Вежа з чорного дерева - Сторінка 18

Але це ніяка не фантазія. Оте, невисловлене, було тут, з ними. Девід відчував це кожним нервом і кожною клітиною. Тепер його хід. І він першим порушив тишу.

— У мене таке відчуття, ніби я тут уже місяць.

— На вас теж діють місцеві чари.

— Ви так гадаєте?

— Всі оті легенди. Для мене це вже не смішно.

Вони розмовляли пошепки, наче злодії; боялися, щоб не почув собака. Девідові захотілося взяти дівчину за Руку.

Останнє зусилля, щоб утриматися на відстані.

— Він ще з'явиться. Мандрівний лицар.

— На два дні. Щоб потім поїхати геть.

Сталося. А вони йшли далі, ніби нічого й не було сказано.

— Діано, я не наважуюся відповісти.

— А я й не сподівалася на відповідь.

Він ішов, глибоко застромивши руки в кишені піджака.

— Спалахи,— тихо промовила дівчина.— Це все Котміне.

— І тут не все можливе. На жаль.

— Я уявляла собі все, що завгодно. Коли дізналася про ваш приїзд. Крім того, що мені не захочеться з вами розлучатися.

— Так само, як і я.

— Якби ви приїхали не один, цього могло б не статися.

— Так.

І знову в нього виникло дивовижне відчуття часу, що розпливався і не підлягав звичайному виміру. Здавалося, Девід справді потрапив у якийсь зачарований світ, у легенду. Подумки обганяв час, опиняючись там, де мав би бути.

Згадалася Бет. Мабуть, спить у своєму ліжку в Блекхіті, в далекому, зовсім іншому світі. Девід був певен, що поруч з нею немає ніякого чоловіка. По-справжньому він боявся втратити лише цю певність. Але ж це по-дитячому. Якщо він міг зрадити, то й вона здатна на те ж саме. Інакше не було б логіки. Ні він, ні вона не відмовляють собі в тому, щоб окремо втішатися смачною їжею, новим убранням, якоюсь виставкою. Вони навіть не проти свободи у взаєминах між чоловіком і жінкою, коли це стосується інших. Якщо вони з Бет заперечують проти чогось, то це проти моральних штампів, міщанського осуду. Вірність — справа смаку кожного. Те, що вони дотримуються її і не йдуть всупереч загальноприйнятим приписам — просто випадковість. Так само можуть збігатися смаки щодо їжі чи кольору штор. Що кому подобається. То чому сьогодні робити якийсь виняток? Навіщо відкидати багатий життєвий досвід старого? Чому не подивитися на речі його очима? Бери, що можна взяти. Адже це так небагато: трошки тепла, коротка близькість, миттєве полегшення. І водночас пережити жахливі хвилини, зруйнувати відразу те, що створювалося роками.

Дійшли до другої хвіртки в кінці садка. Далі невиразно виднілася лісова дорога.

— Це моя вина. Я...— почала вона.

— Ваша?

— Казки. Про сплячих принцес.

— Можна було б жити разом. Потім.

А сам подумав: який би порядний принц відмовився від спокуси лише тому, що такої можливості немає? Діана чекає, мовчить. Отже, сказала все. Ускладнення позаду. Все залежить від мене.

Девід не сподівався, що це триватиме так довго. Але в ту хвилину, коли він знайшов її уста, відчув її тіло, її обійми, він зрозумів, що ця хвилина закінчиться не скоро. Всяка надія на те, що обійдеться без еротики, щезла, їй потрібні і його тіло, і його душа. Так само, як і йому. Вони притулилися до хвіртки. Дівчина так і припала до нього. Він відчув її стегна, її уста. Вона готова була віддати все. І він не відмовлявся від цього. Вона сама обірвала довгий поцілунок і уткнулася обличчям в його шию. Вони все ще не випускали одне одного з обіймів. Девід поцілував дівчину в голову. Обоє мовчали. Він лагідно гладив її спину, а очі його вдивлялися в темряву між деревами. Там стояв інший Девід з іншого життя і дивився на нього. Врешті дівчина лагідно відсторонилася і, похиливши голову, повернулася спиною до Девіда. Він обійняв її за плечі, став цілувати її волосся.

