Вигнанці - Сторінка 101

Гості в супроводі господаря пройшли гвинтовими кам'яними сходами у величезну, високу кухню, від якої на всі боки розходились кімнати слуг або почту, як більше подобалось старому вельможі називати їх. На поверх вище містились покої панів, у центрі яких була простора їдальня з величезним каміном і незграбними, домашнього виробу меблями. Багаті килими з ведмежих та оленячих шкур укривали всю дерев'яну підлогу, а на стінах рогаті оленячі голови виглядали між рядами вивішених мушкетів. Посеред кімнати стояв великий, грубо зроблений кленовий стіл. На ньому лежали пироги з дичиною й брусницею і шматок копченої лососини. Голодні подорожні віддали всьому цьому належну увагу. Господар пояснив, що він уже вечеряв, але дозволив себе умовити і закусив разом з гостями, скінчивши тим, що з'їв більше за Ефраїма Саведжа, випив більше, ніж дю Лю, і наприкінці заспівав розімлілим утікачам любовну французьку пісеньку, вільні слова якої, на щастя для всієї іншої компанії, лишились цілком незрозумілими жителеві Бостона.

— Ваша дружина вечеряє в кімнаті моєї жінки, — сказав він, коли винесли страви. — Тер'є, можете подати пляшку фронтиньяку з ящика номер тринадцять. О, ви побачите, мосьє, що навіть у цих нетрях можна надибати дещо цікаве. Значить, ви просто з Версаля, де Катіна? Його збудовано після мого від'їзду, але як добре я пам'ятаю колишнє придворне життя в Сен-Жермені, поки ще Людовік не став таким побожним. Ах, які це були невинно-чарівні дні, коли мадам де Нейваль мусила загороджувати вікна в кімнатах фрейлін, щоб король не заліз туди, а ми всі з восьмої години ранку виходили на моріжок для вранішніх поєдинків! Присягаюсь св. Діонісієм, я ще не зовсім забув деякі з прийомів, і хоч який старий, а радий був би ще повправлятися.

Своєю звичайною, величною ходою він наблизився до стіни, де висіли рапіра й кинджал, зняв їх і почав нападати на двері, то нахиляючись, то відкидаючись назад, відбиваючи кинджалом уявлювані удари і притупуючи ногами з короткими вигуками, вживаними у фехтувальних, школах. Нарешті він повернувся до гостей, важко дихаючи і з зсунутим набік париком.

— Ось як ми, бувало, вправлялись у мої часи, — промовив він гордо. — Безперечно, ви, молодь, удосконалились у цих вправах, але все ж фехтування колись стало в пригоді нам у боях проти іспанців при Рокруа та в інших менш значних боях. А при дворі, мабуть, нічого не змінилось. Напевно, все ті самі любовні пригоди та кровопролитні дуелі. Ну, як там сватання Лозена до мадмуазель де Монпансьє? Чи доведено, що мадам де Клермонт купила якийсь флакон у Ле-Ві, торговки отрутою, за два дні до того, як суп так шкідливо подіяв на брата короля? Що зробив герцог де Бірон, коли його рідний небіж утік з його жінкою? Чи правда, що він за це набивав гульвісі п'ятсот тисяч ліврів у рік на утримання?

Такі були питання про події, які трапились у Парижі років два тому і кінець яких ще не дійшов до берегів річки Рішельє. До пізньої ночі, коли його товариші уже давно хропли під ковдрами, де Катіна, мружачись і позіхаючи, все ще старався задовольнити цікавість старого придворного, розповідаючи йому складні подробиці версальських пліток.

