Відчуття закінчення - Сторінка 5

Вона поклала ще одне яйце мені в тарілку, хоч я й не просив, і не хотів. Рештки розбитого яйця досі були на сковорідці, вона байдуже шпурнула їх у смітник і вкинула гарячу сковорідку до мокрої раковини. Вода зашипіла, здійнялася пара, й вона засміялася так, ніби тішилася з того, що спричинила цей невеличкий хаос.

Коли Вероніка й чоловічий гурт повернулися, я очікував продовження розпитувань, можливо, навіть якоїсь витівки чи гри; натомість, мене чемно запитали, чи добре мені спалося. Це мало би змусити мене почуватися прийнятим, та більше скидалося на те, що вони стомилися від мене, й вихідні тепер були для них чимось, що треба було пережити. Можливо, це була лише параноя. Та добре було те, що Вероніка стала ніжнішою; під час чаювання вона тішилася, поклавши свою долоню на мою руку й куйовдячи моє волосся. Якоїсь миті вона повернулася до брата й мовила:

-Згодиться.

Джек моргнув до мене; я не відповів. Натомість, якась частина мене почувалася, немовби я цупив рушники чи ступав на килим брудними чобітьми.

Та попри це, все було майже нормально. Того вечора Вероніка провела мене нагору й як слід поцілувала на добраніч. На недільний обід було печене ягня, присмачене гілками розмарину, які стирчали з нього, ніби різдвяні ялинки. Оскільки мої батьки навчили мене гарних манер, я сказав, що було дуже смачно. Тоді я впіймав Джекове підморгування батькові, мовляв: "От йолоп". Але містер Форд пирснув: "Чую-чую, підтримую", доки місіс Форд дякувала мені.

Коли я зійшов униз, аби попрощатися, містер Форд схопив мою валізу й мовив до дружини:

-Сподіваюся, люба, ти перерахувала ложки?

Вона не зважила на це, лише всміхнулася до мене, неначе ми мали таємницю. Брат Джек не прийшов попрощатися; Вероніка з батьком сіли в автівку попереду; я знову сів позаду. Місіс Форд стояла на ґанку, сонячне сяйво спадало на гліцинію, що помережувала будинок над її головою. Поки містер Форд заводив автівку й кружляв жорствою, я помахав на прощання, й вона відповіла, хоч і не так, як це зазвичай робиться, підведеною долонею, а якимось горизонтальним жестом на рівні стану. Мені варто було би поспілкуватися з нею більше.

Щоб припинити повторне вказування містера Форда на дива Чізлгерсту, я мовив до Вероніки:

-Мені сподобалася твоя мати.

-Схоже, в тебе з'явилася суперниця, Врон,— мовив містер Форд, удавано затамувавши подих.-Замислись над цим. Певно, мені також не завадило би. То що, дуель на світанку, молодий залицяльнику?

Мій потяг спізнився, сповільнений звичними недільними технічними роботами. Я дістався додому надвечір. Пригадую, як довго й класно срав.

Щось із тиждень по тому Вероніка приїхала до міста, тож я міг зазнайомити її зі своїм шкільним гуртом. Випала вільна днина, про яку ніхто не хотів поклопотатися. Ми обійшли Тейт, тоді піднялися до Бакінґем-Пелес і попрямували Гайд-Парком до Спікерз-Конеру. Та жодних промовців не було, тож ми походжали вздовж Оксфорд-Стріт, позираючи на крамниці, й урешті опинилися на Трафалґар-Сквер серед левів. Будь-хто подумав би, що ми були туристами.

Спершу я спостерігав за тим, як мої приятелі реагували на Вероніку, та згодом більше зацікавився тим, що думала про них вона. Вона сміялася з Колінових жартів невимушеніше, ніж із моїх, цим мене дратуючи, й спитала, чим його батько заробив свої статки (морським страхуванням, сказав він їй, на мій подив). Здавалося, їй кортіло залишити Едріена наостанок. Я казав їй, що він навчався в Кембриджі, й вона розпитувала його про різних людей. Щодо кількох із них він сказав:

-Так, я знаю, що вони за одні.

