Вежа блазнів - Сторінка 8

- Анджей Сапковський -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вершечок гори, що здіймався над нерівною кручею, був ще у незапам'ятні часи місцем культу поганських богів, тут стояло капище, на якому, як говорилося у переказах, прадавні мешканці цих земель, требов'яни й бобряни, приносили своїм ідолам людські жертви. І навіть у ті часи, коли від капища залишилися тільки кола гладких, замшілих, схованих серед бур'янів каменів, поганський культ і далі ширився, на вершечку гори й далі палахкотіли купальські вогнища. Ще в 1189 році вроцлавський єпископ Жирослав погрожував суворими карами тим, хто наважиться відзначати на Сенсенбергу festum dyabolicum et maledictum[64]. Та й пізніше, ще й через без малого сто років, єпископ Лаврентій гноїв у льохах тих, котрі святкували.

А тим часом, як було сказано, прибули тамплієри. Побудували свої сілезькі замочки, грізні й зубаті мініатюри сирійських краків[65], що зводилися під наглядом людей, обмотаних хустками, і з обличчями темними, як дублена бичача шкура. Не могло бути випадковим, що для розміщення фортець завжди вибирали священні місця древніх культів, які відходили в непам'ять, — як-от Мала Олесниця, Отмент, Рогів, Габендорф, Фішбах, Петервіц, Овесно, Липа, Брацішова Гура, Сребрна Гура, Кальтенштайн. І, звичайно, Сенсенберг.

А потім тамплієрам настав кінець. Справедливо чи ні, сперечатися пізно, але з ними покінчили, всі знають, як це було. Їхні замки забрали собі йоанніти, розтягли поміж собою монастирі, які швидко багатіли, та сілезькі магнати, які швидко виростали. Деякі, попри усю могутність, що дрімала при їхніх витоках, надзвичайно швидко перетворилися на руїни. Руїни, яких уникали, які оминали. Яких боялися.

І не без причини.

Незважаючи на швидкий поступ колонізації, незважаючи на спраглих землі поселенців, що хвилею накотилися із Саксонії і Тюрінгії, Надрейнії і Франконії, гору і замок Сенсенберг і надалі оточувала широка смуга нічийних земель, пустирищ, де ступала нога хіба лише браконьєра чи втікача. Саме від них, браконьєрів і втікачів, уперше почуто розповіді про незвичайних птахів, про моторошних вершників, про вогні, які миготіли у вікнах замку, про дикі співи й люті верески, про страхітливу органну музику, що долинала немовби з-під землі.

Були такі, котрі не вірили. Були й такі, котрих вабив скарб тамплієрів, який начебто все ще лежав десь у підземеллях Сенсенберга. Були просто цікаві та з неспокійною душею.

Такі не поверталися.

* * *

Тієї ночі, якби десь коло Сенсенберга опинився якийсь браконьєр, утікач або шукач пригод, гора і замок дали би привід для чергових легенд. З-за обрію насувалася буря, небо раз у раз загоралося сполохами далеких блискавок, настільки далеких, що не чути було навіть гуркоту грому. А чорна на тлі палахкотливого неба брила замку раптом загорілася яскравими очницями вікон.

Була-бо всередині того, що здавалося руїною, величезна, з високим склепінням лицарська зала. Свічники, канделябри і смолоскипи, які горіли в залізних обоймах, освітлювали її, видобували з мороку фрески на голих стінах. Фрески зображували лицарські та релігійні сцени. На величезний круглий стіл, що стояв посередині зали, дивилися Персеваль, котрий стояв навколішки перед Граалем, і Мойсей, який зносив кам'яні скрижалі з гори Синай. Роланд у битві під Альбраккою і святий Боніфацій, що приймав мученицьку смерть від фризійських мечів. Годфрид Бульйонський, що в'їжджав до завойованого Єрусалима. А також Ісус, який удруге падав під вагою хреста. Усі вони дивилися своїми дещо візантійськими очима на стіл і лицарів, які сиділи за ним, — у повних обладунках та в плащах із каптурами.

