Вершник без голови - Сторінка 89

У голові в неї роїлися думки, здогади, страхи, підозри.

— Я не розумію, до чого ти ведеш,— нарешті озвалася вона.— Ти кажеш, мене викличуть на суд. Навіщо? Хоч я й сестра того, кого... але ж я нічого не знаю... не можу нічого додати до того, що відомо всім.

— Ні, можеш, та ще й чимало. Далеко не всім відомо, що в ніч убивства ти призначила побачення в глухому кінці саду. Не знають люди й про те, що сталося під час цього таємного побачення. Як Генрі урвав його; як він розлютився від думки про ганьбу, що впала не тільки на його сестру, а й на всю родину, і погрожував убити винуватця; як йому завадило здійснити цю погрозу тільки втручання жінки, підло звабленої тим негідником... Не знають вони й що було далі: як Генрі здуру подався слідом за тим паскудним ірландським собакою і що він мав на думці. Свідками цього були тільки двоє.

— Двоє? Хто? — спитала Луїза машинально і через те майже спокійно.

Відповідь на її запитання була не менш холоднокровна:

— Один був Кассій Колхаун, друга — Луїза Пойндекстер.

Вона не здригнулася. Навіть не дала взнаки, що здивована. Те, що було вже сказано, підготувало її й до цього*. Отож вона тільки мовила з викликом:

— Ну?

— Ну? — луною повторив Колхаун.— Сподіваюсь, тепер ти розумієш мене?

— Не більше, ніж досі.

— Хочеш, щоб я пояснив докладніше,? [464]

— Як вам буде завгодно, сер.

— Тоді поясню. Слухай, Лу, є лиш один спосіб урятувати твого батька від злиднів, а тебе від ганьби. Ти розумієш, про що я кажу?

— Так, це я розумію.

— І тепер ти мені не відмовиш?

— Тепер — ще певніше, ніж будь-коли!

— Гаразд, коли так! Отже, завтра,— і клянуся Богом, це не пусті слова! — завтра ти станеш перед судом як свідок.

— Підлий шпигун! Куди завгодно, аби не бачити тебе! Геть з моїх очей! Зараз же геть, бо гукну батька!

— Не завдавай собі зайвого клопоту. Я не обтяжуватиму тебе далі своїм товариством, коли воно тобі таке осоружне. Тільки раджу подумати як слід. Може, завтра, ще до початку суду, ти визнаєш за краще змінити своє рішення. А як зміниш, то не забудь сповістити про це мене, щоб я встиг спинити виклик. На добраніч, Лу! Я засну з думкою про тебе.

З цими глузливими словами, майже однаково гіркими й для нього, й для співрозмовниці, Колхаун швидко вийшов з кімнати, і вигляд у нього був не так переможний, як провинний.

Луїза дослухалася, аж поки його хода завмерла в кінці довгого коридора. А тоді, ніби нараз утративши гордий і гнівний дух, що підтримував її досі, безпорадно опустилася в крісло. Притиснувши руки до грудей, вона силкувалася вгамувати лункі удари серця, що його дужче, ніж будь-коли раніше, краяв страх.

Розділ LXXXVI ТЕХАСЬКИЙ СУД

Настає ранок нового дня. Рожева вранішня зоря, здіймаючись із морських хвиль, посилає свою лагідну усмішку преріям Техасу. її рожеве проміння пестливо торкається білих піщаних дюн на березі Мексиканської затоки і майже в ту ж мить осяває прапор прикордонного форту Індж, що лежить за триста миль на захід від узбережжя біля Матагорди й відрогів Гуадалупсь-ких гір.

І тільки-но перші промені сонця падають на прапор, [465] як легкий ранковий вітрець одразу ж підхоплює і розгортає його широке червоно-біло-синє полотнище.

Мабуть, ніколи ще той смугасто-зоряний прапор не майорів над такою дивовижною виставою, як та, що має відбутися сьогодні. Можна навіть сказати, що й цієї світанкової години дія вже почалася.

Разом з першими проблисками ранку можна побачити вершників, що простують до форту з усіх чотирьох сторін, позначених на компасі. Вони їдуть по двоє, троє або й по п'ятеро-шестеро, а діставшись до місця, злазять з коней і припинають їх до частоколу чи пускають на довгій мотузці пастися край відкритої прерії.

Потім вони збираються купками на плаці й стоять, гомонячи між собою, або ж ідуть до селища; і всі рано чи пізно по черзі завертають до готелю засвідчити своє шанування господареві, що чекає їх за прилавком свого бару.

Люди, що зібралися тут, дуже різні на вигляд і з походження: серед них можна побачити представників майже всіх країн Європи. Та більшість із них — дужі здоровані, нащадки тих перших поселенців, що в кривавих сутичках зігнали індіанців з їхніх одвічних земель, поставили на місці вігвамів (75) рублені хатини, а потім до кінця свого життя валили ліс по берегах Міссісіпі. Дехто з цього нового покоління вирощує кукурудзу, декому більше до душі бавовна, а є чимало й таких, що перебралися до Техасу з південніших місць із наміром забагатіти на розведенні й переробці цукрової тростини й тютюну.

Найбільше тут плантаторів за покликанням і вподобаннями, проте є скотарі, і торговці худобою та кіньми, і мисливці, і крамарі, і гендлярі всілякої іншої масті, серед них не один торговець невільниками. Трапляються також адвокати, землеміри, перекупники землі й просто спекулянти без певного фаху — пройдисвіти, ладні погріти руки на чому завгодно, хай то буде таврування худоби, чи похід проти команчів, чи грабіжницький наскок по той бік Ріо-Гранде.

