Вежа з чорного дерева - Сторінка 20

Девід був проти гріха. Генрі усвідомлював, що гріх — це виклик життю; не бездумний вчинок, а вияв мужності й уяви. Він грішив, бо відчував у цьому потребу й підкорявся інстинкту. Девід не грішив тому, що боявся. Як казала Ен: на зло старому чортові. Девіда хвилювали засоби, а не кінцева мета; те, що про нього думають люди, а не те, що він сам думає про себе. Він боявся показати свої марнославство, егоїзм, інстинкти й ховав їх за такими словами, як "щирість" і "неупередженість"... Ось чому Девід потай захоплювався рецензуванням: ця робота найкраще відповідала його вдачі. Він брався надавати хоч якогось сенсу марнославству (а коли йшлося про художника, то й глупоті). Саме тому Девід так дбав про невиразність і скромну техніку своїх робіт, намагаючись увібгати їх у рамки власних критичних оцінок. Малюючи картину, він завжди, як останній дурень, подумки рецензував її. Все це свідчення одного й того ж: він боїться, що хтось може кинути йому виклик.

Так і сталося: Девідові кинуто виклик, який виходить далеко за межі моралі й сексу. Він збагнув, що то була пастка. Тільки несосвітенний дурень міг не помітити рифу, повз який Девід тоді пропливав. Тим рифом була розмова в перший вечір із старим. А Девідова сліпота, самовпевненість, так звана витонченість, прагнення звернути на себе увагу довершили діло. Справжня підводна скеля — правда — була далеко за межами тієї блакитної лагуни.

Що довше він їхав, то менше був схильний виправдовувати себе. На перший погляд, Девід навіть відчував полегшення, що може більш-менш відверто дивитися в очі Бет. Та навіть це видавалося йому лише втішним призом, до того ж незаслуженим. Адже Девід залишився вірним дружині лише завдяки замкненим дверям. Формально Девід не зрадив. Але те, що він надавав хоч якогось значення цій формальності, вказувало на його справжній злочин: його звичку обходити, уникати, ухилятися.

Котміне стало його дзеркалом, безжалісно показало йому розтин життя, до якого він тепер повертався. Воно було таким жалюгідним, безбарвним, тихим та безпечним. Ніякого ризику — ось у чому полягала його суть. Саме тому зараз, скажімо, він їхав швидше, ніж звичайно. На міжміських дорогах рух був порівняно незначний, тому можна було так мчати, не турбуючись, що не встигнеш до того клятого літака, який мав прибути аж після сьомої. Девід ніколи не ризикував, не приймав ніяких викликів, от і перестав бути живою людиною. Тепер він знав, у чому полягала таємниця старого: Бреслі не дозволяв, аби щось ставало між ним і творчістю. І справа тут не в тій видимій меті, до якої прагне художник, не в стилі, не в техніці й не в сюжеті, а в підході до творчості, в тому, наскільки митець здатний внутрішньо перебудуватися і наскільки сміливо сприймає він цю постійну необхідність.

Повільно й невблаганно Девідом заволодівала свідомість того, що вчорашня невдача скоріше символічна й не зачіпає головного. Згадалася дивацька символіка старого, як він написав тоді по-англійському слово "Миша". Ось тобі й причина поразки. Те, що Девід напартачив як коханець, було звичайним ділом, частиною любовної гри між чоловіком і жінкою. Але він жодного разу не наважився на самозречення, а в житті це важило набагато більше. Девід і раніше мав сумніви щодо своєї творчості, але вони не зачіпали основи основ. Принаймні він не припускав, що виявиться нездатним прогнати привид, який переслідує кожного художника: страх перед тим, що його твори не переживуть його самого. Тепер Девід бачив перед собою страхітливий глухий кут, бо творив у той період історії мистецтва, який майбутні покоління порівнюватимуть з безплідною пустелею. Так само творчість Констебля, Тернера і норіджська школа, починаючи з середини століття, виродилися в безплідний академізм. Мистецтво розвивається нерівномірно. Хто знає, чи не скотиться воно наприкінці двадцятого століття в болото найбільшого занепаду? Вже скотилося, відповів би на це старий. Або: вважайте, що скотилося, коли розтакі митці не боротимуться, скільки їхньої сили, проти його найдорожчих цінностей та уявних перемог.

Мабуть, саме слово "абстракція" видавало цих митців. Художник не хоче, щоб живопис відбивав його спосіб життя. Точніше, цей спосіб життя вже так скомпрометовано, він такий зручний, бо безпечний, що доводиться прикривати його "порожнечу технічно досконалою творчістю і гарним смаком. Геометрія. Надійність, за якою ховається беззмістовність.

