Вибрані поезії - Сторінка 6

- Хорхе Луїс Борхес -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Забув всі зойки і слова,
та знаю я, що каяття огидне –
це злочин, разом з першим їх вже два,
їх вітер часу пожене, і згине
назавжди каяття моє і гріх.
На жаль, я змарнував безглуздо їх.

Конкістадор
Багато раз вмирав і жив я тут.
На Карвахаля озивавсь, Кабреру…
Вино до дна хилити мав манеру.
Я – архетип. Вони – звичайний люд.
За Хрест і за Іспанію на бій
я йшов. І цілий континент великий
я підпалив, бо він невірний, дикий.
В Бразилії ніс прапор полковий.
Ані Христу, ні королю, ні злоту
ніколи б не зробити цю роботу –
впокорити язичників, зате
моя тут добре прислужилась шпага,
а ще завзяття в битвах і відвага.
Я мужньо бився. Інше все пусте.

Батькові
Ти так хотів, щоб вмерли водночас,
твоя душа велика й тіло. В іншу
тінь увійти хотів, щоб страхом тишу
чи болем не розбуркати невчас.
Спокійно ти чекав останню мить,
як кулі батько твій на полі бою.
Війна не розпустила над тобою
звитяжність: парка[46] перетяла нить.
Ти помирав усміхнений, сліпий.
Не сподівався в потойбіччі, схоже,
нічого ти побачити, та, може,
тінь твоя вздріла архетип, який
грек вимріяв. Ключ від якої днини
ховає мармур – тайна для людини.

Докори сумління
Я скоїв найстрашніший гріх з усіх,
що тільки може скоїти людина:
не був щасливим. Забуття крижина
хай десь мене за цей загубить гріх.
Вогню, землі, повітрю та воді
призначили мене батьки – для втіхи,
та я не був щасливим, як на лихо,
і зрадив їхні мрії золоті.
Мій мозок прилюбивсь до інших справ,
до вигадок мистецької уяви,
і я сплітав химери для забави.
І втратив мужність, що успадкував.
Постійно, невідступно, щохвилини
зі мною тінь нещасної людини.

Зі збірки "Історія ночі"(1977)
Альгамбра[47]
Голос води утішний
для того, кому набридли чорні піски,
для простертої руки утішний мармур колони,
утішні звивисті рівчаки, якими тече вода
серед лимонних дерев,
утішна мелодія заджаля,[48]
утішна любов і утішна молитва,
звернена до самотнього Бога,
утішний жасмин.

Марний ятаган
супроти численних списів.
марно бути кращим.
Утішно відчувати й передчувати, сумний владарю,
що лагідні твої слова – це прощання,
що тобі не дадуть ключа,
що хрест невірних перекреслить півмісяць,
що надвечір'я, яке ти бачиш, – останнє.

Музична скринька
Японська музика. Скупо
з клепсидри падають краплі
повільного меду чи невидного золота,
що повторюють в часі дійство
вічне та тлінне, загадкове й ясне.
Мені лячно, що будь-яка з них
може бути останньою. Це минуле,
що повертається. З якого ж то храму,
з якого саду на верховині,
з якого вдивляння в не знаю яке море,
з якої сором'язливої меланхолії,
з якого забутого й віднайденого надвечір'я
до мене линуть вони, їхнє давнє майбутнє?
Я не взнаю цього. Байдуже.
Я в цій музиці є й хочу бути. Я сходжу кров'ю.

Книга
Вона всього лиш річ серед речей,
але і зброя. В Англії скували
її у тисяча шістсот четвертім році
і зарядили мрією. У ній
є звук і лють, є ніч і є багрянець.
Я зважую її в руці. Хто скаже,
що містить пекло: бородатих відьом
(вони насправді парки), і кинджали
(виконувачі всіх законів пітьми ),
і вишукану атмосферу замку,
що смерть твою побачить, й ніжну руку,
яка моря залити кров'ю здатна,
і шпагу, і далекий гомін битви.

Це стовпище спокійно спить собі
в одній із книг, що мовчки притаїлась
десь на полиці. Спить собі й чекає.

