Вибрані поезії - Сторінка 3
- Хорхе Луїс Борхес -
Жах бере поета:
немов із майбуття, лунає вперто
спів солов'я, що чувся в давні дні.
Чи він збагнув, що від цієї миті
він більше не самотній в цілім світі,
дав Аполлон йому той прототип,
кристал магічний той, щоб зріли очі
все, що дарують дні й ховають ночі:
там хаос, лабіринт і цар Едіп.
Солдат Урбіни
Солдат гадав: той подвиг, що здійснив
на морі, повторити він не зможе,
тепер жде ремесло його негоже.
Іспанією, стримуючи гнів,
блукав похмурий і від тоскних днів
у мріях він шукав розраду, й схоже
в минулому знайшов, віднині, отже,
він лицарем Роландо тільки й снив.
Стояв посеред поля сам-один
і милувався сонцем призахідним,
здавався сам собі самотнім, бідним,
не знаючи, чим володіє він;
до нього із химерних мрій тимчасом
вже Дон Кіхот і Санчо мчали разом.
Межі
Із вулиць тих, де вечорами дуже
яскраве сонце, певно, є одна,
якою я востаннє йшов байдуже
і навіть не гадав, що це вона,
покірливий Тому, хто міру всьому
встановлює й свої всевладні норми
для тіні, сну та будь-якої форми,
що тчуть життя, щоб розпустить потому.
Якщо все має строки невідомі
й останній раз, і все, й ніколи більше,
хто скаже нам, із ким у цьому домі
востаннє попрощались ми раніше?
Ніч врешті відступає ефемерна,
і в стосі книг – над ними у господі
тінь ламана нависла та химерна –
є та, що прочитати її годі.
На Півдні різні двері незабутні
є й смоківниці, й кам'яні скульптури;
вони для моїх кроків недоступні,
неначебто не справжні, а з гравюри.
Якісь ти двері зачинив навіки,
є люстро, що тебе чекає марно;
і розстань ти не проминеш безкарно:
чатує Янус там чотириликий.
Якийсь твій спомин пам'яті глибини
від тебе вже сховали безнадійно;
до джерела не спустишся спокійно
ні в ніч ясну, ні сонячної днини.
Ти не повториш ті слова славутні,
що мовив перс про птаство і троянди,
коли на схилі дня у мить розради
сказати схочеш речі незабутні.
А озеро, а Рони[26] плин в безмежжі,
все давнє, що живе в моєму серці?
Мов Карфаген забудеться – пожежі
й пишнота Риму візьмуть гору в герці.
Мені перед світанком гомін чути
юрм, що у далеч вирушають, певне;
це все колись улюблене й забуте:
час, простір, Борхес йдуть навік од мене.
Інший
У першому із безлічі рядків
гекзаметрів залізних грек натхненний
величну музу зве й вогонь таємний,
щоб оспівати Ахіллесів гнів.
Він знав, що інший – Бог – в кромішній тьмі
труди людини враз проймає світлом.
Що всюдисущий Дух ширяє світом,
напишуть згодом у Святім Письмі.
Значить своїх обранців за життя
безжальний безіменний Бог всевладно.
Він Мільтону дав пітьму непроглядну,
Сервантесу – вигнання й забуття.
Йому належить все, що час донині
у пам'яті зберіг. Нам – рештки тлінні.
Троянда і Мільтон
З усіх троянд, що на землі цвіли,
з усіх, які поглинув час назавжди,
нехай для однієї лиш троянди
ні забуття не буде, ані мли.
Згадать її судилося мені,
безмовну скромну квітку цю – останню,
що Мільтон до лиця у днину давню
підніс, не в змозі бачити її.
О ти, якою б не була колись
в саду, що зник давно вже, загадкова
трояндо біла, жовта, пурпурова,
як у його руках, на світ з'явись,
невидима, у цьому вірші знов –
слонова кістка, золото чи кров.
Читачі
Хоча сумний кощавий дворянин
весь час долати рвався перешкоди,
подейкують, що в пошуках пригоди
з бібліотеки не виходив він.