Старий зберіг пуповину, що пов'язує його з минулим. Він зробив крок назад і став поруч з Пізанелло. Принаймні духовно. А Девід сховався під скляним ковпаком знань, які йшли від книжок. Дивився на мистецтво як на громадський інститут, науку, навчальний предмет, діло, що потребує субсидій та обговорень у всіляких комісіях. Ось та суть, яка робить його, Девіда, дикуном. Він і його покоління, і ті, що прийдуть після них, зможуть лише оглядатися на давню зелену свободу крізь грати, наче звірі, які народилися й виросли в клітці. Події останніх двох днів стали зрозумілішими. Піддослідній мавпі дали можливість на мить побачити у дзеркалі відображення власної втраченої подоби. Девід збився на манівці, захопившись модою, вільностями, що дістали офіційне благословення, уявними свободами сучасного мистецтва. А все це походило від глибокого розчарування, від забутого, проте не до кінця викоріненого усвідомлення неволі. Те ж саме можна простежити на всій недавній історії художньої освіти в Англії. Взяти хоча б оту горезвісну виставку дипломних робіт, на якій студенти мистецького факультету не показали нічого, крім чистих полотен. Хіба потрібні кращі докази заяложеного лицемірства тих, хто навчає, і безнадійного банкрутства тих, кого навчають? Одним мистецтвом не проживеш, от і заробляєш тим, що втовкмачуєш іншим пародії на його основи, розповідаєш їм казочки про те, що генієм можна стати отак, відразу, внаслідок якогось досліду, штучно викликаного емоційного піднесення, коли треба говорити про довгі роки копіткої праці над собою; що окремий випадковий успіх, наче цирковий фокус, виправдовує обман тисяч простаків; що ота помийна яма, оте нескінченне складання шаради, яке називають навчальним процесом, не є фундаментом всієї системи художньої освіти. Коли навіть школа облудна...

Можливо, те ж саме стосувалося й інших видів мистецтва — літератури, музики. Цього Девід не знав. Він лише відчував жаль і відразу до того, що робилося у мистецтві, до якого він сам був причетний. Кастрація. Тріумф євнуха. Тепер Девід розумів, добре розумів, що ховалося за незграбними звинуваченнями старого, за його глузуванням з "Герніки". Художник відвернувся від природи й реальності, і це жорстоко спотворило стосунки між ним і глядачем. Він став малювати для втаємничених і для тієї течії в мистецтві, до якої сам належить. Не для людей і, що найгірше, не для себе. На цьому він, звісно, заробляє і гроші, й популярність. Але тим часом нехтування людського тіла і його природної здатності сприймати навколишній світ завело живопис у зачароване коло, у вир, на шлях у нікуди, на якому художник і критик дійшли згоди лише в одному — тільки вони існують і мають цінність. Гарний надгробок для покидьків, яким на все начхати.

Девід ховався за вивіскою людини "сприйнятливої" до сучасних течій, забуваючи про те, з якою шаленою швидкістю вони тепер виникають і розвиваються, як швидко авангардизм переріс в art pompier[49] — зухвале й банальне мистецтво. Звинувачувати слід не тільки абстракцій) його власного штибу, а й всю оту повоєнну веремію абстрактного експресіонізму, неопримітивізму, оп-арту й поп-арту, концептуалізму, фотореалізму... il faut couper la racine[50]. Гаразд. Але це не означає, що треба зректися свого коріння і кружляти власного орбітою, наче в мертвому космічному просторі. Всі ці течії нагадують лемінгів з їхніми самовбивчими арктичними мандрами в пошуках Lebensraum[51]; довкола них — безконечна ніч, а самі вони сліпі до всього, крім власних ілюзій.

Вежа з чорного дерева.

Ніби у відповідь на Девідів похмурий настрій, небо заволокло хмарами. Він саме наближався до Іль-де-Франса й одноманітної, покритої стернею рівнини, що оточує Шартр. Літо вже минуло, осінь доживала останні дні. Його життя — ті самі чотири пори року. Незабаром щезне вся зелень. Ет, безглуздя, спробував відмахнутися від порівняння. Але глибоке пригнічення не минало.

Нарешті околиці Парижа. Поки з'ясовував, як їхати далі, переоцінка цінностей тимчасово припинилася. Десь по п'ятій знайшов підходящий готель недалеко від Орлі. У Париж вони з дружиною заїжджати не збиралися, а мали їхати просто в Ардеш, де був котедж їхнього знайомого. Отже, ще цілий день за кермом. Правда, по дорозі можна десь зробити зупинку. Так чи інакше, думка про завтрашній день сповнювала його жахом.

Девід прийняв душ і спробував змусити себе перечитати чорновий варіант вступу до "Мистецтва Генрі Бреслі", і, поки враження свіжі, подивитися, що треба змінити, додати, на чому наголосити. Безнадійна справа. Фрази й оцінки, які ще кілька днів тому подобалися йому... Дурниці, незграбна писанина. Ніякої оригінальності, професійний жаргон, претензійність. За голосними словами знову поставала реальність Котміне. Ліг у ліжко, заплющив очі. Потім устав, підійшов до вікна. Вперше за багато років відчув, як на очі навертаються пекучі сльози. Безглуздя, безглуздя. Він помре, якщо її ніколи не побачить. Девід пошукав поштового паперу, але не знайшов. Не той тип готелю: адже тут зупиняються лише на одну піч. Вийняв записник, сів і бездумно втупився в нього. Марна річ. Однаково, що морочитися з картиною, коли робота вже спартачена і не залишається нічого іншого, як іти геть, не озираючись на неї, поки дійдеш до призначених для тебе дверей, за якими нічого немає, крім темної ночі.

За всіма цими роздумами ховалося усвідомлення того, що в житті його нічого не зміниться. Малюватиме, як малював, про цей день забуде, знайде спосіб витлумачити все зовсім інакше: як тимчасове запаморочення, як потурання власній глупоті. Рана в його душі заживе, заросте, кірка відпаде, шкіра стане знову гладенькою, ніби нічого й не сталося. Здоровий глузд зробив з Девіда каліку; він не вірив у випадок і в те, що з нього може бути якась користь.