— Простіть мені.

— Я сама цього хотіла.

— Не тільки за це. За все.

— Отже, це все неправда? — мовила вона.— Справжнє почуття таки існує.

— Так.

Вона помовчала.

— Весь час, поки ми розмовляли, я думала: якщо він захоче лягти зі мною в ліжко, я скажу "так" — і все з'ясується. Я знатиму. Здавалося, це так просто.

— Якби ж то.

— Забагато цих "якби".— Девід злегка пригорнув її до себе.— Яка іронія. Читаєш про тих Трістана й Ізольду. Лежать у лісі, поклавши між собою меча. Ці середньовічні люди були несповна розуму. Вигадували якісь дурниці про цнотливість. А потім...

Дівчина вивільнилася з його обіймів, стала ближче до хвіртки.

— Не плачте.

— Це нічого, Девіде. Зараз усе минеться. І, будь ласка, не кажіть нічого. Я й так розумію.

Девід намагався знайти якісь слова, але не знаходив; принаймні таких, які б щось пояснювали. Знову якась сила штовхнула його вперед, туди, де не було ніякого сексу, ніяких симпатій, а був лише — її слово — спалах... Але в ту ж мить перед його очима постала картина, яку він колись аналізував. То був шедевр Пізанелло, може, не найкращий, зате найбільш вражаючий і таємничий в європейському живописі. Саме про цю картину вони якось заговорили із старим. Найбільше в ній привертали увагу спрямований кудись убік, відсутній погляд святого покровителя лицарства і невблаганно-обурені очі принцеси Трапезундської — жертви, яку він має врятувати. В цю хвилину у неї було обличчя Бет. Девід побачив те, чого не бачив раніше.

Він глянув на тендітну постать дівчини — "переможеного змія". Вона стояла, блідо посміхаючись. Простягнувши руку, сказала:

— Хай буде все, ніби нічого не сталося?

— Я міг би так багато сказати,— стиха мовив Девід.

— Знаю.

Дівчина стиснула його руку: але не треба нічого казати. Крок, другий, і їхні пальці міцно переплелися, ніби відчайдушно опиралися якійсь силі, що намагалася їх роз'єднати, ніби розуміли, які дурні ці смертні — чи принаймні — їхні наміри й слова. Подумки він знову побачив її голу постать, кожний вигин її тіла, що лежало на траві; відчув дотик її уст, їхню податливість. Яка ж усе-таки пастка подружнє життя, коли фізична близькість переходить у прихильність; звичні любощі, випробувані мистецтво й наука кохання; забуваєш, що ти страшенний невіглас, не відчуваєш нестримного бажання пізнавати. Давати. І брати.

Девідові довелося відпустити Діанину руку, поки дівчина відчиняла й зачиняла хвіртку, що вела із садка в двір. Клямка тихенько клацнула, за будинком загавкав Макміллан. Девід знову взяв дівчину за руку. Мовчки проминули студію. У її вікні промайнула довга чорна тінь незакінченого полотна "Кермеси", що спала на своєму станку. Пройшли садом. Підозріливий пес ніяк не міг заспокоїтися. Без жодного слова увійшли до будинку. Вона вивільнила руку, нахилилася, зняла чобітки. У коридора нагорі сюди ледь проникало світло. Дівчина випросталась. У напівтемряві Девід намагався перехопити її погляд.

— Це нічого не вирішує,— сказав він.— Але дозвольте мені зайти до вас у кімнату.

Вона подивилася на нього довгим поглядом, тоді опустила очі й заперечливо похитала головою.

— Чому ні?

— Мандрівні лицарі не повинні скидати свій панцир.

— Навіть, якщо його блиск фальшивий?

