Вигнанці - Сторінка 108

Де Катіна все заспокоював її, коли раптом у вартового, що стояв коло вікна, вирвався крик:

— На північ від нас на річці човен!

Обложені збентежено перезирнулися між собою. Так, значить, ірокези відрізали відступ.

— Скільки в човні воїнів? — зацікавився де ла Ну.

— Не бачу. Темно, та ще й тінь від берега.

— Куди, він пливе?

— Сюди. Ах, ось він випливає на чисте місце, і тепер добре можна розгледіти його. Слава тобі, господи! Дванадцять свічок поставлю в Квебекському соборі, коли доживу до другого літа!

— Та що ж там таке? — нетерпляче крикнув де ла Ну.

— Це не ірокезький човен. В ньому лише один чоловік. Він — канадець.

— Канадець! — вигукнув дю Лю, стрибаючи на вікно. — Тільки безумний може зважитись з'явитися у цьому осиному гнізді. Еге, тепер я бачу його. Він тримається далеко від берега, щоб уникнути пострілів. Ось він на середині річки і повертає до нас. Слово честі, цей святий отец не вперше держить весло в руках.

— Очевидно, єзуїт, — промовив, витягуючи шию, один з обложених.

— Ні, я бачу його капюшон, — відповів другий, — це францисканський монах.

Хвилиною пізніше човен зашарудів по піску, і в розчинені двері увійшов чоловік в довгій темній одежі францисканського ордену. Він швидко оглянув усіх, підійшов до де Катіна і поклав йому на плече руку.

— Значить, ви не втекли від мене! — промовив він суворо. — Ми розшукали погане насіння, перш ніж воно встигло прорости.

— Що вам треба, отче мій? — здивовано спитав де ла Ну. — Ви, очевидно, помилились. Це — мій добрий приятель Аморі де Катіна, з французьких дворян.

— Це — Аморі де Катіна, єретик і гугенот, — крикнув монах. — Я гнався за ним річкою Святого Лаврентія, а потім Рішельє, і гнався б на край світу, щоб узяти його з собою.

— Ну, святий отче, ваше старання заводить вас надто далеко, — зауважив де ла Ну. — Куди ж ви хочете завезти мого друга?

— Він з жінкою мусить повернутися до Франції. В Канаді нема місця єретикам.

— Присягаюсь святою Анною, святий отче, — промовив дю Лю, — якби ви зараз узяли нас усіх до Франції, ми були б дуже вдячні вам.

— І пригадайте, — строго додав де ла Ну, — що ви тут під моїм дахом і говорите про мого гостя.

Але нахмурене обличчя старого вельможі не могло збентежити монаха.

— Гляньте на це, — сказав він, витягуючи з-за пазухи якийсь папір. — Він підписаний губернатором і наказує вам, під страхом королівського гніву, повернути цю людину в Квебек. Ага, мосьє! Коли ви того ранку висадили мене на острів, ви й не уявляли, що я повернуся в Квебек, візьму цей папір і пропливу за вами стільки сотень миль річкою. Але тепер ви в моїх руках, і я не покину вас доти, доки не побачу разом з жінкою на кораблі, що відвезе всіх нас до Франції.

Не зважаючи за злобну мстивість, яка горіла в очах монаха, де Катіна не міг не віддати належного енергії й наполегливості цього чоловіка.

— Мені здається, святий отче, ви більше вславились би як воїн, ніж як служитель Христа, — сказав він, — та що ви все ж пробрались за нами сюди, звідки немає виходу, то ми обміркуємо цю справу пізніше, на дозвіллі.

Але американці були менше схильні так мирно дивитися на справу. Борода Ефраїма Саведжа настовбурчилась від злоби, він шепнув щось на вухо Амосові Гріну.

— Ми за капітаном можемо легко справитися з ним, — прошепотів молодий житель лісів, одводячи на бік де Катіна. — Якщо він так наполегливо стає нам на дорозі, він мусить заплатити за це.

