Вигадані фантазії - Сторінка 2

Він лежав на ліжку й курив. Мені здається, я не бачив його обличчя до самого світанку, пригадую лише слабке світіння сигарети. Кімната трохи пахла вологістю. Я сів і розповів йому про телеграму та про хворобу батька.

Тепер я підходжу до найважчої частини своєї розповіді. Вона (читачеві вже пора про це знати) не має іншого сюжету, крім цього діалогу, який відбувся півстоліття тому. Я не переказуватиму його слова, точно відтворити їх уже неможливо. Спробую лише якомога правдивіше переказати зміст того, про що розповів мені Іренео. Непряма мова відтворює події віддалено й слабко, я знаю, що мені доведеться принести в жертву барвисту неповторність того, що сталося тієї ночі; нехай мої читачі просто спробують собі уявити бурхливий потік уривчастих періодів, який лився на мене тієї ночі.

Іренео почав з того, що став переказувати, латиною та іспанською, приклади дивовижної пам'яті, про які розповідалось у "Природничій історії": Кір[179], цар Персії, знав імена всіх воїнів свого війська; Мітридат Евпатор[180] судив своїх підданих двадцятьма двома мовами, якими люди розмовляли в його імперії; Симонід[181], винахідник мнемотехніки; Метродор[182], який славився своїм умінням точно повторювати почуте одного разу. Цілком щиро Іренео дивувався, що такі здібності можуть когось дивувати. Він сказав, що до того дощового вечора, коли його скинув кінь, він був таким самим, як і всі християни: сліпим, глухим, безмозким, безпам'ятним. (Я спробував нагадати йому про його точне відчуття часу, про його пам'ять на власні імена; він пустив повз вуха мої слова). Дев'ятнадцять років він жив наче уві сні: дивився, нічого не бачачи, слухав, нічого не чуючи, забував про все, майже про все. Коли він упав, то втратив тяму; коли ж опритомнів, то сприйняття навколишнього світу було майже нестерпним — таким воно було багатим і таким до болю чітким, на нього навалилися також дуже давні спогади, серед яких були й найнезначущіші та найдрібніші. Незабаром він довідався, що його паралізувало. Цей факт його майже не схвилював. Він вирішив (він так відчув), що нерухомість — незначна плата. Адже тепер його сприйняття і пам'ять стали непомильними.

Ми одним своїм поглядом можемо схопити хіба що три келихи на столі; Фунес бачив усі листочки, грона та ягоди на виноградній лозині. Він знав усі форми хмар на південній частині неба, які висіли там удосвіта тридцятого квітня тисяча вісімсот вісімдесят другого року, й міг порівняти їх у своїх спогадах з прожилками на шкіряній оправі книжки, на яку він подивився лише один раз, і з візерунками піни, збуреної веслом у Ріо-Неґро напередодні битви під Кебрачо[183]. Ці спогади не були простими; кожен візуальний образ був пов'язаний з мускульними, тепловими та іншими відчуттями. Він міг точно пригадати всі свої сновидіння, всі свої марення. Двічі або тричі він відновлював цілий день; він ніколи не сумнівався у своїх реконструкціях, але кожна з них вимагала цілого дня. Він сказав мені: "Я зберігаю більше спогадів, аніж спогади всіх людей, що існували відтоді, як світ став світом". А ще він мені сказав: "Мої сни — як ваше неспання". І ще, вже десь перед світанком: "Моя пам'ять, сеньйоре, схожа на стічну канаву". Коло, накреслене на класній дошці, прямокутний трикутник, ромб — це ті форми, які ми повністю можемо собі уявити; з не меншою чіткістю Іренео міг уявити собі розкошлану гриву жеребця, череду худоби на гірському схилі, мінливі омахи полум'я й незліченні частинки попелу, ті зміни, які відбуваються з обличчям мерця під час тривалого жалобного сидіння біля нього. Правда, я не знаю, скільки зірок бачив він на небі.

Ось що він мені розповів; ані тоді, ані потім я анітрохи не сумнівався в правдивості його слів. У ті часи не було ані кінематографа, ані фонографів; важко, навіть неможливо також повірити, що хтось спробував здійснити бодай якийсь експеримент з Фунесом. Можна не сумніватися лише в тому, що ми живемо, відкладаючи на потім усе, що можна відкласти; мабуть, усі ми в глибині душі переконані, що ми безсмертні і що рано чи пізно кожна людина зробить усе і знатиме все.

А голос Фунеса й далі лунав з темряви.

Він розповів мені, що 1886 року вигадав оригінальну систему нумерації і що за кілька днів перейшов за двадцять чотири тисячі. Він її не записував, бо все, про що він бодай один раз подумав, уже не стиралося з його пам'яті. Його першим стимулом, гадаю, було невдоволення тим, що число "тридцять три" записується двома знаками і двома словами, а не одним словом і одним знаком. Свій безглуздий принцип він застосував і до інших чисел. Так, замість "сім тисяч тринадцять" він казав (наприклад) "Максимо Перес", замість "сім тисяч чотирнадцять" — "залізниця"; інші числа в нього називалися "Луїс Меліан Лафінур", "Олімар", "сірка", "сідло", "кит", "газ", "казан", "Наполеон", "Августин де Ведіа". Замість "п'ятсот" він казав "дев'ять". Кожне слово мало в нього свій особливий знак, таке собі ніби тавро; ці знаки іноді були дуже складними... Я намагався пояснити йому, що ця рапсодія ні з чим не пов'язаних слів була якраз суперечною системі нумерації. Я сказав йому, що 365 означає три сотні, шість десятків, п'ять одиниць — тобто тут присутній аналіз, якого немає в його числах, таких, наприклад, як "негр Тімотео" або "шматок в'яленого м'яса". Фунес не зрозумів мене або не захотів розуміти.