І хроніка його перипетій,
його звитяг трагікомічна слава –
це зовсім не Сервантеса уява,
а хроніка його нестримних мрій.
Це жереб також мій. Я мусив щось
безсмертне і важливе поховати
в бібліотеці, де колись читати
історію ідальго довелось.
Хлопчак гортає сторінки повільно,
його щось невиразне вабить сильно.
Євангелія від Св. Івана, І, 14
Легенда мовить, владар був один
на Сході, й слави він зажив людської,
бо від пишноти і нудьги двірської
тікав і розчинявся в юрбах він,
щоб десь у передмісті, без мети
блукаючи, позбутись дум настирних;
як той Гарун, емір всіх правовірних,
Господь серед людей бажає йти
й народжується від простої жінки,
як всі роди, що зникли вже навіки,
весь світ йому відкритий, всі путі,
вода, повітря, хліб, камінна брила,
а потім кров, тортури, знавісніла
юрба і цвяхи, й страта на хресті.
Пробудження
Світає, і від сновидінь до сну
загального роблю я спробу втечі,
сподівані місця займають речі,
і день новий приходить впервину,
і йде вчорашній день марудний геть,
а з ним – політ птахів і рух народів,
і Рим, і Карфаген, і дух походів,
полки, яким несло залізо смерть.
А ще приходить все, що знаю я:
мій голос, страх, лице і доля врешті.
Якби в новім пробудженні – у смерті
знайшовся час, який моє б ім'я
забув і все, чим був я за життя!
Якби в той ранок взнав я забуття!
"Одіссея", пісня двадцять третя
Роботу звичну вже мечі зробили,
час помсти у минуле відійшов.
Вже щедро пролили ворожу кров
списи нещадні й невблаганні стріли.
До царства і до любої цариці
з походу повернувся вже Улісс.
Він переміг, бо стійко переніс
і гнів богів, і грізні громовиці.
Не поспішає більше він нікуди,
йому цариця голову на груди
поклала, пригорнувшись до царя.
Та де той чоловік, що на чужині
блукав, мов пес, позбавлений гордині,
і твердив, що Ніхто його ім'я?
Напис на примірнику "Беовулфа"[27]
Запитую себе все знову й знову,
чому так безнадійно й ревно я
учу, коли надходить ніч моя,
суворих саксів стародавню мову.
І пам'ять, вже послаблена роками,
повторює – хоч марно – ці слова
так, начебто життя мого канва
і тчеться, й розпускається часами.
А що коли душі моїй відкриті
секрети її віри й твердоти:
вона безсмертна й здатна осягти
і справдити спроможна все на світі.
За віршем цим і ревністю, одначе,
безмежний Всесвіт жде мене терпляче.
До меча у Йоркському соборі
В мечі своїм живе герой один,
що вмер давно; здіймав його доволі
на морі часто і на суходолі
(хоч врешті марно) проти смерті він.
Смерть також марна. Ось цей чоловік:
з Норвегії білявий і нещадний
прибув сюди на поклик долі владний,
меч – його символ та ім'я повік.
Він вмер на чужині давним-давно,
та меч рука стискає все одно,
і перед ним я – тінь і порохно,
я – тільки мить, і – повторю стократ –
ця мить – лиш попіл, а не діамант,
бо лиш минуле справжнє, лиш воно.
Париж, 1856 рік
Він за роки прострації вже звик
випереджати смерть. Він чує втому,
йому так страшно вийти раптом з дому
в людську юрбу. З усіх відомих рік
він, Гайне, думає лише про час,
який виводить з присмерку поволі
його, а ще про те, що з примхи долі
юдей він і мужчина водночас.
Він мелодійні згадує пісні,
чиїм був інструментом, їх створили
не дерево, не птах, а вищі сили,
плин часу та його химерні дні.
Ні солов'ї вже не зарадять згубі,
ні ночі золоті, ні квіти любі.
Рафаель Кансінос-Ассенс[28]
Безсмертний в муках, звідав цей народ
презирства й переслідувань доволі.
І він священний жах такої долі
відкрив для себе, повної знегод.
Безсонними ночами, наче хміль,
вбирав псалми й пісні Письма Святого,
і радістю душа бриніла в нього,
й відчув своїми долю цю та біль.