Крізь відчинене вікно на хвилі вітру влетів великий стінолаз.

Птах зробив коло, відкидаючи примарну тінь на фрески, сів, нашорошивши пір'я, на спинку одного зі стільців. Розкрив дзьоб і заскрекотів, але перш ніж скрекіт стих, на стільці сидів уже не птах, а лицар. У плащі й каптурі, схожий на інших, немов брат-близнюк.

— Adsumus[66], — глухо промовив Стінолаз. — Ми тут, Господи, зібралися в ім'я Твоє. Прийди до нас і будь із нами.

— Adsumus, — в один голос повторили лицарі, що зібралися за столом. — Adsumus! Adsumus!

Відлуння промчалося замком, ніби гуркіт грому, як відгуки далекої битви, як гупання тарана об міську браму. І поволі завмерло поміж темними коридорами.

— Слава Господу, — проказав Стінолаз, коли запанувала тиша. — Наближається день, коли прахом ляжуть усі вороги Його. Горе їм! І тому ми тут!

— Adsumus!

— Провидіння, — Стінолаз підняв голову, а очі його зблиснули відбитим світлом полум'я, — посилає нам, браття мої, чергову нагоду знов поразити ворогів Господа і ще раз покарати недругів віри. Настав час завдати чергового удару! Запам'ятайте, о браття, це ім'я: Рейнмар із Беляви. Рейнмар із Беляви, званий Рейневаном. Послухайте…

Лицарі в каптурах нахилилися, слухаючи. Ісус, падаючи під вагою хреста, дивився на них із фрески, а в його візантійських очах був безмір дуже людського страждання.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

у якому йдеться про справи, які — здавалося б — мають між собою так мало спільного, як соколине полювання, династія П'ястів, капуста з горохом і чеська єресь. А також про диспут, стосовно того, чи треба, а якщо треба, то кому і коли, дотримувати слова.

Над річкою Олесничкою, яка круто в'ється між чорними вільховими заплавними лугами, купками білих беріз і зеленесенькими луками, на узвишші, з якого видно було стріхи й дими села Борова, князівський кортеж зробив дещо триваліший постій. Але не для того, щоби перепочити, а зовсім навпаки. Для того, щоби втомитися. Себто по-панськи розважитися.

Коли вони під'їжджали, з боліт зірвалися хмари птаства: качок, чирянок, куликів, рибалочок і навіть чапель. Бачачи це, князь Конрад Кантнер, пан на Олесниці, Тшебниці, Мілічу, Сьцінаві, Волові і Смогожеві, а разом із братом Конрадом Білим — також і на Козьлі, негайно наказав почту зупинитися і подати йому його улюблених соколів. Князь просто-таки маніакально обожнював соколине полювання. Олесниця і фінанси могли почекати, вроцлавський єпископ міг почекати, політика могла почекати, весь Шльонськ і весь світ могли почекати — на те тільки, щоби князь міг побачити, як його улюбленець Рябий дере пір'я з крякв, та пересвідчитися, що Срібний мужньо поводитиметься в повітряній сутичці з чаплею.

Тому князь пускав коня учвал по очеретах і заплавних лугах, мов одержимий, а разом з ним гасали — так само відважно, хоча й трохи тому, що мусили, — його найстарша донька Агнєшка, сенешаль Рудігер Хаугвіц та кілька пажів-кар'єристів.

Решта почту чекала в лісі. Не злазячи з коней, бо ніхто не міг знати, коли князеві набридне. Закордонний гість князя ненав'язливо позіхав. Капелан бурмотів — либонь, молитву, скарбник рахував — мабуть, гроші, міннезінгер складав — очевидно, вірші, фрейліни князівни Агнєшки обговорювали — напевне, інших фрейлін, а молоді лицарі розганяли нудьгу, об'їжджаючи і досліджуючи навколишні зарості.

— Егей, Бичок!

