Вежа блазнів - Сторінка 7

- Анджей Сапковський -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Прошитий налитим кров'ю оком Апечко зрозумів, що старий помітив його стурбовану міну. Що збагнув, що до чого. Далі приховувати правду було неможливо.

— Бургундка, — промимрив він, — зуміла втекти з Ліготи. Тихцем… Не знати куди. Ми… зайняті переслідуванням… Не впильнували… ми…

— Цікаво, — переклала Офка після тривалої тяжкої паузи, — цікаво, чому мене це зовсім не дивує. Але якщо так, то нехай так і буде. Я не стану собі забивати голову курвою. Нехай цю справу вирішить Гельфрад, коли повернеться. Нехай вирішить справу власноручно. Мене його роги не обходять. Зрештою, в цій сімейці таке не в новинку. Мене самого колись, мабуть, незле увінчали. Бо не може бути, аби з моїх власних чресел понароджувалися такі дурні.

Балбулус кілька хвилин кашляв, харчав і давився. Але Офка не перекладала, отже, це була не мова, а звичайний собі кашель. Нарешті старець захрипів, набрав духу, скривився, ніби демон, і гримнув костуром об підлогу, після чого дико забулькотів. Офка прислухалася, увіпхавши собі до ротика кінчик коси.

— Але Ніклас, — переклала вона, — був надією цього роду. Воістину моєю кров'ю, кров'ю Стерчів, не якимись там помиями після чортзна-яких кундлячих злучок. Тому не може бути так, щоби за його пролиту кров убивця не заплатив. Та ще й з лишком.

Таммо знову гупнув костуром об підлогу. Палиця випала йому з тремтячої руки. Пан Стерцендорфа кашлянув і чхнув, відпльовуючись і обшмаркуючись. Грозвіта фон Барут, донька Балбулуса і мати Офки, яка стояла поруч, обтерла йому бороду, підняла і тицьнула в руку костур.

— Хгрррххх! Грххх… Ббб… бхрр… бхррллг…

— Рейнмар Беляу заплатить мені за Нікласа, — погідно і без жодних емоцій перекладала Офка. — Заплатить, Бог мені свідок і всі святі. Я засаджу його до льоху, в клітку, у таку скриню, як та, в якій глоговці замкнули Генрика Грубого, з однією діркою для годування та іншою, з протилежного боку, щоб навіть почухатися не міг. І протримаю його так із півроку. І лише потім візьмуся за нього. А за катом пошлю аж до Магдебурга, бо в них там пречудові кати, не такі, як тут, у Шльонську, в яких делінквент вмирає вже на другий день тортур. О ні, я залучу майстра, який присвятить убивці Нікласа тиждень. Чи навіть і два.

Апечко Стерча ковтнув слину.

— Але щоби це зробити, треба спочатку зальотника схопити. А до цього потрібно мати голову. Розум. Бо зальотник не дурний. Дурний не став би бакалавром у Празі, не вліз би у довіру до олесницьких ченців. І не зумів би так удатно підібратися до Гельфрадової французки. За таким спритником мало ганятися як дурному по вроцлавському тракті, виставляти себе на посміховисько. Надавати справі розголосу, що піде на користь зальотникові, а не нам.

Апечко кивнув. Офка глянула на нього, шморгнула кирпатим носиком.

— Зальотник, — перекладала вона далі, — має брата, який сидить на земельному наділі десь біля Генрикова. Досить імовірно, що там він пошукає сховку. А може, уже знайшов. А ще один Беляу був, поки жив, ксьондзом при вроцлавській колегіаті, тому не виключено, що негідник захоче сховатися в негідника. Я хотів сказати — у його велебності єпископа Конрада. Старого п'яниці та злодія!

Грозвіта Барут знову витерла старцеві бороду, в гніві обшмаркану.

