Вигнанці - Сторінка 103

— По змозі не стріляйте. — Щось блиснуло в руці дю Лю, і товариш його, глянувши вниз, побачив, як він витяг з-за пояса гострий маленький томагавк. Знов шалений, дикий дрож пробіг по тілу де Катіна, і він став до болю пильно вдивлятися крізь дуже поплутане гілля, виглядаючи тих, хто мав з'явитися з-під склепіння похмурих, безмовних дерев.

Раптом де Катіна побачив обриси якоїсь істоти, тінь, що проскочила швидко від стовбура до стовбура, але він не міг сказати, чи належала вона звіреві чи людині. Знову й знову мигтіли то одна, то дві безмовні тіні; вони кралися, ніби вовк-перевертень, яким лякала його нянька в дитинстві Потім на кілька хвилин все навкруги завмерло, і, нарешті, з кущів вийшов ірокезький вождь у військовому головному уборі.

Це був високий, сильний чоловік. На голові у нього стирчав чуб з орлиним пір'ям, а тому в сутінку він здавався справжнім, велетнем, і від його винизаних намистинами мокасинів до вершечка пера на головному уборі було футів із вісім. Одна половина обличчя вождя була розмальована сажею, охрою та кіновар'ю на зразок собачої морди, а на другій був намальований птах, так що загальний вигляд був надзвичайно комічний і чудний. Вампумовий пояс підтримував його набедрену пов'язку, а коло верхнього краю наколінників з кожним його рухом маяло з дюжину ворожих скальпів. Голова його була нахилена вперед, очі світилися зловісним блиском, а ніздрі то роздимались, то стулювались, як у розлютованого звіра. Рушниця була направлена вперед, і він крався, зігнувши коліна, видивляючись, прислухаючись, зупиняючись, кидаючись наперед, виявляючи всією своєю постаттю цілковите втілення обережності. На два кроки за ним ішов хлопець років чотирнадцяти, одягнений і озброєний так само, як і батько, але не розмальований на обличчі і без трофеїв коло пояса.

Вони вже порівнялися з кущем, за яким притаїлась засідка, коли раптом щось привернуло увагу молодого воїна — може, ворухнулась гілка чи загойдався листок, — він на мить завмер з виразом підозріння у всіх рисах обличчя. Ще мить, і він попередив би товариша, але дю Лю уже вискочив і загнав свій томагавк у череп старшого воїна. Де Катіна почув глухий тріск, ніби від сокири, що розрубала гниле дерево, і індієць упав, як колода, з страшним реготом, звиваючись своїм могутнім тілом. Молодий воїн, як серна, перескочив через труп свого батька і кинувся в ліс, але за мить серед дерев розітнувся постріл, а потім на відповідь пролунав тихий жалібний крик.

— Це його предсмертне виття, — спокійно промовив дю Лю. — Шкода було стріляти, а все ж краще, ніж випустити.

В цей час підійшли інші. Ефраїм забивав у мушкет новий заряд.

— Хто це сміявся? — спитав Амос.

— Ось він, — показав дю Лю на вмираючого воїна, голова якого плавала в крові, а на розмальованому обличчі завмерла непорушна усмішка. — Це їх звичай при смертельному ударі. Я бачив, як один ватажок сенеків реготав протягом шести годин під час катування. Ах, він так і на той світ подався з реготом!

Індієць ще раз конвульсійно шарпнувся руками й ногами і потім витягся нерухомо, повернувши обличчя з застиглою на ньому усмішкою до смужки синього неба над головами розвідників.

— Це — великий вождь, — промовив дю Лю. — "Рудий Олень" могауків, а хлопець. — Його другий син. Ми пролили першу кров, але не думаю, щоб вона була останньою. Ірокези не залишають без помсти смерті своїх вождів. Він був могутнім бійцем, в чому ви зразу можете упевнитись, глянувши на його шию.

