Вершник без голови - Сторінка 90

Серед них — прокурор, адвокати — або ж правники, як їх тут називають і в суді, і в юридичних конторах,— а також шериф із своїм помічником, комендант форту, священик, лікар, троє-четверо офіцерів і кілька осіб, що не мають певного діла.

Трохи осторонь розташувались окремим гуртом ще дванадцать чоловік. Половина з них сидять на грубій дерев'яній лаві, решта вмостилися,— хто сидячи, а хто й лежачи,— просто на траві.

Це присяжні — така сама невід'ємна приналежність техаського суду, як і англійського; навіть більше — тут вони куди правдивіше відповідають своєму призначенню й не піддаються тискові з боку судді, як це надто часто буває в Англії.

Навколо судді та присяжних юрмиться натовп, що його майже неможливо змалювати. Мисливські сорочки з оленячої шкіри й довгі сукняні куртки, пошиті з ковдр,— навіть за такої спеки; цупкі смугасті й сині робочі костюми; білі й голубі бавовняні блузи; сорочки з червоної фланелі та грубого домотканого полотна; Драгунські, стрілецькі, піхотні й артилерійські мунди-Ри — все змішується й зливається в цьому строкатому збориську. Подекуди видно й одноманітнішу одіж, до того ж більш споріднену з цим краєм: короткі куртки та облиплі штани мексиканців і широкі чорні сомбреро, Що затінюють їхні мальовничі смагляві обличчя.

Звичайно осередок більшості громадських зборів складається з осіб вищого стану, сказати б, обраних. [469]

Але цього разу у форті Індж усе вийшло навпаки. Родовитість і краса утворили зовнішнє коло. Прекрасних дам можна побачити скраю натовпу: виряджені по-святковому, вони стоять у ресорних фургонах або сидять у вишуканіших екіпажах, досить високих, щоб дивитися понад головами інших.

Та дивляться вони не на суддю — на ньому їхні погляди спиняються лише вряди-годи, та й то на мить. Усі очі звернені на трьох чоловіків поруч із присяжними, недалеко від стовбура дерева. Один з них сидить, двоє стоять. Той, що сидить,— підсудний, а ті двоє— варта з шерифових людей.

Спершу за це вбивство мали судити ще кількох чоловіків: Мігеля Діаса та трьох його спільників, а також Феліма О'Нійла. Але на попередньому слідстві і мексиканцеві, і тим його дружкам пощастило довести своє алібі (76), отож усіх чотирьох відпустили. Вони зізналися, що перебрались на індіанців,— це було неспростовно доведено, й нічого іншого їм не лишалося,— але обернули той маскарад на звичайнісінький собі жарт. А оскільки вони мали переконливі докази, що тієї ночі, коли зник Генрі Пойндекстер, жоден з них не виходив з дому, а Діас ще й був геть п'яний, то їх і не допитували далі. Що ж до Феліма О'Нійла, то притягати його до суду не визнали за потрібне. Якщо він і був співучасником, то міг діяти тільки під рукою свого господаря і, отже, мав краще прислужитись судові в ролі свідка.

І тепер на лаві підсудних — коли мені дозволять назвати так те місце під деревом — тільки один обвинувачений: Моріс Джеральд, більш відомий глядачам як Моріс-мустангер.

Розділ LXXXVII НЕПРАВДИВИЙ СВІДОК

Мало хто з людей, що зібралися на суд, особисто знайомий з підсудним, але ще менше таких, що ніколи не чули про нього. А може, нема й жодного. Такої гучної слави він зажив лише останнім часом, бо до

(76) Алібі, (лат.) — факт перебування обвинуваченого або підварюваного поза місцем злочину в час, коли його вчинено.

[470] поєдинку з Колхауном його знали тільки як вправного ловця диких коней.

Усі вважали мустангера гожим і сміливим молодиком, добрим знавцем коней, що не минав нагоди помилуватися й гарненькою жінкою, прямодушним і в слові й на ділі, як більшість ірландців. Але ні в доброму, ні в поганому він не доходив до крайнощів. Його сміливість дуже рідко оберталася безрозсудністю, а балачка — пустопорожньою балаканиною. У всій своїй поведінці він знав чуття міри, і мова його також завжди була стримана й виважена, навіть за чаркою в колі друзів,— що серед його співвітчизників трапляється далеко не часто.

Ніхто не знав, звідки він приїхав, чому оселився в Техасі й прилучився до такого незвичайного "ремесла", як лови диких коней,— діла, що не викликало до себе особливої поваги. Тим більше дивувало це тих, хто мав нагоду переконатися, що він людина не тільки освічена, але й, судячи з усього, "вроджений джентльмен", хоч на кордонах Техасу майже ніхто не надає цьому ніякої ваги. Та нікого там і не здивуєш високим походженням, бо перед очима в тамтешнього люду чимало прикладів, коли "благородні" вихідці з Франції чи Німеччини в поті чола здобувають свій чесний хліб щоденний.

Тож начхати на всякі там "печаті благородства", окрім тих, що накладені самою природою! Ось як міркують у цьому далекому краю.

Саме таку печать, мов знак на чолі, має на собі й молодий ірландець. Ніхто не прийме його за дурня чи негідника.

А проте він стоїть перед усім тим збориськом, що дивиться на нього як на вбивцю, лиходія, що глупої ночі пролив невинну кров і позбавив життя таку ж, як і сам, людину.

Невже це звинувачення справедливе? Коли так, то Моріс Джеральд почує сьогодні свій смертний вирок!

