Вежа з чорного дерева - Сторінка 12

Прикинулися, що не помітили вивіски на воротах. Думали, прошене. Власне, він так і збирався зробити, але ми збили його з пантелику захопленим славослів'ям: нам страшенно, мовляв, подобаються його роботи, вони надихають наше покоління й таке інше. Наше нахабство не пішло на марне, старий клюнув на похвалу. Все це відбувалося біля входу. Потім він пустив нас у дім, показав дещо. Картини в довгій залі. Ми ледве стримувались, щоб не сміятися весь час. Він так висловлюється, наче намагається туман в очі пускати.— Вона простягнула руки на траві, задумливо подивилася на них.— Потім зайшли в студію. Тут я усвідомила, чим він займається. Та ви, мабуть, і самі вчора відчули. Наче несподіваний удар. Зовсім інший світ. — Вона знову підперла голову рукою і якийсь час дивилася на дерева.— Три роки тебе навчали, як правильно малювати. А потім зустрічаєш цього старого дивака, який все робить навпаки. І в нього все виходить. А твої маленькі успіхи й досягнення виявляються нікчемними. Вибачте,— швидко додала вона.— Я зовсім не хотіла сказати, що ви маєте відчувати те ж саме. Але я відчувала.

— Чому ж, я добре зрозумів, що ви хотіли сказати.

Дівчина посміхнулася.

— Тоді у вас не повинно бути такого відчуття. Ви стоїте набагато вище.

— Не певен цього, та дарма.

— Оце, власне, й усе. І закінчилося ось як. Том пішов по фотоапарат, бо рюкзаки ми залишили надворі. А Генрі тим часом каже, що я дуже привабливе "дівчиня" і він шкодує за своїми молодими літами. Я засміялась і сказала, що хотіла б бути старшою. Раптом він поцілував мою руку. Досить старомодно. Це сталося так несподівано. Том повернувся, зробив кілька знімків. Тут Генрі запропонував пообідати в нього. Проте ми вирішили, що це звичайнісінький вияв ввічливості й нам слід відмовитися. Та Генрі нічого не робить заради ввічливості. Без причини. Може, я відчула це ще тоді. Прочитала в його очах. Я знала, що Том хоче їхати далі. Хай там як, а цей випадок все зіпсував. Знаєте, як буває: відвертаєшся від людини, вважаючи, що вона для тебе — ніщо, а потім виявляється, що це не так, але уже пізно,— Вона скоса глянула на ялицю.— Він, мабуть, зрозумів, що ми потішаємося. Що насправді він нас не цікавив. Воно, власне, так і було. Просто ми знали, що він відомий художник. Дурники. Влаштували полювання на знаменитість.— Вона помовчала.— Дивно. Я почувалася ніяково, навіть після того, як ми пішли. Хотілося повернутись.

Вона знову вамовкла. Химера зіперлася на розставлені лікті й лежала, повернувшись обличчям до Миші.

— Потім у Лондоні провчилася два семестри — дев'ять місяців. Настрій не покращав. З Томом усе скінчилося. Коледж нічого мені не давав. Та причина була не в ньому, а в мені.— Дівчина знову зірвала травинку.— Коли зустрінеш знаменитість, то й творчість його починаєш бачити в іншому світлі. Починаєш звертати на неї увагу. Я ніяк не могла забути той серпневий день. Як підло ми повелися з людиною тільки тому, що вона не вміє плескати язиком і майже самотня. Ну і... всілякі інші думки в голову лізли. Про власні творчі справи. Одного разу взяла й написала йому листа. Про себе. Про те, що воліла б залишитися тоді на обід, а не отак повернутися й піти, як ми вробили. Запитала, чи не потрібна йому помічниця. Хоча б змішувати фарби. Будь-що.

— Він запам'ятав вас?

— Я надіслала йому одну з фотографій, зроблених Томом. На ній я стою поруч з Генрі.— Вона посміхнулася власним думкам.— Лист вийшов такий, що в мене аж мороз поза плечима пробіг, щойно я його в скриньку опустила. Була певна — відповіді не буде.