Це прозвучало вельми грубо, як на мене, та Вероніка не образилася. Натомість, те, як вона називала факультети, викладачів і крамниці, змусило мене почутися зайвим.

-Звідки ти так багато знаєш про це місце?-спитав я.

-Там навчається Джек.

-Джек?

-Мій брат, пригадуєш?

-Стривай-но.. .Це той один, який молодший за твого батька?

Жарт видався мені непоганим, але вона навіть не всміхнулася.

-А що Джек вивчає?-спитав я, намагаючись виправити своє становище.

-Філософію,-відповіла вона.-Як і Едріен.

Я знаю, що Едріен в біса вивчає, красно дякую, хотів я сказати. Натомість, я трохи подувся, й заговорив до Коліна про кіно.

Ближче до кінця пообіддя ми сфотографувалися, вона попрохала "одну з твоїми друзями". Хлопці чемно стали рядком, так, як вона їх поставила: Едріен і Колін, двоє найвищих, обабіч неї, Алекс поряд із Коліном. На світлині, що вийшла, вона виглядала стрункішою, ніж була насправді. Багато років по тому, коли я знову вдивлявся в цю світлину, шукаючи відповідей, я подивувався, що вона ніколи не носила підборів. Я десь читав, що коли ви хочете, щоб люди звертали увагу на те, як ви говорите, слід не підвищувати голос, а стишувати його: ось що захоплює увагу. Можливо, ту ж саму витівку вона зробила зі зростом. Хоча я й досі не втямив, чи вона вдавалася до витівок. Коли я з нею зустрічався, мені завжди здавалося, що її вчинки були інстинктивними. Та тоді я опирався самій думці, що жінки були чи могли бути маніпуляторками. Це може сказати вам значно більше про мене, ніж про неї. Й навіть якби я мав визнати на цьому пізньому етапі, що вона завжди все прораховувала, я не певний, що це б чимось зарадило. Цебто: зарадило мені.

Ми провели її до Черінґ-Кросу й жартівливо-героїчно махали їй до Чізлгерсту, немовби вона прямувала до Самарканду. Потім ми сиділи в барі станційного готелю, попиваючи пиво й почуваючись дуже дорослими.

-Мила дівчина,-мовив Колін.

-Дуже мила,-додав Алекс.

-Це філософськи самозрозуміло!-майже вигукнув я. Що ж, я був дещо перезбуджений. Я повернувся до Едріена. — Щось іще, крім "дуже мила"?

-Ти ж насправді не потребуєш моїх привітань, еге ж, Ентоні?

-Авжеж, якого дідька я б їх потребував?

-Тоді, звісно, вітаю.

Та здавалося, що своєю поведінкою він засуджував мою потребу, а інших двох-за потурання їй. Я почував легку паніку, не хотів, аби день було зіпсуто. Хоч, озираючись назад,-то не день, а ми четверо починали псуватися.

-То ти перетинався з її братом Джеком у Кембриджі?

-Я не знайомий із ним і навряд чи буду. Він навчається на останньому курсі. Та я чув про нього, читав про нього в часописній статті. І про людей, із якими він товаришує.

Він, очевидячки, хотів на цьому згорнути цю тему, та я йому не дозволяв.

-То що ти про нього думаєш?

Едріен зробив паузу. Він ковтнув пива, а потім мовив, із раптовим запалом:

-Ненавиджу несерйозність англійців щодо серйозності. Справді ненавиджу.

Якби я мав інший настрій, то, мабуть, сприйняв би це як випад проти нас трьох. Натомість, я зінтерпретував це висловлювання як дружню підтримку.