Одягнені вони теж по-різному. їхнє вбрання нам уже знайоме — це ж бо ті самі люди, що їх ми бачили кілька днів тому на подвір'ї Каса-дель-Корво, тільки сьогодні їх куди більше. Різниться сьогоднішнє зібрання від того загону шукачів і ще однією прикметою: тут

(75) Вігвам — індіанська хатина, подібна до куреня.

[466] чимало жінок — дружин, сестер і дочок, що приїхали разом з чоловіками. Декотрі з них верхи на конях; вони лишилися в сідлах, прикривши свої ніжні личка від сонця трохи спущеними крисами м'яких бавовняних капелюшків. Інші глядачки влаштувалися зручніше: вони сидять під полотняним накриттям фургонів або ще в елегантнішому захистку "каріол" і критих візків.

Усі чекають початку вистави. Це — суд, про який так багато говорили по всій околиці.

Мабуть, зайве пояснювати, що судити мають Моріса Джеральда, або ж, як усі його називають, Моріса-мус-тангера. Так само зайве додавати, що його звинувачують в убивстві Генрі Пойндекстера.

Та не сам цей тяжкий злочин принадив сьогодні стільки глядачів і не інтерес до підсудного чи його жертви, яких тут мало хто знає. Цей самий суд — верховний суд округи Ювалде — засідав у форті й раніше і судив різних злочинців: злодіїв, шахраїв і навіть убивць,— але жодного разу не збиралося подивитися на це більш як кілька десятків чоловік, та й ті часто розходилися ще до оголошення вироку.

Ні, не заради самого суду з'їхалося сьогодні до форту стільки поселенців — їхню цікавість розпалила ціла низка загадкових і драматичних обставин, що їх наздогад пов'язували з цим злочином і так жваво обговорювали останнім часом в окрузі.

Немає потреби називати ці обставини — вони нам уже відомі.

Отож усі ці люди приїхали до форту Індж, сподіваючись, що суд кине світло і на ту дивну таємницю, якої досі ще ніхто не зміг розгадати.

Звичайно, є серед них і такі, хто щиро вболіває за долю підсудного. Є й інші, кого привеяо сюди тяжке горе: це родичі та друзі юнака, якого вважають Убитим,— не слід забувати, що й саме вбивство ще не є доведеним фактом.

Та щодо цього майже ніхто не має сумнівів. Кілька обставин, незалежних одна від одної, зіставлені, підтверджують загальний здогад, і всі вважають, що Генрі Пойндекстер став жертвою кривавого злочину,— вважають із такою певністю, неначе бачили все те на власні очі.

І тепер вони чекають тільки, щоб почути подробиці и дістати відповіді на всі "як", "коли" і "чому". [467]

Десята година ранку. Суд уже зібрався.

В натовпі не помітно особливих змін — тут усі, хто був і раніше, і тільки подекуди до одноманітнішого кольором цивільного вбрання долучилися яскраві військові мундири. Солдатів форту відпустили після ранкового огляду, і, маючи попереду вільний день, вони приєдналися до натовпу глядачів. Так вони й стоять усі поряд — солдати й місцевий люд; драгуни, стрільці, піхотинці, артилеристи змішалися з плантаторами, мисливцями, торговцями кіньми й відчайдушними шукачами пригод. Щойно вони почули, як судовий оповісник оголосив початок засідання, і тепер сповнені рішучості стояти тут, аж поки суддя промовить останню урочисту фразу: "Хай зглянеться Господь на вашу душу!"

Навряд чи є тут хоч один, хто не сподівається сьогодні ж таки, ще до вечора, почути ті моторошні заключні слова, якими проводжають людину на смерть.

Таких, що справді хочуть цього, зовсім небагато. Але переважна більшість певна, що суд закінчиться смертним вироком і ще до заходу сонця душа Моріса Дже-ральда полине до Бога.

Суд зібрався...

Певно, ви уявляєте собі велику залу з підвищенням в одному кінці та обведеним бар'єром місцем, де стоїть великий стіл, а скраю — коробчаста вигородка, що скидається на лекторську чи церковну кафедру. Ви бачите перед собою суддів у горностаєвих мантіях, адвокатів у сивих перуках та чорних шатах і їхніх помічників, писарів, приставів і газетних репортерів, полісменів у синіх мундирах з блискучими ґудзиками; а з другого кінця — море голів та облич, не завжди зачесаних і не завжди чистих. Зауважуєте ви й те, що глядачі поводяться тихо і стримано — не так із чемності, як боячись порушити заведений у суді порядок.

Та коли ви хочете мати уявлення про суд у прикордонних поселеннях Техасу, викиньте все те з голови, бо техаський суд різниться від англійського, як ватага повстанців від загону королівської гвардії.

Не побачите ви тут окремого будинку суду, хоча й є сяке-таке приміщення для громадських потреб, де звичайно засідає і суд. Але день обіцяє бути дуже жаркий, і суд вирішує засідати під деревом.

Там він і розташувався — під величезним дубом, [468] повитим гірляндами іспанського моху; цей дуб стоїть край плацу, і тінь його падає на зелений килим суміжної прерії. Сюди винесено чималий стіл і кільканадцять стільців; на столі — папір, чорнильниця, гусячі пера, два добре пошарпані збірники законів, боката скляна карафа з персиковим бренді, кілька простих склянок, скринька з гаванськими сигарами та коробка сірників.

Перед усім тим реквізитом засідає суддя. На ньому немає не те що горностаєвої мантії, а й звичайного сюртука. Зважаючи на спеку, він визнав за можливе правити суд просто отак, у сорочці. Замість суддівської перуки на голові в нього зсунутий набакир капелюх-па-нама, а в зубах — наполовину скурена, наполовину зжована сигара.

Решту стільців коло столу займають люди, з одягу яких так само важко здогадатися, хто вони.