Його Ізраїль кликав. Серцем він
почув цей голос; так одної днини
почув пророк із-за кущів ожини
зненацька голос Бога з верховин.
Так будь зі мною, пам'ять величава
Кансіноса; все інше скаже слава.
До вина
У строфах бронзових Гомер подяку склав давно
тому, що серце звеселя, – тобі, п'янке вино.
Роки минали і віки, не стишуючи біг,
і з грецьких амфор перейшло ти у германський ріг.
З'явилось на зорі буття і на земній путі
давало людям ти снагу й вогонь у їх житті.
І завжди, де тече ріка людських ночей і днів,
струмить і твій потік, а з ним веселощі і спів.
Немов Євфрат, що споконвік пливе удалину,
так ти течеш через усю історію земну.
У кожнім келиху вина вражає нас проста
весь час метафора одна – червона кров Христа.
В рядках суфіста[29] запальних твій невгамовний шал:
ти в них троянда і рубін, і визивний кинджал.
Для інших – Лета, джерело сумного забуття,
ну, а для мене – радість ти братерського чуття.
Відкриєш, як Сезам, ночей давніших таїну,
ти – справжній дар; мов смолоскип,
ведеш крізь млу страшну.
Ти і запеклої борні, й вершин кохання знак.
Тебе покличу я колись, вино. Хай буде так.
1964
I
Тебе залишили, і втратив чари світ.
Сад, місяць і прогулянки повільні
скінчилися для тебе, і віднині
у місяці ти бачитимеш слід
минулого, відбиток самоти.
Навік прощайте, ніжні руки, скроні, –
тобі лишились спогади безсонні
і тоскні днини, повні пустоти.
Собі самому, наче закляття,
твердиш: чого не мав, те не пропало.
Але одної мужності замало,
щоб вивчити науку забуття.
Троянда – символ – серце рве, і схоже,
мелодія гітари вбити може.
II
Щасливим вже повік не буть мені.
Байдуже. Стільки є всього на світі.
Я знаю, глибини в єдиній миті
більш, ніж у морі. Довгі тільки дні,
але життя коротке. І на нас
жде темне диво – смерть: напоготові
це море, ця стріла, щоб од любові,
від місяця і сонця водночас
звільнити. Щастя, що давала ти
і відібрала, викреслю оманне.
Що всім було, нічим однині стане.
Мені ж лишиться втіха гіркоти
й химерна звичка, що веде, як досі,
на Південь, в той же дім на тому ж розі.
Ewigkeit[30]
Іспанським віршем хочеться мені
сказати те, що у добу далеку
латиною бентежило Сенеку:
в цім світі все належить хробачні.
Діяння смерті побілілий прах
і перемоги хоче оспівати.
Владарка-смерть торує всюди шлях
й зневажно топче марноти штандарти.
Та ні. Свого єства, свого буття
нізащо не зречуся полохливо.
Я знаю: не існує забуття.
Ця кузня, місяць, вечір – їх щемливо
любив і втратив я без вороття –
у вічності триватимуть сяйливо.
Спіноза
Юдея руки спритні і тонкі
скло обробляють у вечірній тиші.
Конає днина ця – така ж, як інші
(всі дні страшні, холодні та важкі).
І власні руки, й бляклий гіацинт
там, на краєчку гетто, в ці хвилини,
здається, не існують для людини,
котра із мрій творить свій лабіринт.
Відбита в мріях іншого свічада
йому байдужа слава і дівчата,
від міфів і метафор вдалині
скло обробляють руки ці прозорі:
безмежну мапу, світ Того, хто зорі
розсіяв у небесній вишині.
Ранок 1649 року
Простує Карл серед свого народу.
Вдивляється в обличчя знов і знов.
Відкинув руки стражників, немов
звільнившись від брехні, обрав свободу.
Він знає: він король і йде на страту.
Його чекає смерть, не забуття.
І клятий ранок цей – кінець життя,
однак він без страху віддасться кату.
Все незворушно звик сприймати він
й життя пускати чвалом, без угаву,
тепер – супроти війська сам-один.