— А він відповів.

— Телеграмою. "Ніколи не відмовляюсь від гарненької дівчини. Коли?"

— Милий дідуган. Відразу про діло,— зауважила Химера.

Миша, скривившись, глянула на Девіда.

— Я приїхала без будь-яких намірів. Звичайно, знала про його минуле. Про його репутацію. Але гадала, що дам собі раду. Триматимусь так, наче я йому онука. Коли несила буде терпіти, поїду.— Вона опустила очі.— Проте Генрі має одну незвичайну якість. Якусь чарівну силу. Не кажучи про його картини. Він уміє якось... непомітно змусити людину відмовитись від власних упереджень. Ніби вони втрачають будь-яке значення. Як-от, наприклад, не соромитися свого тіла. І соромитися умовностей. Він якось виклав це досить вдало. Сказав, що винятки не підтверджують правил; вони є просто винятками з правил.— Дівчині видно забракло слів. Усміхнувшись, вона додала: — Це неможливо пояснити. Щоб зрозуміти, треба опинитися, на нашому місці.

Це більше скидається на догляд за хворим,— промовила Химера.

По хвилі мовчання озвався Девід:

— А ви, Ен, як сюди потрапили?

Замість Ен відповіла Миша:

— Не витримала. Ні з ким було поговорити. У Лідсі ми жили в одній квартирі. Потім листувалися. Я знала, що їй не дуже подобається на учительському факультеті. Щойно вона скінчила навчання...

— Приїхала на тиждень. Ха-ха.

Девід усміхнувся, побачивши смішну гримасу на Химериному обличчі.

— Мабуть, тут цікавіше, ніж учити інших малювати.

— Та й платять більше.

— Він може собі таке дозволити.

Миша пояснила:

— Мені доводиться повертати йому гроші. У нас немає ніякої домовленості. Він просто витрачає на нас купу грошей. Сто фунтів. Двісті. В Ренні ми не наважуємось дивитися на вітрини крамниць. Він завжди хоче щось для нас купити.

— Він чудово до нас ставиться,— промовила Химера, лягаючи на спину. Майже хлопчачі груди з темними сосками, руде волосся. Підняла коліно, почухала під ним, знову опустила ногу.

— Коли він працює, це досить дивне видовище,— сказала Миша.— Хоч картина, хоч малюнок — ніколи не втрачає терпіння. Знаєте, я часом дивитися не можу на свою роботу. Ви рвете своє на клапті? А Генрі викидає геть. Але щоразу з жалем. Робота для нього — священне діло. Навіть, коли погано виходить. Не те, що люди.— Вона замовкла й хитнула головою.— В студії від нього рідко слово почуєш. Наче німий, наче боїться, що слова все зіпсують.

— Його слова можуть що завгодно зіпсувати,— обізвалася Химера, дивлячись у небо. Потім, передражнюючи старого, промовила: "У тебе кровотеча, чи що?" Як вам це подобається? — Вона простягнула руку до неба, наче відштовхуючи саму згадку про ці слова.

— Для нього це своєрідна винагорода.

Химера ствердно прицмокнула.

— Я знаю. Бідненький. Страждає, мабуть.— Вона крутнулася на лікті до Миші.— Дивно, правда, Ді? Його ще цікавлять жінки, хоча виходить смішно, як буває у старих.— Вона глянула на Девіда.— Знаєте, коли я вперше... згадуєш хлопців-ровесників і таке інше. А цей, мабуть, взагалі був неперевершений — замолоду... Послухали б ви, які він історії про себе розповідає.— Вона знову смішно скривилася до Девіда.— Про добрі старі часи. Що він нам якось увечері розповідав, Ді?

— Не будь дурною. Він просто вигадував.

— Сподіваюся, чорт забирай.

— Це спілкування,— сказала Миша.— Не секс. Спогади. Людські взаємини. Те, що він намагався сказати нам учора ввечері.

