Вершник без голови - Сторінка 80

[417] Кожен, хто помітив би, як він скрадається краєм гаю, напевне здогадався б, до чого вся та обачність і кого він так пильно вистежує. Очі його були прикуті до вершника без голови, він напружено ловив найменші його порухи й ніби підроблявся під них.

Спершу було помітно, що його цілком заполонив страх. Та згодом почало брати гору роздратування, і він нібито посмілішав. А дратувало його те, що вершник без голови ніяк не наближався до гаю, весь час неухильно тримаючись ярдів за двісті від нього.

Про те, як сердився той споглядач, чи не найкраще свідчило його тихе бурмотіння, пересипане лайкою; одначе лаятись він і завжди був мастак.

— Ач, клята тварюка! Підійшов би він ще кроків на двадцять — і я б його дістав. А так далеко мій карабін не візьме. Напевне промажу — і тоді все! Іншої такої нагоди дарма й сподіватися. Хай йому сто чортів! Якби хоч на два десятки кроків ближче!

І, ніби не вірячи собі, він знову зміряв оком відстань, що пролягла між ним і вершником без голови. Свій мисливський карабін він тримав напоготові, із зведеним курком, ладний вистрілити в першу-ліпшу мить.

— Ні, нічого не вийде,— знов озвався він, щось прикинувши подумки.— Куля втратить силу й тільки сполохає того бісового коня. Треба набратися терпцю й почекати, доки він підійде ближче. Трикляті койоти! Це ж їх він боїться. Поки вони тягнуться слідом, він до лісу й близько не поткнеться. Такі вони всі, ці техаські мустанги, чорти б їх забрали! — Він трохи помовчав, а тоді заговорив знову: — А може, спробувати підманити його? Чи не піде він на голос? Та ні, навряд. Він уже так давно не чув людського голосу, що, мабуть, навпаки, злякається. І від мого коня напевне дремене геть, як і того разу. Правда, то було вночі, при місяці, й собака за ним гнався. Отож не дивно, що він тоді так схарапудився, та ще й маючи на спині оте казна-що. Не може ж бути, щоб то... Та ні! Зрештою, це просто чиясь лиха витівка... клятий диявольський фокус!

Переслідувач на якусь мить напнув поводи і, нахилившись у сідлі, щоб краще бачити з-за дерев, ще пильніше придивився до дивної постаті на коні, що поволі їхала понад гаєм.

— Це його кінь, я ж добре бачу. І сідло його, і серапе, і все інше. Як же, в біса, вони могли потрапити до того? — Він знову замовк, про щось міркую— [418] чи.— Фокус це чи не фокус але добра від нього не жди. Хто б не втнув отаке, він, певно, знає про все, що сталося тоді вночі, і, якщо та річ там, її треба видобути. Та й надало ж мені, дурневі, ще хвалитися цим! Недарма кажуть: як не щастить, то вже не щастить!.. Ні, ближче він таки не підійде. Боїться лісу, це ясно. Якби ж то приманити його хоч на двадцять кроків — і було б досить. Хай йому чорт, спробую.— І, під'їхавши до самого узлісся, переслідувач стиха загукав до коня: — Ану йди... йди... йди сюди! Ну ж бо, йди, конику, йди!

Та поклик був марний. Як видно, кінь не зрозумів його або ж зрозумів не так, як треба. Замість приманити тварину, чоловік, навпаки, сполохав її: за першим же звуком кінь випустив з рота траву, шарпнув головою і тривожно заіржав. Здавалося, той звук настрахав його дужче, ніж койоти і грифи. Для нього, мустанга, людина була найлютішим ворогом, а надто людина на коні, що її дух він зачув уже й своїм гострим нюхом.

Він не став дивитися, що то за людина й що за кінь. Чуття вмить підказало йому, що обоє— його вороги.

Мабуть, і вершник був такої думки, бо не напнув поводів і дав коневі волю бігти куди йому заманеться, цебто ген у прерію.