Ця страта – не ганьба.
немов із майбуття, лунає вперто
спів солов'я, що чувся в давні дні.
Чи він збагнув, що від цієї миті
він більше не самотній в цілім світі,
дав Аполлон йому той прототип,
кристал магічний той, щоб зріли очі
все, що дарують дні й ховають ночі:
там хаос, лабіринт і цар Едіп.
Солдат Урбіни
Солдат гадав: той подвиг, що здійснив
на морі, повторити він не зможе,
тепер жде ремесло його негоже.
Іспанією, стримуючи гнів,
блукав похмурий і від тоскних днів
у мріях він шукав розраду, й схоже
в минулому знайшов, віднині, отже,
він лицарем Роландо тільки й снив.
Стояв посеред поля сам-один
і милувався сонцем призахідним,
здавався сам собі самотнім, бідним,
не знаючи, чим володіє він;
до нього із химерних мрій тимчасом
вже Дон Кіхот і Санчо мчали разом.
Межі
Із вулиць тих, де вечорами дуже
яскраве сонце, певно, є одна,
якою я востаннє йшов байдуже
і навіть не гадав, що це вона,
покірливий Тому, хто міру всьому
встановлює й свої всевладні норми
для тіні, сну та будь-якої форми,
що тчуть життя, щоб розпустить потому.
Якщо все має строки невідомі
й останній раз, і все, й ніколи більше,
хто скаже нам, із ким у цьому домі
востаннє попрощались ми раніше?
Ніч врешті відступає ефемерна,
і в стосі книг – над ними у господі
тінь ламана нависла та химерна –
є та, що прочитати її годі.
На Півдні різні двері незабутні
є й смоківниці, й кам'яні скульптури;
вони для моїх кроків недоступні,
неначебто не справжні, а з гравюри.
Якісь ти двері зачинив навіки,
є люстро, що тебе чекає марно;
і розстань ти не проминеш безкарно:
чатує Янус там чотириликий.
Якийсь твій спомин пам'яті глибини
від тебе вже сховали безнадійно;
до джерела не спустишся спокійно
ні в ніч ясну, ні сонячної днини.
Ти не повториш ті слова славутні,
що мовив перс про птаство і троянди,
коли на схилі дня у мить розради
сказати схочеш речі незабутні.
А озеро, а Рони[26] плин в безмежжі,
все давнє, що живе в моєму серці?
Мов Карфаген забудеться – пожежі
й пишнота Риму візьмуть гору в герці.
Мені перед світанком гомін чути
юрм, що у далеч вирушають, певне;
це все колись улюблене й забуте:
час, простір, Борхес йдуть навік од мене.
Інший
У першому із безлічі рядків
гекзаметрів залізних грек натхненний
величну музу зве й вогонь таємний,
щоб оспівати Ахіллесів гнів.
Він знав, що інший – Бог – в кромішній тьмі
труди людини враз проймає світлом.
Що всюдисущий Дух ширяє світом,
напишуть згодом у Святім Письмі.
Значить своїх обранців за життя
безжальний безіменний Бог всевладно.
Він Мільтону дав пітьму непроглядну,
Сервантесу – вигнання й забуття.
Йому належить все, що час донині
у пам'яті зберіг. Нам – рештки тлінні.
Троянда і Мільтон
З усіх троянд, що на землі цвіли,
з усіх, які поглинув час назавжди,
нехай для однієї лиш троянди
ні забуття не буде, ані мли.
Згадать її судилося мені,
безмовну скромну квітку цю – останню,
що Мільтон до лиця у днину давню
підніс, не в змозі бачити її.
О ти, якою б не була колись
в саду, що зник давно вже, загадкова
трояндо біла, жовта, пурпурова,
як у його руках, на світ з'явись,
невидима, у цьому вірші знов –
слонова кістка, золото чи кров.
Читачі
Хоча сумний кощавий дворянин
весь час долати рвався перешкоди,
подейкують, що в пошуках пригоди
з бібліотеки не виходив він.
І хроніка його перипетій,
його звитяг трагікомічна слава –
це зовсім не Сервантеса уява,
а хроніка його нестримних мрій.