Розділ XXXII

УБИВСТВО "РУДОГО ОЛЕНЯ"

Два дні пробули наші подорожні в садибі Сен-Марі і охоче погостювали б і довше, бо приміщення було зручне, прийом гостинний, але червоні відтінки осені змінювались уже на коричневі, а вони добре знали, як зненацька налітають сніг і мороз у цих північних країнах і як потім неможливо буде їм добутись до місця призначення, коли настане зима. Старий вельможа розіслав розвідників і по сущі, і по воді, проте на. східному березі не було виявлено й слідів ірокезів. Очевидно, дю Лю помилився. Але по другий бік річки до неба, як і попереду, здіймались стовпи сірого диму, показуючи, що десь близько є ворог. Цілий день ці сигнали про небезпеку було видно з вікон будинка та з-за частоколу огорожі, і вони нагадували мешканцям, що їх підстерігає страшна доля.

Утікачі відпочили, відсвіжились і однодушно хотіли йти далі.

— Якщо випаде сніг, буде в тисячу разів небезпечніше, — говорив Амос, — тоді кожна дитина знайде наш слід.

— Та й чого нам боятися? — доводив старий Ефраїм. — Щоправда, це пустиня Аравійська, хоча й веде до землі Ханаанської, але Господь захистить нас від цих синів Ієровоама. Прав прямо, хлопче, і не випускай керма!

— І я не боюсь, Аморі, я зовсім відпочила, — підбадьорювала Адель. — Нам буде значно безпечніше в англійських провінціях. А тепер хто знає, може, цей страшний монах з'явиться з наказом тягти нас у Квебек або Париж.

І справді, дуже можливо було, що мстивий францисканець, не знайшовши втікачів ні в Монреалі, ні в Трьох ріках, буде шукати їх на берегах Рішельє. Коли де Катіна згадував картину, як фанатик плив тоді мимо великим човном з нахиленим уперед нетерплячим обличчям, у темній рясі, похитуючись в такт ударам весел, він почував, що небезпека, про яку говорила жінка, не тільки можлива, але й цілком реальна. Власник Сен-Марі ставиться до втікачів приязно, але він не зважиться не виконати вимогу губернатора. Могутня рука, простягнувшись через море з Версаля, тяжіла над ним навіть тут, у хащах незайманого лісу, намагаючись схопити свою жертву і потягти її назад, на приниження й горе. Всі небезпеки лісів ніщо проти цього кошмару!

Поміщик з сином, не знаючи тих причин, що примушували де Катіна поспішати, наполегливо умовляли його лишитися довше, їх підтримував і небалакучий дю Лю; скупі слова, сказані цим останнім, мали більше ваги, ніж довгі тиради, бо дю Лю говорив тільки про те, що добре знав.

— Ви бачите мою маленьку садибу, — умовляв старий вельможа, роблячи зграбний жест своєю вкритою перснями рукою, що висувалася з мереживної маншетки. — Вона, звісно, не така, якою я хотів би її бачити, але я від щирого серця пропоную її у ваше розпорядження на зиму, коли ви з вашими товаришами зробите мені честь залишитися тут. Що ж до вашої дружини, то я певен, що вона знайде, що робити і чим розважитись разом з моєю дружиною. До речі, де Катіна, ви ще не відрекомендовані їй. Тер'є, піди до пані і скажи, що я прошу її завітати до залу з балдахіном.

Де Катіна взагалі було важко здивувати, але й він був трохи спантеличений, коли виявилось, що дама, про яку говорив старий вельможа в перебільшено шанобливих висловах, була настільки схожа на справжню індіанку, наскільки зала з балдахіном — на французьку стодолу. Щоправда, на ній був ліф з яскраво-червоної тафти, чорна спідниця, черевики з срібними пряжками, а коло пояса висів на срібному ланцюжку флакон з пахучою мускусною кулькою, але колір обличчя в цієї жінки нагадував кору шотландської сосни, а великий ніс і різко окреслений рот разом з двома косами жорсткого чорного волосся, що висіли вздовж спини, не лишали ні найменшого сумніву в її походженні і расі.