З досадою вилаявшись, невдатний переслідувач ударив свого коня острогами й виїхав з гаю.

І ще з більшою досадою вилаявся знов, коли побачив, що куля, яку він з такою надією послав навздогін вершникові без голови, не завдала ніякої шкоди і той швидко скаче геть, уже недосяжний для нього.

Розділ LXXV ПО СЛІДУ

Зеб Стами не довго пробув на тому місці, де знайшов відбиток зламаної підкови. Менш як за десять секунд він упевнився, що то відбиток саме цієї підкови, і, підвівшися з колін, рушив далі знайденим слідом. Він ішов пішки, а стара кобила, слухняно скорившись його жестові, брела за ним оддалік.

Так він пройшов понад милю, то сповільнюючи хо-ДУ там, де слід ставав невиразний,— то знов широко [419] ступаючи — коли добре бачив відбитки зламаної підкови. Як археолог, що, знайшовши у руїнах стародавнього міста глиняну табличку, захоплено вдивляється у зрозумілі тільки йому письмена,— так і Зеб Стамп читав оті "знаки" в книзі прерії.

Поглинутий спогляданням слідів і думками, які вони будили, старий мисливець не бачив нічого довкола. Він не дивився ні на безмежний зелений простір, що розлягався навкруги, ні на ясну блакить неба над ним. Уся його увага зосередилась на смужці дернику під ногами попереду.

Відірвало його від цього пильного діла не те, що він побачив, а що почув. То був звук рушничного пострілу, але такий далекий, що здалося, ніби ляснув тільки капсуль, не запаливши пороху.

Зеб машинально спинився, але не випроставсь, а лише звів очі й швидко озирнув обрій, на мить затримуючи погляд усюди, де могли б стріляти.

Хмаринка синюватого диму, ще зберігаючи кулясту форму, поволі здіймалася на тлі неба. Під нею мріла тьмяна пляма лісового "острова".

Усе те було так далеко, що звідти, де стояв Зеб Стамп, тільки бувалий знавець прерії міг почути той звук і побачити хмаринку диму й темну смужку гаю.

Але Зеб усе почув і побачив.

— З біса дивно! — пробурмотів він, усе ще стоячи, мов той городник, що оглядає капустяну розсаду.— Таки з біса дивно, коли не сказати більше. Кому це чорти надали полювати в тих заростях? На те, що він там уполює, шкода й пороху. Знаю я той гайок — нічого в ньому нема, крім койотів. І чим вони тільки там живуть, Бог їх відає!.. Е-е! — озвався він знов, трохи помовчавши.— Мабуть, то котрийсь крамар із селища подався, як вони кажуть, "на проїздку". Постріляє оце по тих смердючках, а потім хвалитиметься, що полював на вовків! Ну, та мені до того байдуже, хай собі полює... Еге! А це хто сюди їде? Та ще так стрімголов, наче за ним сам нечистий з вилами женеться! Що?.. Бодай я пропав, та це ж той, що без голови! Таки він, клянуся Богом!

Старий мисливець не помилився. Та й як було не впізнати вершника, що наче виринув з-під хмарки порохового диму, яка вже розпливлася над обрієм, і тепер шаленим чвалом гнав через прерію. То був справді вершник без голови! [420]

Не могло бути сумніву й щодо того, куди він скаче. Вершник видимо простував туди, де стояв Зеб, так ніби побачив його здаля й зумисне мчав до нього.

Навряд чи знайшовся б серед жителів Техасу хоч один, сміливіший за старого мисливця. Зеб Стамп не боявся зустрічі ні з ягуаром чи пумою, ні з ведмедем чи бізоном. Навіть цілий загін команчів не нагнав би на нього такого страху, як цей самотній вершник.