— Ні, ні, нізащо в світі, Амос. Облиште його. Він робить те, що вважає за свій обов'язок, хоча, очевидно, віра в ньому сильніша за милосердя. Але ось і дощ. Тепер досить темно, щоб вирядити човни.

Велика чорна хмара вкрила небо, і темрява настала майже відразу. Оборонці ледве могли розгледіти смугу річки перед ними. Ірокези в лісі і за здобутою огорожею сиділи тихо, лише зрідка нагадуючи про себе поодинокими пострілами, але вереск і крик в котеджах васалів свідчили про те, що переможці заходилися грабувати там. Раптом над однією з покрівель з'явилася тьмяна червона заграва.

— Вони підпалюють будинки, — крикнув дю Лю. — Треба швидше виряджати човни, а то незабаром на річці буде видно як удень. В човни! В човни! Не можна гаяти ні хвилини.

Прощатись було ніколи. Один палкий поцілунок — і Адель повели й посадили в найменший човен, у якому вона опинилася разом з Онегою, трьома дітьми та ще якоюсь дівчиною. Інші кинулись на свої місця і через кілька хвилин і відчалили, зникнувши в дощі й темряві. Велика хмара пролилась дощем, що падав буйними краплинами на дах і бризкав в обличчя оборонцям будинку, які напружували зір, дивлячись услід зниклим човнам.

— Дяка богові за цю грозу! — пробубонів дю Лю. — Вона заважає вогню надто швидко охопити будівлі.

Але він забув, що хоч дали й намоклі, проте середина котеджів була суха, як губка. Ледве прозвучали ці слова, як довгий, жовтий язик полум'я вибився з одного вікна, за ним другий, третій… Раптом провалилась половина даху, і котедж запалав, як смоляна бочка. Вогонь шипів і тріщав під потоками дощу, але, підтримуваний знизу, розгорявся все дужче й дужче і здіймався все вище, кидаючи червоний відблиск на велетенські дерева й надаючи їх стовбурам вигляду полірованої міді. Від цього величезного факела навколо будинку і далеко по річці стало ясно як у день.

З несамовитих криків у лісі можна було зрозуміти, що ірокези побачили човни, які встигли — це добре було видно з вікна — пройти не більше ніж чверть милі.

— Вони біжать лісом! Біжать до річки! — перелякано крикнув де Катіна.

— Он там у них кілька човнів, — показав дю Лю.

— Але ж вони не можуть проминути нас! — вигукнув власник Сен-Марі. — Спустіться мерщій до гармат і спробуйте зупинити їх.

Ледве оборонці встигли добігти до гармат, як дві великі піроги, повні воїнів, вискочили з очерету, що ріс нижче від замка, випливли на середину і щосили погнались за втікачами..

— Жан, ти у нас найкращий стрілець, — хвилювався де ла Ну. — Ціль у пірогу, коли вона йтиме повз велику сосну. Ламбер, стріляй з другої гармати. Життя всіх, кого ви любите, залежить від цих пострілів.

Обидва зморщені старі артилеристи виглянули із-за своїх гармат і стали чекати човнів. Полум'я пожежі здіймалось все вище й вище, а широка річка здавалась листом темного металу з двома чорними цятками — то швидко мчали по воді човни. Один від одного пливли на віддалі п'ятдесят ярдів, але в обох індійці разом завзято налягали на весла, а товариші їх з берега голосними криками підохочували їх. Утікачки вже зникли за поворотом річки..

Коли перший човен порівнявся з гарматою, канадець перехрестив запал і вистрілив. Крик радості, а потім стогони вирвалися з грудей тих, хто напружено дивився туди. Заряд влучив у річку, коло самісінького човна, заливши його таким потоком води, що одну мить обложеним здалося, наче він пустив пірогу на дно. Але пізніше хвилі вляглися, і човен помчав уперед; тільки один з плавців, випустивши весло, стукнувся головою у спину товариша, що сидів перед ним. Другий гарматник націлився в той самий човен, але в ту ж мить, коли він підносив запал, із-за огорожі з свистом вилетіла куля і він без стогону пав мертвим.

