Вигнанці - Сторінка 11

Так, друже мій, в Парижі і крім вас знайдуться люди, які жили в лісах. Даю вам слово, що півроку я носив мокасини, шкіряну куртку й хутряну шапку з орлиним пером, і нічого не маю проти того, щоб надіти їх знову.

Очі Амоса Гріна засвітились захватом, коли він довідався, що між ним і його супутником виявилось стільки спільного. Він почав засипати де Катіна питаннями, аж поки нові друзі не переїхали через річку й не дістались до південно-західної брами міста. Вздовж яру й муру виднілись довгі ряди солдатів, зайнятих муштрою.

— Хто ці люди? — спитав Грін, з цікавістю дивлячись на них.

— Це солдати короля.

— А чого їх так багато? Хіба ждуть ворога?

— Ні, у нас з усіма мир.

— Так нащо ж зібрали їх?

— Щоб бути готовими до війни.

Молодий чоловік здивовано похитав головою.

— Та вони ж могли б приготуватись і дома. В нашій країні у кожного в кутку, коло каміна, стоїть напоготові мушкет, і тому не витрачається марно часу тоді, коли мир.

— Наш король дуже могутній і має чимало ворогів.

— А хто ж нажив їх?

— Ну, звичайно, він же — монарх.

— То чи не краще б вам було обійтися без нього? Гвардієць розпачливо знизав плечима.

— Так ми з вами якраз потрапимо в Бастілію або у Венсенську тюрму, — застеріг він. — Знайте, що король нажив тих ворогів, дбаючи про користь своєї держави. Всього п'ять років тому він підписав мир у Німведені, за яким відняв шістнадцять фортець у іспанських Нідерландів. Потім він наклав руку на Страсбург і Люксембург і покарав генуезців, отже знайшлося б багато охочих напасти на Францію, коли б вона хоч трішечки слабіша стала.

— А нащо він усе це зробив?

— Ради своєї величі і слави Франції.

Іноземець якийсь час обмірковував ці слова, доки вони їхали між високими, тонкими тополями, що кидали тінь на залиту сонцем дорогу.

— Жив колись у Шенектеді один великий чоловік, — нарешті промовив він. — Люди там прості й довірливо ставляться один до одного. Але після того, як між ними з'явився цей суб'єкт, у них раптом зникли деякі речі: в одного боброва шкура, у другого мішок женьшеню, у третього шкіряний пояс. Нарешті в старого Пета Хендрікса зник трирічний бурий жеребець. Тоді почали скрізь розшукувати пропажу і знайшли усе в хліві нового переселенця. От ми — я та ще кілька інших — узяли та й повісили його на дереві, не думаючи про те, що він велика людина.

Де Катіна кинув на свого супутника гнівний погляд.

— Ваша притча не дуже чемна, мій друже! — промовив він. — Якщо хочете спокійно їхати зі мною, то придержте трохи свого язика.

— Я не хотів образити вас, та, може, я й помиляюсь, — відповів американець, — але я кажу те, що здається мені справедливим. А це право вільної людини.

Обличчя де Катіна проясніло, коли він побачив серйозний погляд звернених на нього блакитних очей.

— Боже мій, — промовив він. — На що перетворився б двір, якби кожний говорив усе, що він думає!.. Але, господи, помилуй, що таке трапилось?

Його супутник зіскочив з коня і, нахилившись над землею, пильно розглядав порох, що вкривав дорогу. Потім швидкою нечутною ходою він зигзагами пройшов по дорозі, перебіг по зарослому травою насипу і зупинився біля діри в огорожі. Ніздрі його роздувались, очі горіли, обличчя палало від хвилювання.

— Хлопець збожеволів, — пробурмотів де Катіна, підхоплюючи поводи кинутого коня. — Вигляд Парижа вплинув на його розум. Що з вами, чорт візьми, на що ви так витріщили очі?