— Я цього не говорила.

— Треба звільнитися від нього.

— Я не хочу, щоб ви від нього звільнялися.

Девід висловив уголос те, що здавалося очевидним, поки вони з Діаною поверталися до будинку; про що свідчили міцно переплетені пальці, напружене мовчання. Тіло красномовніше, ніж слово, сьогоднішній день важить більше, ніж завтрашній.

— Ви ж знаєте, це не просто...— промовив він.

— Це теж причина.

Девід вважав, що дівчина не договорює до кінця.

— Тому, що я вагався?

Вона заперечливо хитнула головою, глянула йому в очі.

— Я ніколи вас не забуду. І ці два дні.

Дівчина зробила несподіваний крок, перехопила його руки, не дала себе обійняти. Він відчув на губах миттєвий дотик її уст, і в наступну хвилину вона вже йшла до сходів. Перед самими сходами, помітивши, що Девід іде слідом, нерішуче зупинилася, потім стала підніматися нагору. Проминула двері, за якими спав Генрі. Йшла далі коридором, не оглядаючись, але, мабуть, чула Девідові кроки позаду. Біля дверей до його кімнати, не обертаючись, знову зупинилася.

— Дозвольте хоч обняти вас.

— Так буде ще гірше.

— Але ж годину тому...

— То була не я. І не ви.

— А може, ті двоє мали рацію.

Вона подивилася на двері своєї кімнати.

— Де ви будете в цей час завтра, Девіде?

— Я все-таки хотів би зайти до вас у кімнату.

— Жалієте мене.

— Бажаю вас.

— Щоб переспати й забути?

Він ображено помовчав.

— Навіщо така брутальність?

— Бо ми не звірі.

— Отже, все буде інакше.

— Гірше. Ми не зможемо забути.

Девід підійшов ближче, взяв її за плечі.

— Послухайте, всі оті ускладнення — порожні слова. Я хочу роздягти вас і...

На якусь мить йому здалося, що вона погодиться. В ній відчувалася нерішучість. Дівчина стояла так близько, що в Девіда голова йшла обертом. Здавалося, сама тиша була з ними у змові. Лише кілька кроків, кілька нетерплячих рухів у темряві, зірвана одежа, хвилини єднання, пізнання, забуття, полегшення.

Не обертаючись, Діана знайшла його руку на своєму плечі. Короткий потиск. Пішла. Не вірячи своїм очам, Девід у розпачі прошепотів її ім'я. Дівчина йшла не зупиняючись. Він відчув, як усе в ньому закам'яніло і він уже не здатний ступити жодного кроку. Ось вона зайшла до кімнати, причинила за собою двері. А він стояв, змучений і спустошений, як людина, яка зважилася на щось важливе і яку безцеремонно відштовхнули. Девід увійшов до своєї кімнати, зупинився в напівтемряві, розлютований невдачею. По хвилі розглядів власне відображення у старому дзеркалі в позолоченій рамі. Не людина, а привид. Весь жах був у тому, що він ще кудись рвався, горів, його уява гарячково працювала. Це нагадувало стан людини, про який можна скільки завгодно читати, який можна уявляти, але якого так і не помічаєш, коли стикаєшся з ним у житті. Тепер у Девідові було дві істоти. Одна, готова з розпачу все применшити й знецінити, вважала це просто відмовою вередливої жінки. Друга ніяк не могла позбутися гострого, всепоглинаючого відчуття втрати: її розтяли навпіл, знищили, позбавили всього, чого можна було позбавити... ошукали. Девід ще страждав від мук бажання, та було вже пізно: те, що спричиняло нестерпний жагучий біль, не існувало, почуття, що завдавало йому таких тортур, було вже далеким, як давно вимерлі дронти. Проте він пережив не просто любовну пригоду. Такі зрушення суперечать будь-якій логіці, та завдяки їм із нічого народжуються нові сонця, починаються нові еволюції, виникають нові світи.