Вигнанці - Сторінка 15

У нього свої думки про все. Недавно він запевняв, що я помилявся, кажучи, що одно вікно в Тріанові менше за інші. Я наказав Ленотрові виміряти це вікно і, звичайно, виявилось, що я мав рацію. Але на вашому годиннику вже чотири. Мені час іти.

— Мій годинник відстає на півгодини, ваша величність.

— Півгодини?

Король збентежився на одну мить, але потім враз засміявся:

— Ну, коли так, я краще лишуся тут, бо спізнився, і можу по совісті сказати, що це провина годинника, а не моя.

— Сподіваюсь, що справа була не дуже важлива, сір, — промовила мадам де Ментенон, і вираз стриманої радості майнув у її очах.

— Зовсім неважлива.

— Не державна?

— Ні, ні! Я призначив цю годину тільки на те, щоб зробити догану одній особі, яка дуже високо занеслась. Але, мабуть, так вийшло краще. Моя відсутність буде ознакою моєї немилості і вплине на неї, сподіваюсь, так, що я вже не побачу більше цієї особи при моєму дворі. Ах, що це таке?

Двері розчинились. Перед ними стояла мадам де Монтеспань, прекрасна й гнівна.

Розділ X

ЗАТЕМНЕННЯ У ВЕРСАЛІ

Мадам де Ментенон була жінка надзвичайно стримана, спокійна й бистра на розум. Вона зараз же встала з місця з таким виглядом, ніби побачила приємну гостю, і пішла назустріч їй з привітною усмішкою й простягнутою рукою.

— От несподівана радість! — вигукнула вона.

Але мадам де Монтеспань була дуже сердита і розлючена так, що, очевидно, робила велике зусилля над собою, щоб стримати вибух гнівної люті. Обличчя маркізи було страшенно бліде, губи міцно стиснуті, а застиглі очі горіли холодним злим блиском. Одну мить дві найвродливіші й найгордовитіші жінки Франції стояли одна проти одної, — одна з нахмуреним обличчям, друга усміхаючись. Потім Монтеспань, не звернувши уваги на простягнуту руку суперниці, повернулась до короля, який дивився на неї з незадоволеним виглядом.

— Боюсь, що я перешкодила, ваша величність.

— Справді, ваша поява трохи несподівана, мадам.

— Смиренно прошу пробачити. Відтоді, як ця дама стала гувернанткою моїх дітей, я звикла входити в її кімнату без докладу.

— Щодо мене, я завжди рада бачити вас, — спокійно зауважила її суперниця.

— Признаюсь, я не вважала навіть за потрібне просити вашого дозволу, мадам, — холодно відповіла мадам де Монтеспань.

— Ну, так наперед будете цитати, мадам! — суворо сказав король. — Я наказую вам виявляти цілковиту повагу до цієї дами.

— О, до цієї дами! — Вона махнула рукою в бік суперниці. — Звичайно, накази вашої величності — закон для нас. Але я мушу пам'ятати, до якої саме дами стосується ваш наказ, бо часом можна переплутати, кому саме ваша величність робить честь. Сьогодні це де Ментенон, учора була Фонтанж, завтра… Ах, хто може сказати, хто буде завтра?

Вона була чарівна в своїй гордості й безстрашності.

Блакитні очі її блищали, груди високо здіймалися. Вона стояла перед своїм царственим коханцем, дивлячись на нього згори вниз. Хоч він був дуже розгніваний, проте погляд його трохи пом'якшав, зупинившись на її круглій білій шиї й ніжній лінії красивих плечей. У її палких речах, у визивному повороті гарної голови, в чарівному презирстві, з яким вона дивилась на суперницю, було справді багато красивого.

— Зухвальством ви нічого не виграєте, мадам, — промовив король.

— Зухвальство не в моїх звичках, ваша величність.

— А проте, я вважаю ваші слова за зухвальство.

— Правду завжди вважають за зухвальство при французькому дворі, ваша величність.

