Вигадані фантазії - Сторінка 4

Йому бракує подробиць, дещо треба буде з'ясувати, уточнити; цілі зони цієї історії мені ще треба буде відкрити; сьогодні, 3 січня 1944 року, я її бачу так.

Дія відбувається у пригніченій і непокірній країні: у Польщі, в Ірландії, у Венеціанській республіці, в одній з південноамериканських або балканських держав... Відбувалася, якщо висловитися точніше, бо хоч оповідач і є нашим сучасником, але історія, яку він розповідає, сталася в середині або на початку дев'ятнадцятого сторіччя. Візьмімо (для зручності розповіді) Ірландію; скажімо, 1824 р. Оповідача звуть Раєн, він доводиться правнуком молодому, хороброму, вродливому, жорстоко вбитому Ферґюсові Кілпатріку, чия могила була загадково осквернена, чиє ім'я прикрашає вірші Браунінга[194] та Гюґо[195], чия статуя височіє на сірій горі серед рудих боліт.

Кілпатрік був змовником, таємним і уславленим вождем змовників; подібно до Мойсея, який з Моаву бачив удалині Край Обіцяний, але так і не зміг ступити на його землю, Кілпатрік загинув напередодні переможного повстання, яке він омріяв, обміркував і ретельно підготував. Наближається сота річниця від дня його смерті; обставини злочину залишаються загадковими; Раєн, який хоче написати біографію героя, відкриває, що загадка його загибелі виходить за межі суто детективного розслідування. Кілпатріка вбили в театрі, британська поліція вбивцю так і не знайшла; історики стверджують, що ця невдача аніскільки не затьмарює її славу, бо схоже, що вбивство було справою рук цієї ж таки поліції. Раєна бентежать й інші обставини загадкової смерті. Вони позначені елементами певної циклічності: у них ніби повторюються або сполучаються факти з віддалених регіонів, з далеких епох. Так, усім відомо, що агенти поліції, які оглядали труп героя, знайшли при ньому запечатаного листа, в якому його застерігали, що з'являтися йому того вечора в театрі було небезпечно; так і Юлій Цезар, коли він йшов у те місце, де його чекали кинджали друзів, одержав листа, якого не встиг прочитати, де його повідомляли про зраду й називали імена зрадників. Дружина Цезаря, Кальпурнія, бачила вві сні, як руйнується башта, яку Сенат звелів вибудувати на честь Цезаря. Напередодні смерті Кілпатріка по всій країні поширилася хибна анонімна чутка, що згоріла кругла башта Кілґарвана, й це могло здатися поганим провістям, бо Кілпатрік народився в Кілґарвані. Ці (та інші) аналогії між історією Цезаря та історією ірландського змовника дають Раєну підстави припустити, що існує таємна форма часу, існує схема, лінії якої повторюються. Він подумав про схему децимальну, яку вигадав Кондорсе[196]; про морфології, запропоновані Гегелем[197], Шпенґлером[198] і Віко[199]; про людей Гесіода[200], котрі виродилися, перейшовши від золотого віку до залізного. Він подумав також про переселення душ, учення, яке наповнювало жахом письмена кельтів і яке той-таки Цезар приписував британським друїдам; подумав, що до того як стати Ферґюсом Кілпатріком, Ферґюс Кілпатрік був Юлієм Цезарем. З цих циклічних лабіринтів Раєна виводить один дивний збіг, але цей збіг одразу заводить його в інші лабіринти, ще заплутаніші й різнорідніші: деякі слова жебрака, що розмовляв з Кілпатріком у день його смерті, були передбачені Шекспіром у трагедії "Макбет". Уже те, що історія наслідує історію, примушувало замислитись; але щоб історія наслідувала літературу — це просто неможливо було собі уявити... Раєн розкопує, що 1814 року Джеймс Александер Нолан, найстарший з товаришів героя, переклав на ґельську мову головні драми Шекспіра; серед них і "Юлія Цезаря". Він також знаходить в архівах рукописну статтю Нолана про швейцарські "Festspiele", грандіозні мандрівні театральні вистави, які вимагають участі тисяч акторів і повторюють історичні події в тих самих містах і горах, де вони колись відбувалися. Ще один неопублікований документ відкриває йому, що за кілька днів до своєї смерті Кілпатрік, головуючи на своїх останніх зборах, підписав смертний вирок зрадникові, чиє ім'я було замазане. Цей вирок не узгоджується з милосердною вдачею Кілпатріка. Раєн досліджує цю справу (його дослідження — одна з прогалин у моєму сюжеті), і йому вдається розшифрувати загадку.