Девід уловив різницю між дівчатами. Одна намагалася приховати інтимну сторону життя, друга — виставити. У нього раптом з'явилося таке відчуття, ніби Химера користується його присутністю, аби підкреслити все, що розділяє їх з подругою. І тут він був на боці Химери.

— Мабуть, економка та її чоловік дотримуються широких поглядів.

Миша почала роздивлятися траву.

— Нікому не кажіть, будь ласка. Знаєте, де був Жан-П'єр в кінці сорокових — на початку п'ятдесятих? — Девід заперечливо похитав головою.— В тюрмі. За вбивство.

— Боже милосердний.

— Убив свого батька. Якась сімейна сварка за землю. Французькі селяни. Матильда стала економкою в Генрі, коли він повернувся до Парижа в сорок шостому році. Він знав історію Жан-П'єра. Я, власне, дізналася про все від Матильди. У Генрі добре серце. Він їх підтримав у таку хвилину.

Химера пирснула.

— Особливо Матильду.

— Пам'ятаєте дебелу натурщицю на деяких його повоєнних полотнах? — запитала Миша.

— Господи... Ніколи й на думку не спало б.

— Навіть Матильда про це не згадує. Просто каже, що "мосьє Анрі" дав їй віру в життя. Навчив терпіти. Вона єдина, на кого він ніколи не сердиться. Якось за вечерею скипів і накинувся на Ен. Вийшов у кухню. Через п'ять хвилин заходжу туди. Спокійнісінько сидить за столом і їсть, а Матильда читає йому листа від своєї сестри. Наче священик з улюбленою парафіянкою.— На її обличчі промайнула усмішка.— Так можна й до ревнощів дійти.

— А вас і Ен він малює?

— Рука вже тремтить. Разів зо два Ен малював. Один шарж просто чудовий. Пам'ятаєте знаменитий портрет-афішу Івет Жільбер у виконанні Лотрека? Так-от, це — пародія на неї.

Химера провела пальцями по своїх кучериках і здійняла руки до неба.

— А як швидко намалював. За півхвилини. Ну, може, за хвилину. Правда, Ді? Чудеса. Слово честі.

Миша уважно подивилася на Девіда.

— А про вашу статтю він нічого не казав?

— Тільки те, що жодне із згаданих імен йому не знайоме. Крім Пізанелло.

— Не вірте. У нього надзвичайна пам'ять на картини. Я зберегла деякі з його ескізів. Часом він згадує якусь картину! Коли ти не знаєш, яку саме, він її одразу ж малює. Як Ен щойно говорила. Блискавично. Відтворює до найменших деталей.

— Це мене підбадьорює.

— Якби ви не були так близькі до істини, він ніколи не погодився б, щоб ви писали вступ до цієї книжки.

— А я вже був засумнівався.

— Він завжди усвідомлює, що робить, набагато краще, ніж вам здається. Навіть, коли викликає обурення своєю поведінкою. Якось, ще до приїзду Ен, я взяла його з собою в Ренн подивитися фільм "Смерть у Венеції". З дурного розуму вирішила, що справжньому Генрі ця річ сподобається. Принаймні те, що він побачить на екрані. Перші двадцять хвилин він поводився зразково. Аж поки на екрані з'явився отой хлопець з ангельським видом. Тоді Генрі й каже: "Гарненьке дівча. Певно, часто знімається?"

Девід засміявся. Її очі теж засвітилися сміхом. З обличчя дівчини злетіла серйозність, що додавала їй зайвих років.

— Далі почалося таке, що навіть важко уявити. Він став доводити, що це дівчина, а не хлопець. Та ще й на повний голос. По-англійському, звісно. Потім перейшли на педерастів і сучасний декаданс. Глядачі стали гукати, щоб він замовк. Тоді він став огризатися по-французькому. Не знав, мовляв, що в Ренні так багато гоміків. А далі...— вона приклала до скроні палець.— Зчинився страшенний гармидер.