На індійцеві було чудне намисто з нанизаного на мотузок почорнілого бобового лушпиння, як це здалося де Катіна. Та коли він нагнувся, щоб роздивитись уважніше, то з жахом побачив, що то було дещо інше — висхлі людські пальці.

— Присягаюсь святою Євлалією, — промовив дю Лю, звертаючись до де Катіна, — як на випробуваного воїна, мосьє, ви занадто зблідли від такого незначного кровопролиття.

— Мені недужиться. Я охоче випив би коньяку з вашої фляжки.

— Ось нате. На здоров'я, товаришу! Ну, чому б мені не захопити цей славетний скальп і не показати мешканцям замку після нашої прогулянки.

Він затис між ноги голову індійця і за одну мить, круговим рухом ножа, зняв з черепа мокрий трофей.

— Ходімо! — крикнув де Катіна, з огидою одвертаючись від нього.

— Добре, зараз. Ось тільки захоплю ще цей вампумовий пояс із знаком ведмедя. Так! І рушницю. Гляньте-но, на замку стоїть "Лондон". Ах, мосьє Грін, мосьє Грін, не важко здогадатись, хто постачає зброю ворогам Франції.

Нарешті вони рушили далі; дю Лю ніс свою здобич, а труп червоношкірого, все з тією самою застиглою усмішкою, лишився лежати під безмовними деревами. Мимохідь вони побачили й скоцюрблений труп хлопчика там, де хлопець упав між кущів. Піонер ішов дуже швидко до того місця, де маленька притока впадала у маленьку річку. Тут він роззув чоботи і разом з товаришами пройшов убрід близько півмилі.

— Наскочивши на трупи, вони підуть по нашому сліду, — говорив він, — але це спантеличить їх, бо ірокез губить слід тільки в прудкій воді. Тепер же ми заляжемо в ці зарості аж до смерку, бо до Пуату нам лишається трохи більше милі, а йти вперед небезпечно — ліс тут рідшає.

Вони пролежали у вільшині, поки тіні з коротких стали довгими, а білі хмари, що линули над головами, порожевіли від сонячного заходу. Дю Лю з люлькою в зубах скрутився клубочком і трохи задрімав, насторожуючи вуха й здригаючись при найменшому шелесті в лісі. Американці довгенько шепотілись між собою; Ефраїм розповідав довгу історію про крейсування брига "Промисловість", який ходив у Джемстоун по цукор і патоку; нарешті заколисані шелестом вітру в гіллі, заснули й вони. Не спав тільки де Катіна. Його нерви ще тремтіли під впливом несподіваного дивного почуття, що обгорнуло його душу.

Що це значить? Невже Адель у небезпеці? Йому доводилось чути про такі інтуїтивні передчуття. Але ж він лишив її в безпеці, за частоколом і гарматами. Він побачить її, найпізніше — завтра надвечір. Дивлячись на небо крізь хащу мідно-червоного листя, під яким він лежав, де Катіна линув думками за цими хмарами, що легко й вільно пропливали над головою, і уявив себе, як сидить він коло вікна на вулиці Сен-Мартіна, на широкій лаві з іспанської шкіри; позолочений пак на вивісці гойдається над вікном, а рука його обіймає тріпотливу, несміливу Адель, яка порівнювала себе з маленькою мишкою в старому будинку і, проте, знайшла в собі досить мужності, щоб поділити з ним цей небезпечний шлях. Потім він перелетів думками у Версаль, знову побачив карі очі короля, вродливе, сміливе обличчя де Монтеспань, ясні риси де Ментенон, знову скакав уночі з їх дорученням в Париж, мчав з демонічним візником і плигав разом з Амосом на ешафот, щоб урятувати першу красуню Франції. Все це уявив він тепер так ясно й виразно, що навіть здригнувся, отямившись серед американського лісу, де вже заходила темна ніч, і побачивши, що дю Лю прокинувся і готовий іти далі.