Things that might have been[49]
Я думаю про те, що статися могло, але не сталось.
Трактат про грецькі міфи, що Беда[50] так-таки
не написав.
Той незбагненний твір, що Данте прозирнув хіба що,
коли в "Комедії" своїй поставив крапку.
Історію без дня Хреста і дня цикути.[51]
Історію без образу Єлени.
Людину без очей, які для нас відкрили місяць.
В триденній битві перемогу Півдня під Геттісберґом.[52]
І нами не розділену любов.
Імперію, що вікінги створити не схотіли.
Цей світ без колеса або троянди.
Висловлювання Джона Донна[53] про Шекспіра.
Ще один ріг єдинорога.
І птаха із ірландської легенди, що в двох місцях
знаходиться водночас.
І сина, якого я не мав.

Дзеркало
Мене в дитинстві дзеркало лякало,
показуючи протилежний образ
або безлику маску, що ховала
щось безперечно грізне. Я боявся
також, що дзеркала безмовний час
із повсякденного зіб'ється раптом курсу
людських годин й помістить на своєму
примарному далекому краю
створіння, форми й кольори нові.
(Про це мовчав я, хлопчик боязкий.)
Боюсь і досі, що обличчя справжнє
душі моєї дзеркало ховає;
спотворене провинами та болем,
Бог його бачить і, можливо, люди.

Історія ночі
Упродовж своїх поколінь
люди звели ніч.
Спершу вона була сліпотою та сном
і колючками, що ранять босі ноги,
і страхом перед вовками.
Ми ніколи не взнаємо, хто вигадав слово,
щоб означити час пітьми
між заходом і сходом сонця;
ми ніколи не взнаємо, якому століттю
належить тайнопис зоряного безмежжя.
Інші започаткували цей міф.
Її творила матір безтурботних богинь,
що тчуть долю,[54]
їй офірували чорних овець
та півня – провісника її смерті.
Дванадцять осель будували для неї халдеї;[55]
нескінченні світи, портик.
Її формували латинські гекзаметри
й жах Паскаля.
Луїс де Леон[56] побачив у ній вітчизну
своєї враженої душі.
Сьогодні ми відчуваємо, що вона невичерпна,
як старе вино,
і ніхто не може дивитись на неї без запаморочення,
а час наділив її вічністю.

Подумати тільки, що її б не було
без цих кволих знарядь – очей.

Зі збірки "Тайнопис" (1981)
Той[57]
О дні, що віддані зусиллям марним
забути біографію поета
мізерного Південної півкулі,
якому феї чи то зорі тіло
дали таке, що не лишило сина,
і сліпоту – півтемряву й в'язницю,
і старість – передвісницю сконання
і славу, що її ніхто не гідний,
і звичку вимережувати вірші,
і давню пристрасть до енциклопедій,
ґрунтовних мап і матової кості
слонової, й невиліковну тугу
за звуками латини, і окремі
картини Единбурга та Женеви,
що в пам'яті лишились, забуття
імен і дат, культ Сходу, що його
різноплемінний Схід не розділяє,
і переддень непевної надії,
а ще етимології нестримність
і мови саксів речення залізні,
і місяць, який завжди нас вражає,
і кепську звичку цю – Буенос-Айрес,
смак грона виноградного й води,
й какао, солоднечу мексиканську,
якісь монети, пісковий годинник, –
поета, що одного дня, такого ж,
як безліч інших, змириться з цим віршем.

Елегія
Він потай від усіх, і навіть люстра,
сьогодні кілька сліз людських пролив.
Не може знати він, що споминають
усі ті речі, які варті сліз:
краса Єлени (він її не бачив),
ріка нестримна швидкоплинних літ,
рука Ісуса на розп'ятті римськім,
і попіл спаленого Карфагена,
а також соловей угорця й перса,
коротке щастя і наступна туга,
слонова кістка й мелодійні строфи
Вергілія, що труд мечів уславив,
і дивовижні форми хмар в усі
нові та неповторні надвечір'я,
і ранок, що повинен стати днем.
Там, за дверима, створений з любові,
самотності та часу чоловік
в Буенос-Айресі оплакав щойно
усі ці речі.