— Це діло я трохи знаю, хлопче! — крикнув Ефраїм Саведж, раптом вискакуючи наперед. — Та коли я стріляю з гармати, то люблю направляти її сам. Поможи""о мені зрушити її і наводь прямо он на той острів. От так! Нижче! Ну, готово! — Він опустив фітіль і вистрілив.

Удар був влучний. Весь заряд попав у пірогу за шість футів нижче від носа і перекинув її, як шкаралупу. Перше ніж розвіявся дим, вона потонула, а другий човен зупинився забирати поранених. Інші індійці, почуваючи себе у воді не гірше, як на, суші, уже пливли до берега.

— Мерщій, мерщій! — гарячився де ла Ну. — Заряджай іще гармату! Можемо перекинути й другу!

Але цій надії на судилося здійснитись. Задовго до того, як вдалося зарядити гармату, ірокези встигли зібрати своїх поранених і тепер знов щодуху мчали річкою. Раптом пожежа згасла, і все навколо зникло в дощі й пітьмі.

— Боже мій, — кричав де Катіна сам не свій. — Їх доженуть. Киньмо цей будинок, візьмемо човен попливемо за ними. Швидше, швидше! Не можна гаяти ні хвилини!

— Ласкавий пане, ви заходите занадто далеко у вашій цілком природній тривозі, — холодно промовив вельможа. — Я не маю намір так легко залишити свій пост.

— Ах, що нам з цього будинку! Тільки дерево та камінь; будинок можна знову збудувати. Але подумати — жінки в руках цих дияволів! О, я божеволію! Швидше, швидше! Їдьмо, ради Христа, їдьмо!

Обличчя де Катіна було смертельно бліде, і він як божевільний вимахував руками в повітрі.

— Не думаю, щоб їх наздогнали, — заспокоював дю Лю, кладучи йому на плече руку. — Не бійтесь. Вони відпливли значно раніше, а тутешні жінки вміють гребти не гірше, ніж мужчини. Крім того, пірога ірокезів була й так переповнена, а тепер їм довелося взяти ще й поранених. Та й дубові човни могауків не такі швидкі, як наші луб'яні, альгонкінські. — В усякому разі, ми не можемо їхати, бо в нас немає човнів.

— Он там лежить один.

— Ах, у ньому може сидіти тільки одна людина. Це човник, у якому приїхав монах.

— Ну так я поїду ним. Моє місце там, де Адель…

Він розчинив двері, вискочив і вже хотів відштовхнути вутлий човник, коли хтось кинувся поперед нього і сокирою проломив бік човна.

— Це мій човен, — сказав монах, кидаючи сокиру й складаючи руки на грудях. — Я можу робити з ним все що схочу.

— Ах, диявол! Ви загубили нас.

— Я знайшов вас, і вам не втекти від церкви.

Гаряча кров кинулась у голову офіцерові; піднявши сокиру, він загрозливо ступив уперед. Світло з відчинених дверей падало на серйозне суворе обличчя монаха, але ні один мускул не здригнувся на цьому обличчі, коли він побачив над собою сокиру в руках розлюченого чоловіка.

Він тільки перехрестився і прошепотів по-латині якусь молитву. Цей спокій урятував йому життя. Де Катіна з страшною лайкою кинув геть сокиру, відвернувшись від розбитого човна, — коли раптом головні вхідні двері несподівано з гуркотом впали всередину, і юрба індійців з переможним бойовим покликом вдерлась у будинок.

Розділ XXXVII

ЇДАЛЬНЯ В ЗАМКУ СЕН-МАРІ

Легко пояснити, як це трапилось. Вартові коло вікон, що виходили у двір, не могли байдуже стояти на своїх місцях, коли по другий бік будинку вирішувалась доля їхніх жінок і дітей.