— Крім того, зальотник має знайомців серед святодухівців у Бжегу. У притулку. Саме туди і міг наш спритник податися, щоби збити Вольфгера з пантелику. Що, втім, не так уже й важко. І нарешті — найважливіше, настав вуха, Апеч. Я впевнений, що наш коханчик захоче гратися у трувера, вдавати із себе якогось засраного Лоенгріна чи іншого Ланселота… Захоче наблизитися до французки. І там, у Ліготі, ми його найпевніше і вхопимо, як кобеля при тічній суці.

— Як це так — у Ліготі? — наважився Апечко. — Таж вона…

— Втекла, знаю. Але він не знає.

"Старий пердун, — подумав Апечко, — душу має ще сильніше покручену, ніж тіло. Але хитрий як лис. І знає, треба віддати йому належне, багато. Усе".

— Але на те, про що я казав, — перекладала людською мовою Офка, — ви погано надаєтеся, сини мої і синовці, кров, як-то кажуть, з крові й плоть з плоті моєї. Тому щодуху вирушиш спочатку до Немодліна, а потім до Зембиць. Там… Слухай добре, Апеч. Знайдеш Кунца Аулока на прізвисько Киріелейсон[62]. Та ще інших: Вальтера де Барби, Сибека з Кобиляглови, Сторка з Горговиць. Цим скажеш, що Таммо Стерча платить тисячу злотих ринських за живого Рейнмара де Беляу. Тисячу, запам'ятай.

Апечко ковтав слину при кожному імені. Бо були це імена найгірших на цілий Шльонськ розбійників і убивць, мерзотників без честі і віри. Готових замордувати власну бабуню за три шеляги, а не те що за казкову суму в тисячу гульденів. "Моїх гульденів, — гнівно подумав Апечко. — Бо це моя мала би бути спадщина після того, як цей нестерпний кістлявець нарешті відкине копита".

— Ти зрозумів, Апеч?

— Так, батьку.

— Тоді геть, забирайся звідси. Гайда, в дорогу, роби, що кажу.

"Спочатку, — подумав Апечко, — в дорогу на кухню, де я собі попоїм і вип'ю за двох. Ти старий скнаро. А там побачимо".

— Апеч.

Апечко Стерча обернувся. І глянув. Але не на викривлене й налите кров'ю обличчя Балбулуса, вперше видалося йому тут, у Стерцендорфі, чимось неприродним, непотрібним, недоречним. Апечко глянув у величезні горіхові очі малої Офки. На Грозвіту, що стояла за стільцем…

— Так, батьку?

— Не підведи нас.

"А може, — майнула думка, — це зовсім і не він? Може, його тут уже нема, може, на цьому стільці сидить покійник, напівтруп, якому параліч виїв мозок уже дощенту? Може, це… вони. Може, це баби — юні, молоді, середні й старі — заправляють у Стерцендорфі?"

Він швидко відігнав від себе цю недоречну думку.

— Не підведу. Батьку.

* * *

Апечко Стерча і гадки не мав поспішати виконувати накази. Він швиденько подався, гнівно бурмочучи собі під ніс, на замкову кухню, де наказав подати собі все, що та кухня мала в розпорядженні. У тому числі залишок оленячого окосту, жирні свинячі реберця, велике кільце кров'янки, шмат підсушеної празької шинки й кілька зварених у бульйоні голуб'ят. До того — цілу паляницю, величезну, немов круглий сарацинський щит. До того — певне що й вин, найкращих, угорських і молдавських, які Балбулус тримав тільки для власного вжитку. Але паралітик міг собі бути паном у своєму покої нагорі, а поза тим покоєм виконавча влада належала іншому. Поза межами покою паном був Апечко Стерча.

Апечко почувався паном — і відразу ж, щойно ввійшовши до кухні, показав, що він таки ним є. Пес дістав копняка й зі скавчанням утік. Утік кіт, елегантно ухилившись з траєкторії польоту кинутого у нього черпака. Служниці аж присіли, коли на кам'яну підлогу з невимовним гуркотом гепнувся чавунний казан. Та ж зі служниць, яка метнулася пізніше за інших, заробила по шиї й довідалася, що вона куревська розтелепа. Багато різних речей про себе і своїх матерів дізналися і пахолки, а кілька з-поміж них познайомилися з панським кулаком, твердим і важким, як лите залізо. Той же зі слуг, якому довелося двічі повторити наказ принести вина з панського льоху, дістав такого копняка, що в дорогу вирушив навкарачки.

