Вигнанці - Сторінка 10

Він з захватом дивився на маленьку гугенотку.

— Е! Справді, мадмуазель, ви примушуєте мене бажати скинути з плечей так років із сорок!

Він уклонився й зітхнув, як це було в моді в часи Бекінгема, який прибув, щоб скорити серце Анни Австрійської, та династії кардиналів, що досягла тоді найвищого розквіту.

— Франції було б важко втратити ці сорок років, ваша світлість.

— Е, е! До всього ще й гострий язичок? Так, ваша дочка, мосьє, визначилась би своїм розумом і при дворі.

— Боронь боже, ваша світлість! Вона така невинна й скромна…

— Ну, це поганий комплімент для двору. Напевне, мадмуазель, вам хотілося б виїздити у великий світ, слухати приємну музику, бачити все прекрасне і носити коштовності, а не дивитись вічно на вулицю Сен-Мартіна й сидіти в цьому великому похмурому будинку, аж поки не зів'януть троянди на щічках ваших?

— Де тато, там і мені добре, — відповіла молода дівчина, кладучи обидві руки на руку батькові. — Я не бажаю нічого більшого від того, що маю.

— А я думаю, що тобі найкраще піти до себе в кімнату, — строго зауважив старий купець: він знав погану репутацію, яка встановилася за принцем щодо жінок, незважаючи на такий поважний вік його. Конде наблизився до молодої дівчини і навіть поклав свою жовту руку на її руку. Адель швидко відскочила назад. Маленькі чорні очі принца спалахнули недобрим вогником.

— Ну, ну! — промовив він, коли Адель, виконуючи батьків наказ, поспішно рушила до дверей. — Вам рішуче нема чого боятися за свою голубку. Принаймні цей яструб не може заподіяти ніякої шкоди, хоч би яка приваблива була здобич. Але я справді бачу, що вона така ж гарна душею, як і зовнішністю, а більшого не можна сказати навіть про ангела. Карета жде мене, месьє. До побачення!

Він нахилив голову у величезному парику і задріботів до виходу своєю вишуканою, хизуватою ходою.

З вікна де Катіна побачив, що він сів у той роззолочений екіпаж, який затримав їх, коли вони швидко поверталися з Версаля.

— По честі, — промовив він, звертаючись до молодого американця, — звичайно, ми багато чим мусимо дякувати принцеві, але ще більше вам, мосьє. Ви рискували життям заради моєї кузини, і, якби не ваш ціпок, Дальбер проштрикнув би мене наскрізь, скористувавшись своїм успіхом. Вашу руку, мосьє! Таких речей не забувають.

— Еге, йому слід подякувати, Аморі! — приєднав і свій голос старий гугенот, що саме повернувся, провівши до карети славетного гостя. — Його підняв господь як заступника пригноблених і помічника тим, хто пробуває в скруті. Хай буде над тобою благословення старця, Амос Грін! Рідний син не зробив би для мене більше, ніж зробив ти — чужий.

Молодий гість здавався більше збентеженим від таких виявів вдячності, ніж від усіх попередніх подій. Кров кинулась в його загоріле, тонко окреслене обличчя, гладеньке, як у дитини, але з твердо обведеними губами й проникливим поглядом блакитних очей, що виявляли неабияку силу волі.

— У мене за морем є мати й дві сестри, — соромливо промовив він.

— І заради їх ви поважаєте жінок?

— Ми всі там поважаємо їх. Може, тому, що жінок там дуже мало. Тут, у Старому світі, ви не знаєте, як обходитись без них. Мені весь час доводилось блукати понад озерами за хутром, місяцями жити серед дикунів у вігвамах червоношкірих, бачити їх брудне життя, слухати їх погані речі, коли вони навкарачки, по-жаб'ячому, сидять навколо своїх вогнищ. Потім, коли я повертався в Альбані до рідних і слухав, як сестри грають на клавікордах і співають, а мати розповідає про Францію колишніх часів, про своє дитинство та про все, вистраждане за правду, тоді я цілком усвідомив, що значить добра жінка і як вона, мов сонце, викликає назовні все краще й благородне в нашій душі.

— Справді, дами повинні бути дуже вдячні вам, мосьє, ви такий же красномовний, як і хоробрий, — промовила Адель Катіна, стоячи на порозі відчинених дверей і слухаючи його останні слова.

Він на хвилину забувся і висловлювався рішуче й не соромлячись. Побачивши молоду дівчину, він знову почервонів і опустив очі.

— Більшу частину свого життя я прожив у лісах, — говорив він далі, — а там доводиться так мало розмовляти, що можна й зовсім розучитись. Тим-то й виникло бажання у батька дати мені змогу пожити якийсь час у Франції. Він хоче, щоб я навчився дечому й іншому, крім полювання та торгівлі.

— А скільки часу ви збираєтесь пробути в Парижі? — спитав гвардієць.

— Доки по мене приїде Ефраїм Саведж.

— А це хто?

— Капітан "Золотого жезла".

— Це ваш корабель?

— Так, мого батька. Судно було в Брістолі, тепер у Руані, а потім знову попливе у Брістоль. Коли воно повернеться звідти, Ефраїм приїде по мене в Париж і забере мене.

— А як вам подобається Париж?

Молодий чоловік усміхнувся.

— Мені казали ще раніше, що це дуже жваве місто, і, судячи з того малого, що мені довелось побачити сьогодні вранці, я цілком упевнився в справедливості тієї думки, що це найжвавіше місто, яке доводилось мені коли-небудь бачити.

— І справді, — погодився де Катіна, — ви надзвичайно жваво спустились сходами вчотирьох; попереду вас, наче кур'єр, летів голландський годинник, а позаду ціла купа уламків. Але ж міста ви ще не бачили?