Локк[184] у сімнадцятому сторіччі винайшов (і відкинув) неможливу мову, в якій кожна окрема річ, кожен камінь, кожна пташка і кожна гілка мали свою власну назву; Фунес теж намагався створити аналогічну мову, але відмовився від неї, бо вона здалася йому надто загальною, надто двозначною. Бо Фунес не лише пам'ятав кожен листок на кожному дереві в кожному лісі, а й пам'ятав, якими вони були кожного разу, коли він на них дивився або їх уявляв. Він вирішив звести кожен з прожитих ним днів до сімдесяти тисяч спогадів, які він потім мав намір позначити цифрами. Відмовитися від цього задуму його примусили два міркування: усвідомлення того, що така робота є нескінченною, й усвідомлення того, що вона є марною. Він прикинув, що, коли по нього прийде смерть, він іще не встигне розкласифікувати навіть спогади свого дитинства.

Два проекти, про які він мені розповів (нескінченний словник для натурального ряду чисел і непотрібний ментальний каталог усіх образів, що зберігаються в пам'яті), є безглуздими, проте позначені певною примарною величчю. Вони дозволяють нам відчути або уявити запаморочливий світ Фунеса. Не забуваймо, що він був майже неспроможний осмислювати загальні, платонівські ідеї. Йому не тільки було важко зрозуміти, що загальний символ "собака" включає в себе таку безліч окремих індивідів різних розмірів і різної форми, дратувало його ще й те, що собака, якого він бачив о третій годині чотирнадцять хвилин (бачив у профіль), має ту саму назву, що й собака, якого він побачив о третій з чвертю (побачив анфас). Своє власне обличчя в дзеркалі, свої власні руки він щоразу бачив уперше. Свіфт[185] пише, що імператор Ліліпутії бачив рух хвилинної стрілки; Фунес постійно бачив повільний розвиток процесу гниття або руйнування, карієсу, втоми. Він помічав наближення смерті, вологості. Він був самітним і проникливим спостерігачем багатоформного, недовговічного і майже нестерпно чіткого світу. Вавилон, Лондон і Нью-Йорк своїм сліпучим блиском затьмарюють свідомість людей; проте ніхто в густо-населених хмарочосах або на метушливих вулицях цих міст не відчував такого жару й такого нестерпного тиску реальності, які щодня й щоночі навалювалися на бідолашного Іренео в його вбогому південноамериканському передмісті. Йому було дуже важко заснути. Заснути означає відійти від світу; Фунес, лежачи горілиць на ліжку, бачив у темряві кожну тріщину й кожен карниз на тих будинках, які його оточували. (Повторюю, що найменш важливий з його спогадів був детальнішим і живішим, аніж наше сприйняття фізичної втіхи або фізичного болю). У східній частині міста, ще не розбитій на квартали, були будівлі нові, незнайомі. Фунес уявляв їх собі чорними, ніби виготовленими з однорідної тьми; щоб заснути, він обертав обличчя в їхньому напрямку. Він також мав звичай уявляти, що лежить на дні річки, а течія перекидає його й розчиняє.

Він легко вивчив англійську, французьку, португальську та латинську мови. Проте я підозрюю, що він був не дуже спроможний мислити. Мислити — це забувати про відмінності, узагальнювати, абстрагувати. У наповненому по вінця світі Фунеса не було нічого, крім подробиць, до того ж тих, які безпосередньо спостерігалися.

Обережне сяйво світанку проникло з невимощеного патіо в кімнату.

І тоді я побачив обличчя того голосу, який проговорив усю ніч. Іренео було дев'ятнадцять, він народився 1868 року, проте мені він здався монументальним, як бронзовий пам'ятник, стародавніший, ніж Єгипет, стародавніший, ніж пророцтва та піраміди. Я подумав, що кожне з моїх слів (і кожен з моїх жестів) назавжди залишиться в його невблаганній пам'яті; страх примножити непотрібні рухи скував моє тіло.

Іренео Фунес помер 1889 року від запалення легенів.

Форма шаблі

Його обличчя було спотворене бридким шрамом; попеляста й майже досконала дуга одним кінцем доторкалася до скроні, а другим — до вилиці. Його справжнє ім'я не має значення; усі в Такуарембо називали його "англієць з Ла Колоради". Господар цієї землі, Кардосо, не хотів продавати маєток, але кажуть, ніби англієць знайшов дуже переконливий аргумент: відкрив йому таємницю свого шраму. Англієць приїхав з кордону, з Ріу-Ґранді-ду-Сул; ходили чутки, ніби у Бразилії він був контрабандистом. Тут були поля, що заросли травою, водопої пересихали, й вода в них була гірка; англієць, намагаючись привести ці землі до ладу, працював разом зі своїми пеонами[186]. Розповідають, ніби він був суворий до жорстокості, але бездоганно справедливий. Розповідають також, ніби він любив випити; десь двічі-тричі на рік він замикався на своєму польовому ранчо, а через два або три дні виходив звідти, ніби після битви або непритомності, блідий, тремтячий, змучений і такий самий деспотичний, як і раніш. Пригадую його склисті очі, худе й енергійне тіло, сиві вуса. Він мало спілкувався з людьми — іспанською мовою говорив погано, перемішуючи слова місцевої говірки з бразильськими.