Генрик Кромпуш різко зупинив коня і розвернув його, вельми здивований, після чого нашорошив вуха, намагаючись з'ясувати, від котрого-то з кущів хтось покликав його стиха його власним фамільярним прізвиськом.

— Бичок!

— Хто тут? Ану, покажися!

У кущах заворушилося.

— Свята Ядвіго… — Кромпуш від подиву аж рота роззявив. — Рейневан? Це ти?

— Ні, свята Ядвіга, — відповів Рейневан голосом кислим, як аґрус у травні. — Бичок, мені дуже потрібна допомога… Чий це почет? Кантнера?

Перш ніж до Кромпуша почало доходити, до нього приєдналися ще два олесницькі лицарі.

— Рейневан, — зойкнув Якса з Вишні. — Господи Ісусе, як ти виглядаєш!

"Цікаво, — подумав Рейневан, — як би ти виглядав, якби твій кінь упав одразу за Бистром? Якби тобі довелося всю ніч проблукати болотами й урочищами над Сьвєжною, а ще до сходу сонця поміняти мокрі й заляпані багном лахи на свиснуту із сільського плоту сірячину. Цікаво, як би ти після такого виглядав, прилизаний паничу?"

Третій олесницький лицар, Бенно Еберсбах, який дивився на них доволі понуро, схоже, думав так само.

— Замість того, щоби дивуватися, — сухо сказав він, — дайте йому якусь одежину. Знімай це лахміття, Беляу. Ну, панове, виймайте із в'юків, що там у кого є.

— Рейневан, — до Кромпуша усе ще слабо доходило. — То це ти?

Рейневан не відповів. Натягнув кинуті йому сорочку і каптан. Він був такий лютий, що мало не плакав.

— Мені потрібна допомога… — повторив він. — Навіть дуже потрібна.

— Бачимо і знаємо, — кивком підтвердив Еберсбах. — І ми також думаємо, що дуже. Так дуже, що далі нікуди. Ходи. Треба показати тебе Хаугвіцу. І князю.

— Він знає?

— Усі знають. Твоя справа набула розголосу.

* * *

Якщо Конрад Кантнер із його витягнутим обличчям, видовженим через лисину чолом, чорною бородою і проникливими очима ченця не вельми нагадував типового представника династії, то щодо його доньки Агнєшки сумнівів бути не могло: це яблучко недалеко впало від шльонсько-мазовецької яблуньки. Князівна мала лляне волосся, світлі очі та невеличкий кирпатий веселий носик П'ястівни, вже увіковічений знаменитою скульптурою у наумбургському кафедральному соборі. Агнєшці Кантнерівні, як швидко підрахував Рейневан, було близько п'ятнадцяти років, так що її, очевидно, вже за когось посватали. Рейневан не пам'ятав чуток.

— Встань.

Він встав.

— Знай, — промовив князь, свердлячи його палаючим поглядом, — що я не схвалюю твого вчинку. Мало того, я вважаю його недостойним, ганебним і гідним кари. І щиро раджу тобі пошкодувати, що ти це скоїв, і покаятися, Рейнмаре Беляу. Мій капелан запевняє мене, що в пеклі є спеціальний анклав для чужоложців. Чорти тяжко мучать там грішників на знарядді гріха. У подробиці не вдаватимусь з огляду на присутність тут дівчини.

Сенешаль Рудігер Хаугвіц гнівно фиркнув. Рейневан мовчав.

— Яку сатисфакцію ти даси Гельфрадові фон Стерча, — продовжував Кантнер, — це вже його і твоя справа. Не мені в неї втручатися, тим більше, що й ти, і він — васали не мої, а князя Яна Зембицького. І, в принципі, я повинен відправити тебе до Зембиць. Умивши руки.

Рейневан ковтнув слину.

— Але, — продовжив князь після хвилини драматичного мовчання, — я не Пілат. Це раз. По-друге, пам'ятаючи про твого батька, який під Танненбергом віддав життя при боці мого брата, я не допущу, щоби тебе вбили заради дурної кровної помсти.