Вежа з чорного дерева - Сторінка 10

Було видно, що він звик до Котміне й до навколишньої природи. Коли вони, оглянувши город, перейшли в сад, старий пригостив Девіда стиглою грушею, пояснив, що її слід їсти просто з дерева, а потім, підтверджуючи враження гостя, сказав, що, як дурень, засидівся в місті, а тепер йому вже недовго втішатися природою. Девід, проковтнувши шматочок груші, запитав, чому Бреслі так пізно потягло на природу. Старий зневажливо пирхнув, невдоволений собою, ткнув ціпком у падалицю.

— Сука Париж, друже. Вам знайомі ці рядки? Граф Рочестерський, якщо не помиляюсь. "Хоч і в нужді хай там живеться, та посадить зерно земля знайдеться". Точно. Цим усе сказано.

Девід усміхнувся. Рушили далі.

— Треба було одружитися. Дешевше обійшлося б.

— Але й втратили б чимало?

Старий знову невдоволено пирхнув.

— Що одна, що п'ятдесят. Хіба не так?

Він, здавалося, не відчув іронії власних слів: сам він і досі не погоджувався на одну. Неначе по сигналу, в ту ж мить на приватній дорозі, що вела у зовнішній світ, з'явився маленький білий "рено". За кермом сиділа Миша. Вона махнула їм рукою, але не зупинилась. Девід і Бреслі повернули назад до будинку. Старий показав ціпком услід машині.

— Заздрю вам, хлопці. В мої молоді роки вони були по такі.

— А я гадав, що в двадцяті роки дівчата були осяйними красунями.

Старий підняв ціпок на знак категоричного заперечення.

— Чистісінька вигадка, друже мій. Ви навіть уявити собі не можете. Півжиття умовляєш, щоб лягла з тобою в ліжко. Потім півжиття шкодуєш про це. А то ще трипер підхопиш від якоїсь шльондри. Собаче життя. Не знаю, як ми його витримали.

Девіда це не переконало. До того ж він знав, що іншого від нього й не чекають. У глибині душі старий ні за чим не шкодував, хіба що за неможливим — за ще одним життям. У зовнішності Бреслі було щось від його буйної молодості. Він, звісно, ніколи не вирізнявся особливою вродою, але в ньому відчувалася якась шалена, диявольська сила, що постійно кидала виклик одношлюбності. Мабуть, невдачі переслідували його на кожному кроці, та він на це не вважав; був завжди егоїстом — і в ліжку, і поза ним; був неможливим, і тому в нього вірили. А тепер навіть ті, хто відмовлявся в нього вірити, були збиті з пантелику: він свого досяг — репутації, багатства, жінок, права залишатися таким, яким він завжди був; егоїзм став його ореолом, він мав власний світ, де задовольнялася будь-яка його примха, а від решти світу відгородився цілим лісовим морем. Таким, як Девід, що схильні дивитися на власне вжиття (і на творчість) як на логічний процес, у якому майбутнє залежить від розумного вибору сьогодні, це здавалося не зовсім справедливим. Звичайно, Девід усвідомлював, що сама закономірність ніколи не приведе до успіху, що випадковість і таке інше теж мусять відіграти свою роль, так само, як живопис дії і живопис моменту принаймні теоретично відіграють важливу роль у сучасному мистецтві. І все-таки образ, що виник під впливом зустрічі з Бреслі, стояв у Девіда перед очима: ти забезпечив себе всім, чим міг, для досягнення успіху; і ось підводиш голову й бачиш: на вершині слави стоїть, самовдоволено посміхаючись, старий сатир у килимкових пантофлях і з радістю посилає під три чорти здоровий глузд і розрахунок.

Об одинадцятій вони вже були en route[31]. Йшли довгою лісовою дорогою: дівчата попереду з кошиками, чоловіки за ними. Девід ніс синій складаний шезлонг, який Бреслі зневажливо називав портативною канапою для немічних старих. Миша, однак, наполягла, щоб вони взяли шезлонг з собою. Бреслі ніс перекинутий через руку плащ, на голові в нього була якась чудернацька стара панама з широкими крисами. З виглядом статечного феодала він показував ціпком то на тінисту гущавину, то на освітлені сонцем галявини, то на особливо варті уваги перспективи "свого" лісу. Розмова під час прогулянки наблизила Девіда до мети його поїздки. Тиша, якась дивовижна відсутність пташок. Як відобразити тишу на полотні? Або взяти театр. Чи звертав Девід увагу на те, яке враження справляє порожня сцена?

Проте в цю хвилину Девід думав більше про те, як все це можна використати у вступі до книжки. "Будь-хто, кому пощастило прогулятися з майстром...", ні: "...з Генрі Бреслі його улюбленим Пемпонським лісом, який і тепер щедро надихає художника..." Серпанок розвіявся, стало на диво тепло, паче стояв не вересень, а серпень. Чудовий день. Нема лиха без добра. Після вчорашнього бойового хрещення підкреслена люб'язність старого була особливо приємна. Вплив бретонської середньовічної літератури на дух, якщо не на символіку картин, створених у Котміне, був загальновизнаним, хоча, як свідчили Девідові пошуки, Бреслі рідко висловлювався на людях про те, наскільки значним був цей вплив. Перед від'їздом Девід погортав довідкову літературу, але поки що не виказував своєї обізнаності. За уривчастою, лаконічною мовою Бреслі ховалася глибока ерудиція. Старий пояснив, як завжди, досить недоладно, чому раптом у дванадцятому-тринадцятому століттях виникло таке захоплення романтичними легендами, така зацікавленість таємницею острова Британія (щось на зразок Дикої Півночі, га? Чим лицарі не ковбої?), чутки про який поширилися по Європі завдяки його французькому тезці, чим і пояснюється тогочасний спалах захоплення темами кохання, пригод і чаклунства, а також значення цього колись неозорого лісу, яким вони йшли (у Кретьєна де Труа він називається не Пемпонським, а Броселіандським), як місця дії; як виник закритий англійський сад середньовічного мистецтва, що означала незвичайна туга, яку уособлювали мандрівні лицарі, викрадені красуні, дракони й чаклуни, Трістан, Мерлій і Ланселот...