Отакі думки перебігають у глядачів, що стоять, не відводячи від нього очей, і чекають, коли розпочнеться суд. Хто дивиться на підсудного просто з цікавістю, хто з подивом, але погляди більшості палають гнівом і жадобою помсти.

Та одна пара очей дивиться на мустангера зовсім не так, як усі інші: у їхньому лагідному, але твердому [471] погляді дивовижно поєдналися страх і любов. Багато хто з присутніх уже помітив цю жінку, чиє бліде обличчя, визираючи із-за завісок карети, впадає в око своєю красою. Але зрозуміти її погляд можуть лише кілька людей.

Один із цих кількох — сам підсудний. Побачивши ту жінку та її погляд, звернений на нього, він відчуває приплив гордості. Той погляд ніби винагороджує його за приниження, які випали йому на долю, і він на хвилину забуває про своє жахливе становище.

Усього на хвилину, але яка то втішна хвилина! Йому відкривається дещо з того, що пройшло повз його свідомість у темні години гарячкового марення. Тепер він знає: те, що уявлялось йому тільки прекрасним небесним привиддям, було насправді куди прекраснішою земною реальністю. І оте жіноче обличчя, яке, мов уві сні, майнуло тоді над його ложем, видніється зараз між завісками "каріоли", і його вираз говорить бідолашному страдникові, що серед усього цього ворожого натовпу в нього є друг, який лишиться вірним йому до кінця, нехай би то була і смерть.

Суд починається.

Ніяких особливих церемоній немає. Суддя скидає капелюха, черкає сірником і запалює згаслу сигару. Затягтись кілька разів, виймає її з рота, кладе на край столу й каже:

— Панове присяжні! Ми зібралися тут, щоб розглянути справу, суть якої, я гадаю, всім вам відома. Вбито людину, сина одного з найшанованіших наших громадян, і в цьому злочині обвинувачується заарештований, якого ви бачите перед собою. Мій обов'язок — скеровувати вас згідно з правилами судової процедури, а ваш — вислухати свідчення та докази і дійти висновку, чи вважаєте ви за можливе підтримати звинувачення.

Далі підсудному ставлять звичайне запитання:

— Чи визнаєте ви себе винним?

— Ні, не визнаю,— твердо, але стримано відказує той.

Кассій Колхаун і декілька горлорізів коло нього глузливо посміхаються.

Суддя бере свою сигару і мовчки курить.

Прокурор виголошує коротке вступне слово й починає допитувати свідків.

Першого викликають Франца Обердоффера. [472] Йому ставлять кілька формальних запитань щодо його особи — хто він і таке інше,— а тоді просять сказати, що він знає про цю справу. Така звичайна процедура техаського суду.

Свідчення Обердоффера повторюють те, що він уже розповідав раніше. Тієї ночі, коли пропав молодий Пойндекстер, Моріс Джеральд виїхав з готелю пізньої години, десь після півночі. Перед від'їздом він розплатився за рахунком і мав при собі багато грошей — стільки готівки Обердоффер у нього ще не бачив. Від'їжджав він начебто додому, кудись на Нуесес чи де він там живе. Сам він не сказав, куди їде. Свідок ніколи не мав з ним приязних стосунків і тільки припускав, що він їде туди, бо напередодні його слуга забрав речі, повантажив на мула й повіз — усе, крім того, що взяв із собою тоді сам мустангер.

Що ж він узяв із собою?

Цього свідок добре не пригадує. Чи була тоді при ньому рушниця, він не певен, хоч, здається, була — приторочена до сідла збоку, на мексиканський лад. А з певністю може сказати, що були револьвери в кобурах, а на поясі мисливський ніж. Одягнений мустангер був як звичайно: в мексиканський костюм, а зверху смугасте покривало. Перед тим як вирушити, він накинув його на плечі. Свідкові здалося дивним, що мустангер поїхав так пізно вночі, аж надто дивно, бо перед тим він сам казав свідкові, що збирається вирушити наступного ранку.

Перед тим його цілий вечір не було, але коня він не брав, той лишався у готельній стайні. А повернувшись, одразу й поїхав, затримався тільки, щоб розплатитись. Вигляд він мав збуджений і видимо поспішав, хоча й не був напідпитку. Тільки попрохав наповнити йому флягу кіршем (77), але пити не пив. Свідок ладен запри-сягтися, що мустангер був тверезий. А що збуджений, видно було з його поведінки. Сідлаючи коня, він весь час говорив і начебто сердився. Але свідок не думає, що це стосувалося коня. Скоріш було схоже на те, що хтось йому допік до живого ще перед поверненням до готелю, ото він і сердився. Ні, свідок не знає, де був Джеральд перед тим, але потім чув, що хтось бачив, як він вийшов із селища й подався понад річкою в бік

К і р ш (нім.) — вишнева горілка.

[473] плантації містера Пойндекстера. Останні кілька днів, що він мешкав у готелі, його не раз бачили в тих місцях, і вдень, і поночі, верхи й пішки, як він ішов туди чи повертався назад.

Така головна суть свідчень Обердоффера про те, де був тієї ночі підсудний.

Його запитують про Генрі Пойндекстера. Він знав молодого плантатора мало, бо в готелі той майже не бував. А тієї ночі, коли його бачили востаннє, заїхав. Свідок навіть здивувався, побачивши його,— і тому, що він дуже рідко там показувався, і тому, що надто пізня була година.

Молодий Пойндекстер не зайшов до бару, а тільки зазирнув у двері, викликав свідка надвір і спитав, чи є містер Джеральд. Він також був на вигляд тверезий, але чимось збуджений.