Попри все своє знання найпотаємніших законів природи й попри весь гарт, набутий у спілкуванні з нею, Зеб Стамп не був цілком вільний від забобонної віри в потойбічні сили. (Та й хто від неї вільний?) І хоч він безстрашно став би віч-на-віч з будь-яким звичайним ворогом — чи то людиною, чи звіром,— але перед надприродним і йому забракло духу. Та, певно, і найвідважніший рицар здригнувся б, побачивши того лиховісного вершника, що неухильно мчав уперед і, здавалося, ніс із собою смерть.

Зеб Стамп не просто здригнувся — він затремтів від голови до ніг, узутих у чоботи з алігаторової шкіри, і з жахом озирнувся, шукаючи якоїсь схованки. Ще задовго до того, як вершник без голови міг би, як гадав Зеб, побачити його, він знайшов таке місце: поруч росли кущі, і мисливець квапливо шаснув туди.

Але ж його могла зрадити осідлана кобила, що стояла поряд з ним. Ні, перше ніж присісти в кущах, Зеб подбав і про це.

— Додолу! — звелів він своїй чотириногій товаришці, яка хоча й не могла говорити, проте добре розуміла його.— Лягай, худобино, а то загримиш до дідька в пекло!

Немов злякавшись такого лиха, кощава конячина одразу ж зігнула передні ноги й уклякла на них, а тоді підібгала задні й лягла на траві, так наче закінчила свою денну працю і вмостилася на спочинок.

Тільки-но Зеб і його "худобина" встигли зачаїтись у своїй схованці, як вершник без голови порівнявся з тими кущами. Він гнав чимдуж, і Зеб неабияк зрадів, побачивши, що він проскаче далі, не спиняючись. Власне, вершник без голови й поїхав туди зовсім випадково, а ніяк не тому, що помітив там старого мисливця чи його нужденну кобилу.

Те, що він повівся з ними так по-рицарськи, потішило коли не кобилу, то її господаря, але ще перед тим, як [421] вершник зник з очей, Зеб Стамп устиг роздивитись його і зрозуміти, хто він.

І нехай для цілого світу він і далі лишався загадкою, та для Зебулона Стампа загадки більш не було.

Коли кінь поминав кущі, вітер одгорнув край серапе, і мисливець побачив під ним знайоме йому вбрання. То була голуба бавовняна блуза із складками на грудях, і, хоч її вкривали червоні плями, Зеб упізнав ту блузу.

Але він не міг сказати напевне, що впізнав і обличчя, яке виднілося над сідлом і впиралось підборіддям у стегно вершника. Та це було й не дивно. Навіть рідна мати, що так часто милувалася тим колись гарним обличчям, тепер навряд чи впізнала б його.

Зеб упізнав його тільки наздогад. Кінь, сідло з кобурами, смугасте покривало, голуба блуза й такі самі штани, навіть капелюх на голові — усі ті речі були йому добре знайомі. Знав він і постать вершника, що рівно стриміла у сідлі. Отож і голова, і обличчя, хоча й були не на своєму місці, мали належати йому ж таки.

Зеб побачив те моторошне видиво не краєм ока, а мав змогу розглядіти все до дрібниць. Хоч вершник без голови і мчав чимдуж, зате проїхав повз нього всього за десять кроків.

Але Зеб ні словом, ні порухом не спробував зупинити його. Тільки згодом, коли вершник був уже далеко, а він подумки склав усе докупи й збагнув, хто то був, старий мисливець повільно й сумовито мовив:

— Боже милий! То це таки правда! Бідолашний хлопчина — він мертвий!.. Мертвий!

Розділ LXXVI У КРЕЙДЯНІЙ ПРЕРІЇ

Не спиняючись і не стишуючи гінкого чвалу, вершник без голови й далі мчав прерією, а Зеб Стамп тільки проводжав його очима. І лише тоді, коли той зник за купою акацій, старий мисливець звівся на ноги.

Він випростався на повен зріст і якусь хвилину стояв нерухомо, розмірковуючи, що робити далі.