Кілпатрік знайшов свою смерть у театрі, але театром було також усе місто, а акторів був легіон, і драма, яка увінчалася його смертю, тривала багато днів і багато ночей. Ось як усе було.

2 серпня 1824 року відбулася зустріч змовників. Країна визріла для повстання, а проте щось усе-таки було негаразд. Серед змовників, які зібралися на свої збори, був зрадник. Ферґюс Кілпатрік доручив Ноланові викрити зрадника. Нолан виконав доручення: перед усіма зборами він оголосив, що зрадник — сам Кілпатрік. Неспростовними доказами він довів правдивість свого звинувачення. Змовники ухвалили своєму вождю смертний вирок. Той сам підписав свій вирок, але просив, щоб його страта не зашкодила батьківщині.

Тоді в Нолана виник незвичайний задум. Ірландія боготворила Кілпатріка; найменша підозра в його непорядності могла зірвати повстання; Нолан запропонував план, який мав перетворити страту зрадника на засіб визволення батьківщини. Він запропонував, щоб засуджений помер від рук невідомого вбивці за умисне драматичних обставин, які закарбуються в пам'яті народу й прискорять повстання. Кілпатрік дав клятву, що візьме участь у цьому проекті, який давав йому нагоду спокутувати свою провину й буде здійснений через його смерть.

Нолана підганяв час, і він не встигав самостійно опрацювати всі обставини досить складної вистави; довелося запозичити ідею-плагіат в іншого драматурга, у ворога-англійця Вільяма Шекспіра. Нолан вирішив повторити деякі сцени з "Макбета" та з "Юлія Цезаря". Публічна і таємна вистави забрали кілька днів. Засуджений приїхав у Дублін, розмовляв з людьми, діяв, молився, проклинав, промовляв патетичні слова, і кожна з цих дій, які потім підхопить слава, була наперед обміркована Ноланом. Сотні акторів співпрацювали з головним героєм. Ролі деяких були дуже складними; ролі інших — миттєвими. Те, що вони тоді казали й робили, продовжить своє життя у книгах з історії, у палкій патріотичній пам'яті Ірландії. Кілпатрік, захоплений цією ретельно опрацьованою роллю, яка водночас спокутувала його провину й вела його до загибелі, не раз збагачував своїми імпровізованими діями та словами текст свого судді. Так розгорталася в часі ця багатолюдна драма, аж поки 6 серпня 1824 року в ложі з чорними завісами, яка провіщала майбутню ложу Лінкольна[201], жадана куля нарешті пробила груди зрадника й героя, і той, захлинаючись кров'ю, ледве встиг промовити передбачені його роллю останні слова.

У виставі, яку підготував Нолан, уривки, запозичені у Шекспіра, були менш драматичними; Раєн підозрює, що автор вставив їх умисне, щоб якась особа в майбутньому змогла докопатися до правди. Він розуміє, що й він утворює невід'ємну частину задуму Нолана... Після напружених роздумів він вирішує не повідомляти про своє відкриття. Він публікує книжку, яка прославляє героя; мабуть, і це у сценарії було передбачено.