— Тут пройшов олень, — прошепотів Грін, показуючи на траву. — Його слід іде звідси в ліс. Це, мабуть, трапилось недавно, і сліди ясні, очевидно, він ішов не поспішаючи. Коли б була з нами рушниця, ми могли б вислідити оленя і привезти старому доброї дичини.

— Бога ради, сідайте ви на коня! — в розпачі крикнув де Катіна. — Боюсь, що не минути нам лиха, перш ніж я привезу вас назад, на вулицю Сен-Мартіна.

— В чому ж я знову завинив? — спитав Амос Грін.

— Аякже! Адже це заповідні королівські ліси, а ви так спокійно збираєтесь убивати його оленів, наче їдете на берегах Мічігана!

— Заповідні ліси! Так ці олені ручні.

Вираз огиди з'явився на обличчі американця, і, пришпоривши коня, він помчав так швидко, що де Катіна після марних спроб наздогнати його гукнув, нарешті, щоб той зупинився.

— У нас немає звичаю так несамовито їздити по дорозі, — задихаючись, промовив він.

— Чудна ваша країна! — недоумкувато відповів іноземець. — Може, мені буде легше запам'ятати, що дозволено. Сьогодні ранком я взяв рушницю, щоб вистрілити в голуба, який пролітав над покрівлями, а старий П'єр схопив мене за руку з таким виразом на обличчі, ніби я цілився у священика. Старому ж, наприклад, не дозволяють навіть читати молитов.

Де Катіна розсміявся.

— Ви незабаром ознайомитесь з нашими звичаями, — сказав він. — Тут країна заселена, і коли б кожен став скакати й стріляти, як йому схочеться, то багато накоїв би лиха. Але поговорімо краще про вашу землю. Ви казали, що довго жили в лісах.

— Мені було тільки десять років, коли я вперше поїхав з дядею в Со-ла-Марі, де зливаються три великих озера. Ми торгували там із західними племенами.

— Не знаю, що б сказали на це Лассаль і де Фронтенак. Адже право торгівлі в цих місцях належить Франції.

— Нас узяли в полон, і от тоді мені довелося побачити Монреаль, а потім Квебек. Кінець кінцем нас відіслали назад, бо не знали, що з нами робити.

— Добра подорож для початку!

— І з того часу я все торгував — спершу коло Кеннебека з абенакійцями, у великих Менських лісах, та з мікмаками-рибоїдами за Пенобекотолі. Пізніше з ірокезами до країни сенеків на заході. В Альбані й Шенектеді у нас були склади хутра, вантажі яких батько відправляв з Нью-Йорка.

— Йому важко буде без вас!

— Дуже. Але він багатий, то й подумав, що мені час навчитися того, чого не дізнаєшся в лісах. І от він послав мене на "Золотому жезлі" під доглядом Ефраїма Саведжа.

— Він теж із Нью-Йорка?

— Ні, він перша людина, що народилась у Бостоні.

— Я ніяк не можу запам'ятати назв усіх цих сіл.

— А може, настане час, коли їх імена будуть відомі не менше за Париж.

Де Катіна засміявся від усього серця.

— Ліси могли обдарувати вас багато чим, та тільки не даром пророцтва, мій друже! — сміявся він. — Моє серце часто, як і ваше, прагне за океан, і нічого б я не бажав більше, як знову побачити палісади Пуан-Леві, хоч би за ними лютували цілих п'ять індійських племен. А тепер, коли ви придивитесь між деревами, то побачите новий королівський палац.

Молоді люди стримали коней і глянули на величезний, сліпучо-білий будинок, на гарні сади з фонтанами і статуями, огорожами та доріжками, що губились у навколишніх густих лісах. Де Катіна було цікаво спостерігати, як здивування й захват по черзі змінювались на обличчі його супутника.

— Ну, що ви скажете? — нарешті спитав він.

— Я гадаю, що найкраще створіння бога — в Америці, а людини — в Європі.

