Вершник без голови - Сторінка 79

Та передовсім я маю вирішити: куди [411] мені зараз податись? — І старий мисливець роззирнув-ся довкола, немов шукаючи когось, хто міг би відповісти на це запитання.— Шукати слідів поблизу форту чи селища — марна праця. І там, і там земля потолочена копитами незгірш як у загоні. Краще, мабуть, одразу податися ген у прерію, до дороги на Ріо-Гранде. Може, десь там і натраплю на слід, який мені потрібен. Атож, так буде найрозумніше.

Задоволений своїм рішенням, Зеб підібрав поводи, тихенько погукнув на кобилу й поїхав краєм заростей.

Проїхавши з милю в напрямі річки Нуесес, він раптом круто повернув убік, але його незворушний вигляд свідчив, що так було й задумано. Тепер Зеб правував майже просто на захід, перетинаючи всі стежки, що вели до Ріо-Гранде. Після того повороту змінилась і його поза в сідлі, і вираз обличчя. Він більш не поглядав сюди-туди, а їхав, нахилившись уперед, пильно нишпорячи очима по траві обабіч стежки.

Так він проїхав ще з милю, коли раптом, побачивши щось на стежці перед собою, аж здригнувся і рвучко напнув поводи.

"Худобина" охоче зупинилася, і ту ж мить Зеб квапливо зіскочив з сідла. Залишивши кобилу дивуватися з його химер, він ступив два кроки вперед і швидко опустивсь на коліна. А тоді витяг з кишені підкову й приклав її до відбитка копита, що чітко вирізнявся на дернику.

Підкова збіглась із слідом.

— Якраз! — радісно вигукнув старий мисливець.— Побий мене грім, коли це не вона! — Він підняв підкову й знов опустив її на той неповний відбиток.— Лягла як улита! Клянуся небом, оце він і є— слід зрадника, а може, й убивці!

Розділ LXXIII ОСТРІВ СЕРЕД ПРЕРІЇ

Величезний табун коней, голів на сто, а то й на триста, який пасеться в неозорій прерії,— одна з най-прекрасніших картин, що їх являє перед людиною тваринний світ Техасу; проте корінного техасця вона не вразить і не здивує. Він скоріше здивується, побачивши на пасовиську прерії одного коня. І коли, поминаю— [412] чи той великий табун, він лише побіжно відзначить подумки: "Мустанги",— то самотній кінь викличе в нього різні здогади. Може, це дикий жеребець, якого вигнали з гурту, а може, верховий кінь, що відбився на привалі від групи подорожніх.

Досвідчене око прикордонного старожила одразу ж підкаже йому, що то за кінь.

Коли тварина пасеться з вудилами в роті й сідлом на спині, то все зрозуміло й лишається тільки дивуватись, як вона примудрилася втекти від свого господаря.

Буває й так, що сам господар сидить у сідлі, а кінь собі пасеться. В цьому разі дивуватись нема чого, можна лише подумати, який пустоголовий ледар той вершник, коли не тямить, що треба злізти з сідла й дати коневі попастися вільно.

Та коли у вершника немає не тільки пустої голови, а взагалі ніякої,— тут уже доводиться пускатись у здогади, жоден з яких навряд чи хоч на крок наблизить вас до істини.

Саме такий кінь і такий вершник з'явилися 185... року в преріях південно-західного Техасу. Точний рік я навести не можу, але за десятиліття ручуся. Зате місцевість назву точніше, хоча й тут можливі якісь відхилення. Ту загадкову прояву спостерігали в різних місцях,— і у відкритій прерії, і в заростях,— на відстані у двадцять миль між річками Нуесес і Леоною. її бачило чимало людей у різний час: і загін, що виїздив на пошуки Генрі Пойндекстера та його гаданого вбивці, і слуга Моріса-мустангера Фелім, і Кассій Колхаун у своїй нічній мандрівці по хащах, і — тієї ж таки ночі — фальшиві індіанці і, нарешті,— наступної ночі,— Зеб Стами. Бачили таємничого вершника й ще деякі люди, в інших місцях і за інших обставин: мисливці, пастухи, подорожні,— і всі однаково жахалися й однаково не могли збагнути, що воно таке.