Ми з Веронікою продовжували зустрічатися впродовж усього другого курсу. Одного вечора, бувши, либонь, трохи напідпитку, вона дозволила мені просунути руку під свої трусики. Я відчував надзвичайну гордість, снуючи там. Вона не дозволила мені пальцем проникнути досередини, але протягом наступних двох днів ми мовчки торували собі шлях до насолоди. Ми лежали на підлозі й цілувались. Я знімав годинника, підкочував лівий рукав, засував руку в її трусики й поступово трохи спускав їх зі стегон; тоді я клав руку долонею догори й вона терлася об мій спійманий зап'ясток до кульмінації. Протягом кількох днів це змушувало мене почуватися майстром, але моє дрочіння після повернення до своєї кімнати часом межувало з гіркотою. У який компроміс я себе загнав зараз? У кращий чи в гірший? Я виявив ще дещо, чого не міг збагнути: я мав би, запевне, почуватися ближчим до неї, та не почувався.

-То ти коли-небудь замислювався, куди прямують наші стосунки?

Вона промовила це отак просто, ні сіло ні впало. Якраз зайшла на чай і принесла шматочки кекса.

-А ти?

-Я перша спитала.

Мені подумалося-й, певно, це була не вельми шаноблива реакція: це тому ти почала дозволяти мені засувати руку в твої трусики?

-А вони мають кудись прямувати?

-А хіба не це роблять стосунки?

-Не знаю. Я їх мав не так багато.

-Бач-но, Тоні, я не застоююсь.

Я подумав про це деякий час, чи спробував подумати. Та натомість мені ввижався образ застояної води, з густою ряскою й навислими комарами. Я усвідомив, що не надто добре вмів говорити на такі теми.

-То ти гадаєш, що ми застоюємося?

Вона зробила той рух бровою понад оправою окулярів, який уже не здавався мені таким милим. Я продовжив:

-А існує щось середнє між застоєм і прямуванням кудись?

-Наприклад?

-Наприклад, приємне проведення часу. Втішайся цим днем і таке інше?

Та, промовивши це, я замислився, чи я ще й досі втішався цим днем. Я подумав: що вона хоче почути від мене?

-Гадаєш, ми пасуємо одне одному?

-Ти так ставиш питання, ніби вже знаєш відповіді на них. Чи знаєш відповіді, яких хочеш. То чом би тобі не сказати мені їх, а я скажу тобі, чи я маю ті ж самі?

-Ти-вельми боязкий, еге ж, Тоні?

-Гадаю, я швидше... сумирний.

-Що ж, мені б не хотілося порушувати твоє уявлення про себе.

Ми допили чай. Я загорнув два шматочки кекса й поклав їх до бляшанки. Вероніка цмокнула мене ближче до кутиків вуст, аніж до центру, й пішла. Мені бачилося, що це був початок кінця наших стосунків. Чи я лише запам'ятав це саме так, аби розділити провину? Якби мене спитали в суді, що сталося й що було сказано, я зміг би лише підтвердити слова "прямування", "застоювання" й "сумирний". Я ніколи не вважав себе сумирним-а чи протилежним до цього. Я би також під присягою засвідчив наявність бляшанки з-під печива; вона була червоно-бордовою, з зображенням усміхненого профілю Королеви.

Я не хочу, щоб склалося враження, буцімто всім, чим я займався в Брістолі, були праця й побачення з Веронікою. У моїй пам'яті зринають і кілька інших спогадів. Один із них-од-ним-одна прикметна подія-ніч, коли я був свідком Севернського бору6. Місцева газета друкувала розклад, у якому було зазначено, де й коли краще його спіймати. Та під час першої моєї спроби вода, здавалося, не слухалася його вказівок. Згодом, одного вечора в Мінстервор-сі7, наш гурт чекав на березі річки до опівночі й врешті отримав винагороду. Впродовж однієї чи двох годин ми спостерігали, як вода вливалася в море, як роблять усі нормальні річки. Перепадисте місячне сяйво доповнювали періодичні спалахи кількох потужних смолоскипів.