Творець
Ми – річка, на яку ти, Геракліте,
пославсь. Ми – час. Його незмінний плин
усе несе з собою: левів, гори,
оплакану любов і попіл втіхи,
оманливу надію нескінченну,
і пишні назви царств, що стали тліном,
гекзаметри і грецькі, і латинські,
сумне похмуре море на світанні,
і сон, цей передчасний присмак смерті,
і воїна, і зброю, й монументи,
і Януса обличчя, незнайомі
одне із одним, й лабіринти з кістки
слонової – їх тчуть на шахівниці
фігури, й Макбета червону руку,
що здатна закривавити моря,
й годинників таємний труд в пітьмі,
і люстро, що глядить собі невпинно
у інше люстро, й їх ніхто не бачить,
сталеві плити і готичний шрифт,
шматочок сірки у шухляді шафи,
а ще нічниць важкі тривожні дзвони,
світанки, надвечір'я і відлуння,
твань і пісок, і ягель, й сновидіння.

Я – образи всі ці, а більш нічого:
нудьга їх кличе і тасує жереб.
Із них я, попри сліпоту та кволість,
створити мушу свій нетлінний вірш
і (це моя повинність) врятуватись.

Вершина
Ті письмена, що їх за довгі роки
лишили інші і твій страх згадав,
тебе вже не спасуть, бо нині став
ти центром лабіринту – твої кроки
його зіткали. Не спасуть страждання
Ісуса та Сократа, ані той
Сіддхартха[58] золотий, що, як герой,
смерть у саду прийняв у час смеркання.
І слів тобою мовлених тьма-тьменна
й написаних – все тлін і все дарма,
і в Долі співчуття до нас нема,
і Божа ніч насправді нескінченна.
Матерія твоя – час, що струмить.
Ти в ньому – кожна одинока мить.

Праведники
Людина, котра вирощує сад, як того хотів Вольтер.
Людина, вдячна за те, що на землі існує музика.
Людина, котра з радістю відкриває походження слова.
Двоє службовців, які в кав'ярні на Півдні мовчки
грають у шахи.
Гончар, який задумує колір і форму.
Друкар, який вправно набирає цю сторінку,
хоч вона йому, може, й не до вподоби.
Жінка та чоловік, які читають
останній тривірш якоїсь поеми.
Людина, котра пестить сплячу тварину.
Людина, котра виправдовує або
прагне виправдати зло, що їй вчинили.
Людина, вдячна за те, що на землі був Стівенсон.
Людина, котра воліє, щоб мали рацію інші.
Ці люди, незнайомі між собою, рятують світ.

Співучасник
Мене розпинають, і я мушу бути хрестом і цвяхами.
Мені простягають келих, і я мушу бути цикутою.
Мене ошукують, і я мушу бути брехнею.
Мене спалюють, і я мушу бути пеклом.
Я мушу втішатися й дякувати за кожну мить.
Я живлюся всім, що тільки є.
Я знаю справжню ціну Всесвіту,
приниженню, радості.
Байдуже, щастить мені чи не щастить.
Я – поет.

Шпигун
У видимому світлі битв
інші віддають життя за вітчизну,
і їх увічнює мармур.
Я потай блукав містами, які ненавиджу.
Я віддав їй інше.
Я зрікся власної гордості,
зраджував тих, хто вважав мене другом,
купував зізнання,
проклинав власну вітчизну.
Я змиряюсь з безчестям.

Зі збірки "Змовники"(1985)
Цезар
Ось все, що залишилось від людини.
Це мертве тіло, цей нещасний тлін,
що Цезарем недавно звався. Він
не витримав страшної різанини.
Ось та жорстока спинена машина,
що дбала лиш про славу й майбуття
і вірила: належить їй життя,
вона творить історію повинна.
Ось імператор, що від нагороди
відмовився розважно – від вінка,
вів кораблі успішно та війська,
йому корились всі краї й народи.
А ось той інший – згодом, з плином літ
ще тінь його заступить цілий світ.

Тріада
Полегкість, яку мав відчути Цезар того ранку у Фарсалі,[59] коли подумав: "Сьогодні битва".
Полегкість, яку мав відчути Карл Перший, коли побачив крізь шибку досвіт і подумав: "Сьогодні день ешафоту, мужності та сокири".
Полегкість, яку відчуємо ти і я в ту мить, що передує смерті, коли доля звільняє нас від сумної звички бути кимось і від тягаря Всесвіту.
Це ріки
Усі ми – час.