Розмови про вершника без голови точилися не тільки в поселеннях на Леоні, а й ген далі. Поголос поширився до берегів Ріо-Гранде на півдні й швидко докотився аж до верхоріччя Сабіна на півночі. Кожен вірив, що те страхіття справді бачили. Та й хто б міг не повірити запевненням двох сотень людей, ладних посвідчити під присягою, що то правда, а не витвір уяви. Отож ніхто цього й не заперечував. Сушили голову тільки тим, як пояснити це незвичайне явище, котре, здавалося б, ішло супроти всіх відомих законів природи. [414]

Висловлювали чимало всіляких припущень — більш-менш правдоподібних і більш-менш безглуздих. Хто називав того вершника "хитрою індіанською вигадкою", хто вважав його великою лялькою чи опудалом; інші казали, що то справжній вершник, тільки голова його схована під серапе, в якому зроблено отвори для очей; а було чимало й таких, що вперто обстоювали думку, висловлену кимось ще на початку: ніби вершник без голови — то сам диявол.

До всіх цих припущень долучалося й безліч усяких подробиць. Одним здалося, ніби вони помітили голову вершника, чи принаймні її обриси, на грудях, під покривалом; інші твердили, що добре бачили її в руці у вершника, а декотрі навіть додавали, що розгляділи на ній і капелюха — глянсувате чорне сомбреро, обшите понад краєм золотою тасьмою.

Не бракувало й побічних міркувань, що пов'язували появу дивного вершника з іншою подією, яка збурила всю околицю,— з убивством молодого Пойндекстера. Майже всі вважали, що між цими двома таємницями має бути якийсь зв'язок, хоч ніхто не міг сказати нічого певного. А той, хто, на загальну думку, міг би хоч трохи прояснити всі ці загадки, й досі лежав без тями, в гарячці.

За тими здогадами й балачками минув цілий тиждень, протягом якого таємничого вершника ще не раз бачили в прерії: то він мчав серед відкритої рівнини гінким чвалом, а то йшов тихою ступою, і його кінь час від часу спинявся й непевно озирався або ж нахиляв голову й ревно скуб соковиту траву г р а м м у, якою славляться пасовища південно-західного Техасу.

Залишаючи поза увагою численні розповіді про вершника без голови,-— вони здебільшого такі неймовірні, що про них не варто й згадувати,-— ми, проте, вважаємо за потрібне навести тут один правдивий випадок, який відіграє істотну роль у нашій дивовижній історії.

Посеред безмежного обширу відкритої прерії стоїть невеликий, акрів на три-чотири, гай. Техаський старожил назве його "островом", і справді, коли обведеш поглядом неозоре зелене море, яке розляглося навколо, то мимоволі подумаєш, що важко знайти краще порівняння.

Неподалік того лісового острова, ярдів за двісті від [415] ого краю, мирно пасеться кінь. Це той кінь, на якому їздить вершник без голови; та він і тепер сидить у сідлі, на вигляд начебто такий самий, як був тоді, коли його вперше побачив загін шукачів. На ньому те ж таки смугасте серапе, що, спадаючи з пліч, закриває тулуб, а ноги від стегон до кісточок сховані під гетрами з ягуарової шкури.

Він сидить, трохи нахилившись уперед, ніби для того, щоб кінь міг вільно пастися. Не заважають коневі й попущені довгі поводи, хоч вершник чи то тримає їх у руці, чи то почепив на луку сідла.