Смерть і компас

Присвячується Манді Моліні Ведіа

З тих багатьох проблем, які турбували зухвалу проникливість Ленрота, жодна не була такою незвичайною,— такою абсолютно незвичайною, я сказав би,— як ціла низка кривавих подій, що досягли кульмінації в маєтку "Тріст-ле-Руа" серед густих і постійних евкаліптових пахощів. Це правда, що Ерікові Ленроту не пощастило перешкодити останньому злочину, але не випадає сумніватися в тому, що він його передбачив. Не вдалося йому також з'ясувати, хто вбив злощасного Ярмолинського, зате він відгадав таємну систему злочинного циклу та участі в ньому Реда Шарлаха на прізвисько Шарлах Денді. Цей злочинець, як і багато інших, заприсягнувся честю, що вб'є Ленрота, але цей останній ніколи не давав себе залякати. Ленрот вважав себе чистим мислителем, таким собі Оґюстом Дюпеном[202], але в ньому було щось від авантюриста і навіть від азартного гравця.

Перший злочин стався в готелі "Отель дю Нор", височенна призма якого домінує над гирлом річки з його водами кольору пустелі. У цю вежу (яка так успішно сполучає в собі гидку білизну санаторію, структуру в'язниці з одноманітністю її камер і загальний вид непривабливої будівлі) прибув третього грудня делегат з Подольська на Третій Конгрес Талмудистів[203] доктор Марсело Ярмолинський, чоловік із сивою бородою і сірими очима. Ми ніколи не довідаємося, чи сподобався йому "Отель дю Нор": він прийняв його з тим самим смиренням, яке дозволило йому витримати три роки війни в Карпатах і три тисячі років гніту та погромів. Йому надали спальний номер на поверсі R, навпроти suite[204] в якому з шиком розташувався тетрарх Галілеї. Ярмолинський повечеряв, відклав на наступний день прогулянку незнайомим містом, розмістив у стінній шафі чимало своїх книжок і зовсім мало одягу та ще до півночі погасив світло. (Так розповів шофер тетрарха, який спав у сусідній кімнаті. Четвертого грудня об одинадцятій з трьома хвилинами ранку йому зателефонував редактор "Yidische Zaitung"; доктор Ярмолинський не відповів на дзвінок; його знайшли в номері з уже трохи потемнілим обличчям, майже голого під великим анахронічним плащем. Він лежав недалеко від дверей, які виходили в коридор; у його грудях зяяла глибока рана від удару кинджалом. Десь години через дві, у тій самій кімнаті, в оточенні журналістів, фотографів і жандармів, комісар Тревіранус і Ленрот з усією серйозністю обговорювали цю проблему.

— Я не бачу тут ніякої загадки,— сказав Тревіранус, величним жестом змахнувши сигарою.— Усім відомо, що тетрарх Галілеї володіє найкращими у світі сапфірами. Злодій, який хотів їх украсти, помилково потрапив до цієї кімнати. Ярмолинський підхопився з ліжка. Злодію нічого не залишалось, як убити його. Як вам ця гіпотеза?

— Гіпотеза ймовірна, але не дуже цікава,— відповів Ленрот.— Ви скажете мені, що реальність не бере на себе ніяких зобов'язань бути цікавою. А я вам відповім, що реальність справді може не давати такого зобов'язання, але не гіпотези. У тій гіпотезі, яку пропонуєте ви, випадок бере надто велику участь. Перед нами мертвий рабин, і я віддав би перевагу суто рабинському поясненню, а не уявним пригодам уявного злодія.

Тревіранус тоном явного невдоволення заперечив:

— Рабинські пояснення мене не цікавлять, мене цікавить, як зловити того, хто заколов цього мало кому відомого бідолаху.

— Не такого вже й мало відомого,— поправив його Ленрот.— Ось повне зібрання його творів.

І він показав на полицю стінної шафи, де стояв цілий ряд томів: "Виправдання кабали", "Огляд філософії Роберта Флада[205]", буквальний переклад "Сефер Єціра"[206], "Біографія Ваала Шема[207]", "Історія секти хасидів", монографія (німецькою мовою) про Тетраґраматон[208] і друга монографія — про ймення Бога у П'ятикнижжі[209].

Комісар подивився на ці книги зі страхом, мало не з огидою.