки-но від'їхав гомінкий загін, вона звернула очі на ту дорогу й невдовзі була винагороджена за своє чекання, бо побачила мисливця, що з'явився вдалині верхи на своїй старій конячині, навантаженій здобиччю, і поволі їхав до гасієнди.

Яка це була радість — побачити ту величезну, незграбну постать! Дівчина одразу впізнала свого щирого друга, з яким могла поділитися найпотаємнішими думками. А вона ж якраз мала таємницю, що ось уже другий день краяла їй душу, і хотіла звірити її старому мисливцеві.

Отож задовго до того, як Зеб Стамп ступив на кам'яні плити патіо, Луїза вже вийшла на веранду йому назустріч.

Усміхнений і безтурботний вигляд, з яким мисливець під'їхав до гасієнди, свідчив, що він ще нічого не знає про страшну подію, яка сповнила смутком весь дім. Побачивши, що зовнішні ворота зачинено й узято на засув та ланцюг, він помітно здивувався: такого звичаю в гасієнді доти не було — принаймні за нових господарів.

Ще дужче здивувало Зеба похмуре обличчя негра, що відчинив йому ворота, і він не втримався й спитав:

— Гей, Плутоне, друже мій, що це з тобою? Ти сьогодні наче єнот, якому відрубали хвоста. І чого це у вас ясного ранку ворота на засуві? Сподіваюсь, нічого лихого не сталося?

— Го-го, мас' Стампе, ото ж бо й є, що сталося. Та ще й таке лихо, що цьому Нігерові жаль і сказати. Еге, дуже, дуже велике лихо!..

— Ну ж бо! — вигукнув мисливець, зляканий його скорботним тоном.— Яке лихо, нігере? Та кажи ж ти [259] швидше, бо, мабуть, нема нічого страшнішого за твоє обличчя. Чи не сталося чого з твоєю молодою господинею, міс Луїзою?

— Ой ні, з міс Луї нічого не сталося, ні. Та й без того ой як погано! Мрлода панночка вдома. Заходьте, мас' Стампе. вбна й скаже вам ту даиху новину.

— А що, хіба твого хазяїна нема? Чи він теж удома?

— Ой ні, нема. Тепер його нема. Нема ні в домі, ні коло дому. Ще із чверть години як був, а тепер нема. Поїхав ген у прерію, туди, де з місяць тому були великі лови. Ви ж знаєте, мас'Зебе?

— У прерію? Чого він там не бачив? А ще хто з ним поїхав?

— Го-го, і мас' Колхаун там, і ще багато білих джентльменів.