— Досить цієї розмови.

— Досить дуже малої частини правди.

— Ви забуваєтесь, мадам. Прошу вас залишити кімнату.

— Перше, ніж піти, я мушу нагадати вашій величності, що ви зробили мені честь, призначивши побачення зі мною по півдні. Ви обіцяли мені вашим королівським словом прийти до мене. Я не маю сумніву, що ваша величність додержите цієї обіцянки, незважаючи на всі тутешні чари.

— Я прийшов би, мадам, але цей годинник, як ви самі бачите, відстає на півгодини, і до того ж час проминув так швидко, що я й не помітив.

— Будь ласка, сір, не турбуйтесь цим. Я піду до себе в кімнату, а п'ять чи чотири години — мені цілком байдуже.

— Дякую вам, мадам, але теперішнє наше побачення не таке приємне, щоб я шукав іншого.

— Так ви, ваша величність, не прийдете?

— Волію не йти.

— Незважаючи на вашу обіцянку?

— Мадам!

— Ви ламаєте ваше слово!

— Замовкніть, мадам; це нестерпно.

— Це справді нестерпно! — крикнула розгнівана де Монтеспань, забуваючи всяку обережність. — О, я не боюся вас, ваша величність. Я любила вас, але ніколи не боялась. Залишаю вас тут. Залишаю вас на "самоті з вашою совістю і вашою… вашим сповідником. Але перше, ніж я піду, вам доведеться вислухати від мене одно правдиве слово. Ви зраджували вашу дружину, зраджували вашу коханку, але тільки тепер я бачу, що можете зрадити і своє слово.

Вона вклонилася йому з гнівним виглядом і, високо піднявши голову, велично вийшла з кімнати.

Король зірвався з місця, як ужалений. Він так звик до лагідності своєї дружини і до ще більшої лагідності Лавальєр, що такі слова ніколи ще не торкались його королівського слуху. Це нове відчуття вразило його. Якийсь незрозумілий запах уперше домішався до фіміаму, серед якого він жив. Потім вся його душа сповнилась гнівом проти неї, проти цієї жінки, що наважилась підвищити голос перед королем. Що вона ревнує і тому ображає другу жінку — це простимо, це навіть деякий комплімент йому. Але що вона наважилась говорити з "ним" як жінка з мужчиною, а не як піддана з монархом, це було вже занадто. У Людовіка вихопився незв'язний крик люті, і він кинувся до дверей.

Ваша величність! — Мадам де Ментенон, яка весь час пильно стежила за швидкою зміною настрою на його виразному обличчі, швидко підійшла і торкнулась його ліктя.

— Я піду за нею!

— А навіщо, сір?

— Щоб заборонити їй лишатись при дворі.

— Але, ваша величність…

— Ви чули її? Це ганьба! Я піду.

— Але хіба ви не могли б написати, сір?

— Ні, ні, я мушу особисто бачити її.

Він відчинив двері.

— О, будьте ж непохитні, ваша величність!

Де Ментенон з тривогою дивилася вслід королеві, який поспішно, з гнівними жестами, йшов по коридору. Потім вона повернулась до себе в кімнату.

Гвардієць де Катіна тим часом показував своєму молодому заокеанському другові чудеса палацу. Американець уважно розглядав усе, що бачив, критикував або захоплювався з незалежністю думок і природним смаком, властивими людині, яка жила досі на волі серед найпрекрасніших творінь природи. Величезні фонтани й штучні водопади, незважаючи на всю свою велич, не могли вразити того, хто мандрував від Ері до Онтаріо і бачив Ніагару, що спадає в безодню; величезні луки теж не здавались дуже великими для ока, яке споглядало неосяжні рівнини Дакоти. Але сам будинок палацу, його розміри, величина й краса вражали Гріна.

— Треба буде привести сюди Ефраїма Саведжа, — повторював він. — Бо він нізащо не повірить, що на світі є будинок, більший за весь Бостон разом з Нью-Йорком.