Ті люди, що, за їхніми словами, бачили голову вершника, казали щиру правду: голова таки є, і на ній, як справедливо твердив дехто, надягнуте чорне сомбреро, оздоблене золотою тасьмою. Вона лежить на лівому стегні вершника, трохи не торкаючись підборіддям його коліна, і через те її можна побачити, тільки дивлячись з того ж таки боку, та й то не завжди, бо часом її прикриває край серапе.

Іноді можна розглядіти і обличчя. Риси його гарні, але вираз моторошний: посинілі губи трохи розтулені, і між ними видно два разки білих зубів.

Хоч сам вершник нібито не змінився на вигляд, проте щось нове таки додалося. Раніше він їздив самотою — а тепер має супутників, хоч їхнє товариство аж ніяк не назвеш приємним. Це — койоти; з десяток їх никав слідом за ним по прерії, час від часу заходжуючись вистрибувати круг нього. Цілком природно, що коневі це не до вподоби, і він сердито форкає й б'є копитом, коли котрийсь із вовків підступає надто близько.

Та вершникові, здається, байдуже і до койотів, і до зграї великих чорних птахів, що темними тінями кружляють низько над його плечима. Навіть коли один, найзухваліший, зрештою насмілюється сісти на нього, вершник на те не зважає і не підводить руки, щоб прогнати його.

Тричі сідає на нього той птах — спершу на праве плече, тоді на ліве, а далі й межи плечі, на те місце, де мала б бути голова. Та сидить він там не довго — щоразу лише якусь мить. Хоч таке нахабство й не турбує вершника, зате обурює коня: той стає дибки й пронизливим іржанням розганяє хижаків. Але невдовзі вони налітають знов і знов.

Отак помалу, незворушно сидячи на коні, який то зупиняється й спокійно пасеться, то сполохано сахаєть— [416] ся від знахабнілих койотів і грифів, вершник без голови раз по раз об'їжджає кругом той лісовий острів серед прерії.

Розділ LXXIV САМОТНІЙ ПЕРЕСЛІДУВАЧ

Щойно змальоване дивовижне, а можна сказати, просто неймовірне видовище так вражало око, що нікому й на думку не спало б назвати його чудним чи безглуздим. Було в ньому щось лиховісне, і кожен, хто його бачив, мимоволі здригався з жаху.

Та чи бачив хто незвичайного вершника отак, як тепер,— оточеного внизу койотами, а вгорі грифами?

Бачив. І то був єдиний у цілому Техасі, хто вже почасти розгадав незбагненну для всіх таємницю.

Але й він ще не все збагнув. Було таке, що ніяк не вкладалось йому в голові. Та він знав, що той вершник — не лялька й не диявол. Знав — і все-таки не міг дивитися на нього без жаху. Добре розумів, що він бачить перед собою,— і все-таки його бив дрож.

Він дивився на вершника без голови аж з "берега" лісового острова, ховаючись під крайніми деревами й видимо уникаючи показуватися на видноті. Та хоч як він тремтів і намагався лишитись непоміченим, а проте раз за разом, немов його тягла якась нездоланна сила, об'їжджав той острів, весь час упорівень з вершником без голови, тільки по внутрішньому колу. Навіть більше. Він побачив вершника, ще як не заїхав між дерева. Побачив здалеку і міг легко уникнути зустрічі з ним. Але натомість одразу ж повернув коня й рушив до нього.

Він наближався помалу, скрадаючись за деревами, наче мисливець, який вистежує полохливого оленя,— щоправда, мисливець ніколи не відчуває такого стра-ХУ" і> лише опинившись під захистом гаю, зітхнув з полегкістю, хоча й не позбувся страху, а тільки тривожного передчуття невдачі.

Він ніколи не заїхав би на десять миль у прерію без певної мети; тим-то й посувався так обережно, звертаючи коня на найм'якший дерник, тулячись до чагарів і водночас намагаючись не зачепити якоїсь гілки, щоб ніхто не побачив і не почув його й за десять кроків.