Це жереб також мій. Я мусив щось
безсмертне і важливе поховати
в бібліотеці, де колись читати
історію ідальго довелось.
Хлопчак гортає сторінки повільно,
його щось невиразне вабить сильно.
Євангелія від Св. Івана, І, 14
Легенда мовить, владар був один
на Сході, й слави він зажив людської,
бо від пишноти і нудьги двірської
тікав і розчинявся в юрбах він,
щоб десь у передмісті, без мети
блукаючи, позбутись дум настирних;
як той Гарун, емір всіх правовірних,
Господь серед людей бажає йти
й народжується від простої жінки,
як всі роди, що зникли вже навіки,
весь світ йому відкритий, всі путі,
вода, повітря, хліб, камінна брила,
а потім кров, тортури, знавісніла
юрба і цвяхи, й страта на хресті.
Пробудження
Світає, і від сновидінь до сну
загального роблю я спробу втечі,
сподівані місця займають речі,
і день новий приходить впервину,
і йде вчорашній день марудний геть,
а з ним – політ птахів і рух народів,
і Рим, і Карфаген, і дух походів,
полки, яким несло залізо смерть.
А ще приходить все, що знаю я:
мій голос, страх, лице і доля врешті.
Якби в новім пробудженні – у смерті
знайшовся час, який моє б ім'я
забув і все, чим був я за життя!
Якби в той ранок взнав я забуття!
"Одіссея", пісня двадцять третя
Роботу звичну вже мечі зробили,
час помсти у минуле відійшов.
Вже щедро пролили ворожу кров
списи нещадні й невблаганні стріли.
До царства і до любої цариці
з походу повернувся вже Улісс.
Він переміг, бо стійко переніс
і гнів богів, і грізні громовиці.
Не поспішає більше він нікуди,
йому цариця голову на груди
поклала, пригорнувшись до царя.
Та де той чоловік, що на чужині
блукав, мов пес, позбавлений гордині,
і твердив, що Ніхто його ім'я?
Напис на примірнику "Беовулфа"[27]
Запитую себе все знову й знову,
чому так безнадійно й ревно я
учу, коли надходить ніч моя,
суворих саксів стародавню мову.
І пам'ять, вже послаблена роками,
повторює – хоч марно – ці слова
так, начебто життя мого канва
і тчеться, й розпускається часами.
А що коли душі моїй відкриті
секрети її віри й твердоти:
вона безсмертна й здатна осягти
і справдити спроможна все на світі.
За віршем цим і ревністю, одначе,
безмежний Всесвіт жде мене терпляче.
До меча у Йоркському соборі
В мечі своїм живе герой один,
що вмер давно; здіймав його доволі
на морі часто і на суходолі
(хоч врешті марно) проти смерті він.
Смерть також марна. Ось цей чоловік:
з Норвегії білявий і нещадний
прибув сюди на поклик долі владний,
меч – його символ та ім'я повік.
Він вмер на чужині давним-давно,
та меч рука стискає все одно,
і перед ним я – тінь і порохно,
я – тільки мить, і – повторю стократ –
ця мить – лиш попіл, а не діамант,
бо лиш минуле справжнє, лиш воно.
Париж, 1856 рік
Він за роки прострації вже звик
випереджати смерть. Він чує втому,
йому так страшно вийти раптом з дому
в людську юрбу. З усіх відомих рік
він, Гайне, думає лише про час,
який виводить з присмерку поволі
його, а ще про те, що з примхи долі
юдей він і мужчина водночас.
Він мелодійні згадує пісні,
чиїм був інструментом, їх створили
не дерево, не птах, а вищі сили,
плин часу та його химерні дні.
Ні солов'ї вже не зарадять згубі,
ні ночі золоті, ні квіти любі.
Рафаель Кансінос-Ассенс[28]
Безсмертний в муках, звідав цей народ
презирства й переслідувань доволі.
І він священний жах такої долі
відкрив для себе, повної знегод.
Безсонними ночами, наче хміль,
вбирав псалми й пісні Письма Святого,
і радістю душа бриніла в нього,
й відчув своїми долю цю та біль.