— Так, і в усій Європі немає другого подібного палацу, як немає й такого короля, як той, що живе в ньому.

— Як ви гадаєте, чи можу я побачити його?

— Кого, короля? Ні, ні, боюсь, що ви не годитесь для двору.

— Чому? Я віддав би йому всю пошану.

— Наприклад? Ну, як би ви з ним привітались?

— Я шанобливо потис би йому руку і спитав про здоров'я його та його родини.

— Припускаю, що таке привітання сподобалося б йому більше за всі схиляння навколішки й церемонні поклони, але разом з тим гадаю, мій любий сину лісів, що краще не водити вас по таких стежках, де ви могли б заблукати так само, як заблукали б тутешні придворні, коли б завести їх в ущелину Сегвеней. Але що це таке? Неначе придворна карета?

Крізь білу хмару куряви можна було розглядіти роззолочену карету і червоний кафтан кучера. Вершники звернули коней вбік, і екіпаж, запряжений сірими, в яблуках кіньми, прогуркотів мимо. Молоді люди мигцем побачили прекрасне, але горде обличчя жінки. Через мить почувся голосний окрик, кучер зупинив коней, і з вікна майнула біла ручка.

— Це пані де Монтеспань, найгордовитіша жінка у Франції, — шепнув де Катіна. — Вона бажає говорити з нами. Повторюйте те саме, що робитиму я.

Він пришпорив коня, під'їхав до карети і, знявши капелюх, низько вклонився. Його супутник зробив те саме, хоч досить незграбно.

— А, капітан! — сказала дама. Вираз її обличчя був не дуже приємний. — Ми знову зустрілися з вами.

— Доля завжди сприяє мені, мадам.

— Тільки не сьогодні вранці.

— Цілком справедливо. Мені довелося виконати дуже неприємний обов'язок.

— І ви виконали його дуже образливо.

— Але ж як я міг зробити інакше, мадам?

Дама глузливо усміхнулась, і гіркий вираз майнув на її прекрасному обличчі."

— Ви подумали, що я не маю більше ніякого значення для короля. Ви подумали, що мій час минув. Звичайно, ви сподівалися запобігти ласки в нової, першим образивши колишню.

— Але, мадам…

— Звільніть від заперечень. Я роблю висновки з учинків, а не з слів. Невже ви думали, що мої чари зникли, що краса моя зів'яла?

— Ні, мадам, я був би сліпий, коли б міг подумати щось подібне.

— Сліпий, як сова опівдні, — виразно сказав Амос Грін.

Мадам де Монтеспань, звівши брови, глянула на свого чудного поклонника.

— Ваш друг, принаймні, каже те, що справді почуває, — промовила вона. — Сьогодні о четвертій годині ми побачимо, чи поділяють інші його думку, і коли вони поділяють, то горе тим, хто помилився й прийняв хвилинну тінь за темну хмару.

Вона кинула на молодого гвардійця злий погляд, і карета рушила далі.

— Їдьмо! — різко крикнув де Катіна своєму супутникові, який, роззявивши рота, дивився вслід кареті. — Що, ви ніколи не бачили жінок чи що?

— Такої, як ця, — ніколи.

— Можна заприсягтися, що другої з таким злим язиком, справді, не зустрінеш.

— І з таким вродливим обличчям. А втім, і на вулиці Сен-Мартіна є гарне личко.

— Одначе у вас не поганий смак, незважаючи на те, що ви виросли в лісах.

— Так. Я дуже часто бував позбавлений жіночого товариства, і тому, коли стою перед якоюсь жінкою, вона здається мені ніжною, милою, святою істотою.

— Ну, при дворі ви можете знайти і ніжних, і милих дам, друже мій, але святих вам доведеться шукати довго. Ця жінка здатна на все, аби тільки згубити мене, і то лише тому, що я виконав свій обов'язок. При дворі треба завжди лавірувати серед порогів, щоб не розбитися об них.