— Тільки вчора, проїздом, відшукуючи цей будинок. Надзвичайне місто, але мені тут не вистачає повітря. От Нью-Йорк — теж велике місто, але яка різниця! Кажуть, там аж три тисячі жителів, і ніби вони можуть виставити чотириста бійців, тільки цьому важко повірити. Але там з кожного місця можна бачити творіння боже — дерева, зелену траву, блиск сонця у затоці й на річках. А тут тільки камінь та дерево, дерево та камінь. Ну, справді, ви повинні бути дуже міцно збудовані, коли можете почувати себе здоровими в такому місці.

— А нам здається, що міцні маєте бути ви, які живете по лісах та понад річками, — заперечила молода дівчина. — Дивно, як ви можете знаходити дорогу в такій пустині?

— Ну от! А я дивуюсь, як ви не боїтеся заблудитися серед тисяч будинків. Я сподіваюсь, сьогодні буде ясна ніч.

— Нащо це вам?

— Тоді можна побачити зірки.

— Ви ж не знайдете в них ніякої зміни.

— Тільки це й потрібно. Коли я побачу зірки, то буду знати, в якому напрямку треба йти, щоб потрапити в цей будинок. Удень я можу взяти ніж і робити мимохідь, зарубки на деревах, а то важко буде знайти свій слід сюди; тут проходить стільки людей.

Де Катіна розсміявся.

— Ну, знаєте, Париж здаватиметься вам іще жвавішим, коли ви позначатимете свій шлях зарубками на дверях, мов на деревах у лісі. Але, може, попервах вам краще мати провожатого. Якщо у вас, дядю, знайдеться в конюшні пара вільних коней, то я зможу взяти нашого друга у Версаль, де я змушений чергувати кілька днів. Там він може лишитися зі мною, якщо не погидує солдатським приміщенням, і побачить більше цікавого, ніж на вулиці Сен-Мартіна. Що ви на це скажете, мосьє Грін?

— Буду дуже радий поїхати з вами, коли тут не загрожує більше ніяка небезпека.

— О, за це не бійтесь, — сказав гугенот. — Розпорядження принца Конде буде щитом і захистом на багато днів. Я звелю П'єрові осідлати вам коней.

— А я скористуюсь недовгим часом, який лишився в мене, — промовив гвардієць, підходячи до вікна, де ждала його Адель.

Розділ VII

НОВИЙ І СТАРИЙ СВІТ

Молодий американець незабаром був готовий вирушити в дорогу, але де Катіна гаявся до останньої хвилини. Нарешті, одійшовши від коханої дівчини, він поправив свій галстук, струсив порох з блискучого мундира і оглянув критичним поглядом темний одяг супутника.

— Де ви купували це вбрання? — спитав він.

— У Нью-Йорку, перед від'їздом.

— Гм! Сукно непогане, темний колір у моді, але крій незвичайний для наших очей.

— Я тільки знаю, що мені було б далеко зручніше в моїй мисливській куртці й штиблетах.

— А капелюх… У нас тут не носять таких плоских крисів. Подивимось, чи не можна змінити фасон.

Він узяв капелюх і, загнувши один край, пришпилив його до верху золотою шпилькою, вийнятою з власної манішки.

— Ну, тепер він має цілком військовий вигляд і здався б кожному одним з королівських мушкетерів, — сміючись, промовив він. — Штани з чорного сукна й шовку нічогенькі, але чому у вас немає шпаги?

— Я беру з собою рушницю, коли виїжджаю з дому.

— Mon dien, та вас же схоплять, як бандита.

— У мене є ніж.

— Іще гірше. Мабуть, доведеться обійтися без шпаги і, очевидно, без рушниці. Дозвольте мені перев'язати вам галстук. От так! Ну, — а тепер, коли маєте охоту проскакати десять миль, то я до ваших послуг.

І справді, молоді люди, що проїздили верхи вузькими й людними вулицями Парижа, являли собою дивний контраст. Де Катіна, старший на п'ять років, з тонкими й дрібними рисами обличчя, гостро закрученими вусами, невеликою, але стрункою й зграбною постаттю в блискучій одежі, здавався втіленням нації, до якої належав.

Його супутник, високий на зріст і міцної будови, повертаючи своє сміливе і разом задумливе обличчя то в один, то в другий бік, жваво розглядав навколишнє чудне, нове життя, втілював тип, який був, правда, ще не закінчений, але мав усі дані стати вищим із двох. Коротко обстрижене жовте волосся, блакитні очі і дебеле тіло свідчили, що в жилах його текло більше батькової крові, ніж материної. Навіть темна одежа з поясом, без шпаги, якщо й не милувала очей, то говорила про належність її власника до тієї дивної породи людей, найупертіші бої й блискучі перемоги яких підкоряли собі природу як на морях, так і на Неосяжних просторах суші.

— Що це за великий будинок? — спитав він, коли обидва вони виїхали на площу.

— Це — Дувр, один із королівських палаців.

— І король там?

— Ні, король живе у Версалі.

— Як? Подумати тільки, в однієї людини два таких будинки!

— Два? Значно більше — і в Сен-Жермені, і в Марлі, і в Фонтенебло, і в Колоньї.

— А нащо йому стільки? Адже чоловік може жити в один час тільки в одному домі.

— Так, але він може поїхати в той чи другий, як йому схочеться.

— Це чарівний будинок. У Монреалі я бачив семінарію св. Сульпіція і гадав, що кращого за той будинок нічого й не може бути на світі. Але що він проти цього!

— Як, ви бували в Монреалі? Значить, ви бачили фортецю?

— Авжеж і госпіталь, і ряд дерев'яних будинків, і великий млин, обведений муром на сході. Та ви хіба знаєте Монреаль?

— Я служив там у полку, побував і в Квебеку.