Його Ізраїль кликав. Серцем він
почув цей голос; так одної днини
почув пророк із-за кущів ожини
зненацька голос Бога з верховин.
Так будь зі мною, пам'ять величава
Кансіноса; все інше скаже слава.
До вина
У строфах бронзових Гомер подяку склав давно
тому, що серце звеселя, – тобі, п'янке вино.
Роки минали і віки, не стишуючи біг,
і з грецьких амфор перейшло ти у германський ріг.
З'явилось на зорі буття і на земній путі
давало людям ти снагу й вогонь у їх житті.
І завжди, де тече ріка людських ночей і днів,
струмить і твій потік, а з ним веселощі і спів.
Немов Євфрат, що споконвік пливе удалину,
так ти течеш через усю історію земну.
У кожнім келиху вина вражає нас проста
весь час метафора одна – червона кров Христа.
В рядках суфіста[29] запальних твій невгамовний шал:
ти в них троянда і рубін, і визивний кинджал.
Для інших – Лета, джерело сумного забуття,
ну, а для мене – радість ти братерського чуття.
Відкриєш, як Сезам, ночей давніших таїну,
ти – справжній дар; мов смолоскип,
ведеш крізь млу страшну.
Ти і запеклої борні, й вершин кохання знак.
Тебе покличу я колись, вино. Хай буде так.
1964
I
Тебе залишили, і втратив чари світ.
Сад, місяць і прогулянки повільні
скінчилися для тебе, і віднині
у місяці ти бачитимеш слід
минулого, відбиток самоти.
Навік прощайте, ніжні руки, скроні, –
тобі лишились спогади безсонні
і тоскні днини, повні пустоти.
Собі самому, наче закляття,
твердиш: чого не мав, те не пропало.
Але одної мужності замало,
щоб вивчити науку забуття.
Троянда – символ – серце рве, і схоже,
мелодія гітари вбити може.
II
Щасливим вже повік не буть мені.
Байдуже. Стільки є всього на світі.
Я знаю, глибини в єдиній миті
більш, ніж у морі. Довгі тільки дні,
але життя коротке. І на нас
жде темне диво – смерть: напоготові
це море, ця стріла, щоб од любові,
від місяця і сонця водночас
звільнити. Щастя, що давала ти
і відібрала, викреслю оманне.
Що всім було, нічим однині стане.
Мені ж лишиться втіха гіркоти
й химерна звичка, що веде, як досі,
на Південь, в той же дім на тому ж розі.
Ewigkeit[30]
Іспанським віршем хочеться мені
сказати те, що у добу далеку
латиною бентежило Сенеку:
в цім світі все належить хробачні.
Діяння смерті побілілий прах
і перемоги хоче оспівати.
Владарка-смерть торує всюди шлях
й зневажно топче марноти штандарти.
Та ні. Свого єства, свого буття
нізащо не зречуся полохливо.
Я знаю: не існує забуття.
Ця кузня, місяць, вечір – їх щемливо
любив і втратив я без вороття –
у вічності триватимуть сяйливо.
Спіноза
Юдея руки спритні і тонкі
скло обробляють у вечірній тиші.
Конає днина ця – така ж, як інші
(всі дні страшні, холодні та важкі).
І власні руки, й бляклий гіацинт
там, на краєчку гетто, в ці хвилини,
здається, не існують для людини,
котра із мрій творить свій лабіринт.
Відбита в мріях іншого свічада
йому байдужа слава і дівчата,
від міфів і метафор вдалині
скло обробляють руки ці прозорі:
безмежну мапу, світ Того, хто зорі
розсіяв у небесній вишині.
Ранок 1649 року
Простує Карл серед свого народу.
Вдивляється в обличчя знов і знов.
Відкинув руки стражників, немов
звільнившись від брехні, обрав свободу.
Він знає: він король і йде на страту.
Його чекає смерть, не забуття.
І клятий ранок цей – кінець життя,
однак він без страху віддасться кату.
Все незворушно звик сприймати він
й життя пускати чвалом, без угаву,
тепер – супроти війська сам-один.
Ця страта – не ганьба.