— Дозвольте мені, мосьє де Катіна, — урочисто промовив власник Сен-Марі, — відрекомендувати вас моїй дружині, Онезі де ла Ну де Сен-Марі, співвласниці цього маєтку, а також замку д'Анделі в Нормандії і маєтку Варени у Провансі, яка з власного походження має спадкове право на титул принцеси племені онондагів. Мій ангел, я силкуюсь переконати наших друзів погостювати у нас в Сен-Марі замість того, щоб іти до озера Шамплен.

— Хоч лишіть тут вашу Білу Лілію, — сказала темношкіра принцеса прекрасною французькою мовою, стискуючи своїми мідно-червоними пальцями сніжно-білу руку Адель. — Ми збережемо її вам до весняного розтавання льоду, нового листя і ягід.

Щирі слова господині справили на де Катіна більше враження, ніж усі застереження, які він чув досі. Звичайно, вона краще за інших повинна розуміти грізні ознаки часу.

— Не знаю, що й робити! — хвилювався він. — Я повинен іти, а тим часом як я можу наражати її на таку небезпеку? Я з радістю перезимував би тут, але даю вам слово, що не можу зробити цього.

— Дю Лю, ви можете допомогти нам, — звернувся де ла Ну до лісового бродяги. — Що ви порадите моєму другові, коли йому так необхідно дістатись в англійські колонії, доки не настала зима?

Похмурий, мовчазний піонер замислився над питанням, гладячи бороду.

— Є тільки один вихід, — нарешті промовив він, — та й то рискований. Ліси безпечніші за річку, бо є в прибережних очеретах повно схованих човнів. За п'ять миль звідси є форт Пуату, а за п'ятнадцять — Овернь. Завтра ми пройдемо лісом до першого форту і подивимось, чи безпечно там. Я піду з вами і даю слово: якщо ірокези вже там, то Грейсолон дю Лю дізнається про це. Мадам ми лишимо тут, і коли виявиться, що все гаразд, повернемось і візьмемо її. Так само ми потрапимо і в Овернь, а там доведеться підождати, поки довідаємось, де військові загони індійців. Мені здається, ми дізнаємося про це досить швидко.

— Як? Ви хочете розлучити нас? — скрикнула вражена Адель.

— Так краще, сестро моя, — потвердила Онега, ласкаво обіймаючи її. — Ти не знаєш небезпеки, а ми добре її розуміємо і не можемо наражати на неї нашу Білу Лілію. Ти лишишся тут і будеш радувати нас, поки великий вождь дю Лю і французький воїн, твій чоловік, і старий воїн, з вигляду такий суворий, і другий вождь, схожий на дику серну, не пройдуть лісом і не побачать, чи можна твоїй нозі ступити на стежки лісові.

Нарешті все вирішили, і Адель, незважаючи на всі заперечення її, залишили на господиню Сен-Марі, а де Катіна заприсягся негайно повернутися по неї з форту.

Старий вельможа з сином охоче взяли б участь у цій подорожі, але на них лежала відповідальність за долю всього маєтку і всіх, хто був під його захистом; до того ж V лісі незначній жменьці людей загрожувала менша небезпека, ніж цілому загонові. Де ла Ну дав їм листа до де Ланна, коменданта форту Пуату, і вдосвіта усі четверо, як тіні, вислизнули з хвіртки огорожі і за одну мить зникли в пітьмі величезного лісу.

Від де ла Ну до Пуату "було лише дванадцять миль, але лісом, у якому доводилось переходити через річки, обминати зарослі очеретом озера і відшукувати стежки на трясовині де дикий рис здіймався вище за людський зріст, а гілля вільшини спліталось у непролазну хащу, відстань була вдвоє більша. Розвідники йшли один за одним — дю Лю попереду, швидкими, безшумними кроками дикого звіра, нахиляючись уперед, з рушницею напоготові, оглядаючи околицю пильним поглядом темних очей і чуйно придивляючись до всього, помічаючи все — від найменшого сліду на землі або пні до руху кожного звіра ч" и птаха в кущах.