— Ви не спали? — спитав піонер.

— Ні.

— Ви нічого не чули?

— Нічого, крім крику сови.

— Мені здалося крізь сон, ніби звідкись долинули звуки далекого пострілу.

— У сні?

— Так, у сні я чую не менш добре, ніж наяву, і, прокидаючись, виразно пам'ятаю всі звуки, які чув. Тепер ідіть за мною слідом, і ми скоро будемо у форті.

— У вас дійсно напрочуд загострений слух, — говорив де Катіна, продираючись крізь лісову хащу. — Як, наприклад, могли ви почути, що ці люди крались за нами? Я не міг уловити ні одного звука, навіть коли вони були вже зовсім близько.

— Спершу не чув і я.

— Значить, ви бачили їх?

— Ні.

— Як же ви могли виявити їх присутність?

— Проходячи повз дерева, я помітив, як звідти пурхнула злякана сойка. Десять хвилин пізніше повторилось те саме. Я зрозумів, що хтось іде за нами слідом, і став прислухатись.

— Чорт візьми! Ви — справжній житель лісів!

— Я гадаю, що ці ліси кишать ірокезами, хоч нам пощастило не зустрінутися з ними. Такий славетний вождь, як "Рудий Олень", не піде без великого почту і заради дурниць. Вони замишляють щось погане на річці Рішельє. Ви не каєтесь у тому, що не взяли з собою дружини? Побоююсь, що в лісах буде небезпечно аж до весни. Вам доведеться перезимувати в Сен-Марі, якщо де ла Ну не зможе дати вам охорони.

— Я радніший краще лишитися там навіки, ніж рискнути тим, щоб моя дружина потрапила до рук таких дияволів.

— Так, це дійсно дияволи. От ви, мосьє, скривились, коли я зняв скальп з "Рудого Оленя", але якби ви надивились на індіанців, як я, то й у вас скам'яніло б серце. Тепер ми коло узлісся, форт стоїть он за тими кленами. Одначе у них погана варта, уже хвилин з десять я все жду оклику "Хто йде?" Вас не підпустили б так близько до Сен-Марі, не окликнувши, а тим часом де Ланн такий же старий вояка, як ла Ну. Звідси не видно, але он там, коло річки, у нього бува" навчання…

— Він якраз займається цим, — показав Амос. — Майже дюжина людей стоїть у ряд.

— Вартових немає, а всі люди на навчанні! — з презирством скрикнув дю Лю. — Правда, я й сам бачу солдатів, але кожен із них стоїть прямо, мов сосновий пень! Глянувши на них, можна подумати, що ближче від Оранжа немає ні одного індійця. Ми підемо до них, і, присягаюсь святою Анною, я скажу комендантові все, що думаю про таке недбальство.

Дю Лю вийшов із кущів, і всі четверо почали переходити галявину, прямуючи до ряду людей, які безмовно дожидали їх в неясному світлі присмерку. Розвідка була за п'ятдесят кроків від них, але ніхто з тих людей, що стояли там, не підняв руки, не промовив ні слова. Було щось моторошне в цьому мовчанні. Дю Лю змінився на виду, коли пильно придивився до цих статуй. Потім він повернув голову і глянув угору по річці.

— Боже мій! — скрикнув він. — Гляньте на форт!

Вони проминули купку дерев. Перед ними повинні були б з'явитися обриси укріплення, але його й сліду не було. Форт зник!

Розділ XXXIII

КРИВАВЕ ДІЛО

Удар був такий несподіваний, що навіть дю Лю, який з дитинства звик до всіляких запаморочливих несподіванок, був вражений і розгубився. Але незабаром він отямився і з страшною лайкою побіг щодуху до безмовної шеренги солдатів; його товариші ледве встигали за ним.

В міру того як вони наближались, ставало очевидним, що не всі солдати вилаштувані в один ряд.