— Дурниці все це,— промовив Бреслі.— Шматок звідси, шматок звідти. Самі знаєте. Лише те, що необхідно. Що наштовхує на думку. Точніше — стимулює.— Потім він перейшов до Марії Французької та "Елідюка".— З біса гарна казка. Кілька разів перечитував. Як ім'я того шахрая-швейцарця? Юнг, здається? Це схоже на його витівки. Прадавня символіка й таке інше.

Дівчата звернули на вужчу й більш затінену доріжку. Бреслі й Девід ішли кроків сорок позаду. Старий показав на них ціпком.

— Скажімо, оці дівчата. Наче з "Елідюка".

Він став переказувати зміст. Проте, хотів він того чи пі, його стенографічна манера висловлюватись перетворила чудову середньовічну легенду про ошукане кохання на якийсь фарс у дусі Ноела Кауарда. Девід слухав, ледве стримуючи посмішку. Та й дівчата, що йшли попереду, дуже мало нагадували романтичних героїнь "Елідюка": Химера була в червоній сорочці, чорних бавовняних штанах і гумових чобітках, Миша — в зеленому плетеному пуловері (виявляється, вона не зовсім відмовилась під ліфчика) і світлих штанах. Девід все більше впевнювався в тому, що Миша мала рацію: старий, власне, не вмів висловлювати своїх думок. У його викладі вони виходили або якимись дешевенькими, або й зовсім перекрученими. Головне, розмовляючи з ним, не забувати про його манеру самовираження на полотні. Різниця величезна. Його живопис свідчив про чуттєвість і складний внутрішній світ художника. Чого не скажеш, слухаючи його мову. Хоч таке порівняння й образило б старого, він нагадував старомодного члена Королівської академії мистецтв, який воліє вдавати з себе модну опору віджилого суспільства, ніж поборника серйозного мистецтва. Мабуть, у цьому й полягала одна з головних причин його постійного вигнання. Старий, звичайно, розумів, що в Англії 1970-х років на нього дивитимуться зовсім іншими очима. І лише тут піп міг залишатися самим собою. У вступі цього не напишеш, думав Девід, але все це надзвичайно цікаво. Старий, як і його ліс, мав свої давні таємниці.

Дівчата зупинились. Не могли знайти того місця, де слід було завернути вбік, щоб лісом вийти до ставка — власне, там і мав відбутися пікнік. Тут десь є знак — червона фарба на стовбурі дуба. Миша вважала, що вони вже проминули його, але старий сказав, що треба йти далі, і мав рацію. Через сотню кроків побачили дуб з позначкою і почали спускатися пологим схилом поміж деревами. Підлісок усе густішав, аж ось попереду блиснула смужка води. Через кілька хвилин вийшли на трав'янистий берег étang[32]. Він скоріше нагадував озеро: чотириста, а то й більше ярдів завширшки в тому місці, де вони зупинилися, а ліворуч і праворуч від них тяглася вигнута берегова лінія. Посеред ставка плавало з десяток диких качок. Ліс підступав до самої води. Жодної хатини навколо. У світлі вересневого сонця дзеркальна поверхня води відсвічувала ніжною голубінню. Бреслі зобразив цей краєвид на двох полотнах останнього періоду, і Девідові здавалося, що він прийшов на знайоме місце — déjà vu[33]. Чарівний куточок, на диво незайманий. Вони розташувалися в негустому затінку від одинокої ялиці. Розклали шезлонг. Бреслі з задоволенням сів, витягнувши поперед себе ноги. Потім попросив трохи підняти спинку.

— Гайда, дівчата. Знімайте штани і — в воду.

Химера метнула очима на Девіда, потім убік.

— Ми соромимось.

— А ви, Девіде, не хочете скупатися? З ними за компанію?

Девід запитливо глянув на Мишу, але та саме нахилилася над кошиком. Пропозиція спантеличила його. Про купання ніхто не попереджав.

— А може... пізніше?

— От бачиш,— сказала Химера.

— У тебе кровотеча, чи що?

— Облиш, Генрі. Бога ради.

— Він жонатий чоловік, голубонько. Надивився вже.

Миша випросталася і скоса, ніби вибачаючись, глянула на Девіда.

— Купальники вважаються неетичними. В них ми нестерпніші, ніж звичайно.

Щоб пом'якшити глузливе зауваження, вона усміхнулася до старого. Девід пробелькотів:

— Зрозуміло.

Миша подивилася на Химеру.

— Ходімо на мілину, Ен. Там дно твердіше.

Вона взяла рушника й зібралася йти, але тепер Химера, здавалося, ще більше засоромилася. Вона кинула неприязний погляд на чоловіків.

— І старим розпусникам зручніше підглядати.

Бреслі захехекав, Химера у відповідь показала язика. Потім теж взяла рушника і пішла вслід за подругою.

— Сідайте, друже. Блазнює перед вами. Соромиться вона, аякже!

Девід сів на вкриту хвоєю траву і став спостерігати. Дівчата ніби показували, що їм тут доводиться терпіти, хоча після вчорашнього вечора показувати вже, здавалося, було нічого. Вони наче змовилися: тепер, мовляв, наша черга тебе шокувати.