Де Катіна улаштував так, що американець лишився з його другом майором де Бріссак, коли він сам знову пішов на чергування. Ледве він заступив на свій пост, як здивовано побачив короля: сам-один, без почету й близьких, він швидко йшов коридором. Його ніжне обличчя було перекошене від гніву, а губи суворо стиснуті, як у людини, що вирішила щось важливе.

— Черговий офіцер! — коротко сказав він.

— Тут, ваша величність.

— Як! Знову ви, капітан де Катіна? Ви чергуєте зранку?

— Ні, ваша величність. Тепер я чергую вже вдруге.

— Дуже добре. Мені потрібна ваша допомога.

— Жду наказів вашої величності.

— Є тут який-небудь субалтерн-офіцер?

— Лейтенант де ла Тремуйль чергує зі мною.

— Дуже добре. Ви передасте командування йому.

— Слухаю, ваша величність.

— А самі підете до пана де Вівонн. Ви знаєте, де його приміщення?

— Так, ваша величність.

— Якщо його немає дома, ви повинні знайти його. Ви повинні знайти його за годину, де б він не був.

— Слухаю, ваша величність.

— І передасте йому мій наказ. О шостій годині він мусить бути в кареті коло східних воріт палацу. Там його дожидатиме сестра його, мадам де Монтеспань, яку я наказую йому відвезти в замок "Petit Bourg". Ви перекажете йому, що він відповідає мені за її прибуття туди.

— Слухаю, ваша величність.

Де Катіна відсалютував шпагою і вирушив виконувати дане йому доручення.

Король пройшов коридором і відчинив двері в прекрасну прийомну, що блищала позолотою й дзеркалами і була обставлена напрочуд гарними меблями з чорного дерева, оздобленими сріблом; на підлозі лежав товстий червоний килим, такий м'який, що нога тонула в ньому, як в моху. Єдина жива істота в цій розкішній кімнаті цілком гармонувала з її обстановкою. То був маленький негр в оксамитній лівреї, прикрашеній срібними блискітками. Він нерухомо, наче чорна статуетка, стояв коло дверей, протилежних тим, в які ввійшов король.

— Дома твоя пані?

— Вона тільки що повернулась, ваша величність.

— Я хочу її, бачити.

— Пробачте, ваша величність, але вона…

— Що це, всі змовились, чи що, сьогодні суперечити мені! — злісно промовив король і, піднявши пажа за оксамитний комір, відкинув його в протилежний куток. Потім, не постукавши, розчинив двері і ввійшов у будуар.

Це була велика, висока кімната, зовсім відмінна від тієї, звідки вийшов король. Три великих вікна з одного боку йшли від стелі аж до підлоги; крізь ніжно-рожеві штори пробивалось пом'якшене сонячне світло. Між дзеркалами блищали великі золоті канделябри. Лебрен вилив усе багатство своїх фарб на стелю, де сам Людовік у вигляді Юпітера метав блискавичні стріли в купу плазуючих титанів. Рожевий колір переважав на шпалерах, килимі, меблях, і вся кімната при м'якому світлі сонця, яке проходило в неї, блищала ніжними відтінками внутрішньої сторони черепашки і здавалась зробленою якимось казковим героєм для своєї принцеси. В кутку, на канапі, зарившись обличчям у подушку, закинувши за голову прекрасні білі руки, з розкішними пасмами каштанового волосся, що безладно спадало на сніжнобілу шию, мов скошена квіточка, лежала ниць жінка, яку хотів вигнати король.

Коли стукнули, зачиняючись, двері, вона підвела голову і, побачивши короля, скочила з канапи й побігла до нього назустріч, простягаючи руки. Її блакитні очі потьмарились від сліз; прекрасне обличчя пом'якшало й набрало жіночого і смиренного виразу.

— Ах, сір! — скрикнула вона і промінь радості осяяв крізь сльози її вродливе обличчя.