Невдовзі після цього Апечко — пан Апечко — розвалившись за столом, жер жадібно й величезними шматками, пив навпереміну молдавське й угорське вино, по-панськи жбурляв на підлогу кістки, плювався, відригував і спідлоба поглядав на товсту економку, чекаючи лише, що та дасть йому привід.

"Старий шкарбун, пердун, паралітик, батьком велить себе називати, а він же мені всього лише дядько, батьків брат. Одначе мушу це стерпіти. Бо коли він нарешті простягне ноги, я, найстарший Стерча, стану нарешті главою роду. Спадком, вочевидячки, доведеться поділитися, але главою роду буду я. Усі це знають. Ніщо мені не перешкодить, ніхто не може мені в цьому…"

"Перешкодити, — Апечко впівголоса вилаявся, — мені може скандал з Рейневаном і дружиною Гельфрада. Перешкодити мені може кровна помста, що означає сварку з ландфридом[63]. Перешкодити може наймання убивць і розбійників. Гучне переслідування, гноєння в ямі, побиття і катування хлопчини — родича Ностіців, близького по крові П'ястам. І ленника Яна Зембицького. А вроцлавський єпископ Конрад, котрий Балбулуса любить так само, як Балбулус його, тільки і жде нагоди вхопити Стерчів за сраку.

Погано, погано, погано."

"А у всьому, — вирішив зненацька Апечко, длубаючись у зубах, — винен Рейневан. Рейнмар із Беляви. І за це він заплатить. Але не так, щоб розворушити цілий Шльонськ. Заплатить звичайно, зовсім тихо, у темряві, ножем між ребра. Коли — як це влучно вгадав Балбулус — таємно з'явиться в Ліготі, в монастирі цистерціанок, під віконцем своєї коханки, Гельфрадової Аделі. Один удар ножем — і бульк до цистерціанського ставка з коропами. І ша. Шукай вітру в полі.

З іншого боку, дорученнями Балбулуса легковажити не можна. Хоча б уже тільки тому, що Недоріка звик контролювати виконання своїх наказів. А відтак доручає їх виконувати не одній, а кільком особам.

То що ж робити, до дідька?"

Апечко голосно вбив ніж у кришку столу, за одним махом вихилив чашу. Підняв голову, зустрівся з поглядом товстої економки.

— Чого вилупилася? — гаркнув він.

— Старий пан, — спокійно промовила економка, — нещодавно придбав ще й чудового італійського. Я накажу, щоб націдили, пане?

— Аякже, — Апечко мимоволі посміхнувся, відчув, як спокій жінки передається і йому. — Аякже, так, накажіть, щоби націдили, скуштуємо, що ж там таке дозріло в Італії. І пошліть також пахолка до вартівні, одна нога тут, а друга там, хай мені бігом з'явиться хтось такий, хто добре скаче верхи, але щоб і голову мав на плечах. Такий, хто зуміє послання доставити.

— Як накажете, пане.

* * *

Підкови загупали по мосту, гонець, який покидав Стерцендорф, озирнувся, помахав рукою своїй нареченій, що проводжала його з валу біленькою хустинкою. І раптом гонець помітив рух на освітленій місяцем стіні вартівні, невиразну тінь, і ця тінь пересувалася. "Що за чорт, — подумав він, — що ж це там таке лазить? Пугач? Сова? Кажан? А може…"

Гонець пробурмотів заклинання від злого ока, сплюнув у замковий рів і пришпорив коня. Послання, що його він віз, було терміновим. А пан, який його дав, — суворим.

Тому він не бачив, як великий стінолаз розпростер крила і безшелесно, мов привид, ніби нічна примара, полетів над лісами на захід, у бік долини Відави.

* * *

Замок Сенсенберг, як знали всі, побудували тамплієри, і вони неспроста вибрали саме це, а не інше місце.