Вигнанці - Сторінка 14

— У короля й так досить серйозного в години роботи, а я сподіваюсь, що ваш талант розважить його.

— Нехай це буде комедія, — вирішив Людовік. — Відколи помер бідолаха Мольєр, я ні разу не сміявся від щирого серця.

— Ах, у вашої величності справді тонкий смак, — вигукнув придворний поет. — Якби ви зволили зайнятися поезією, що тоді було б з усіма нами?

Король усміхнувся. Ніякі лестощі не здавалися йому надто грубими.

— Як ви навчили наших генералів воювати, а художників малювати, так настроїли б і ліри наших бідних співців на вищий лад. Але Марс навряд чи погодився б поділити смиренні лаври Аполлона.

— Так, мені часом здавалось, що в мене дійсно є такі здібності, — поблажливо відповів король, — але серед державних турбот і тягот у мене, як ви самі сказали, лишається надто мало часу, щоб займатися мистецтвом.

— Але ви заохочуєте інших до того, що могли б так прекрасно робити самі, ваша величність. Ви викликали появу поетів, як сонце викликає появу квітів. І скільки їх? Мольєр, Буало, Расін, один вищий за другого. А інші другорядні — Скаррон, такий непристойний і разом такий дотепний… О, пресвята діво! Що мовив я?

Мадам де Ментенон поклала на коліна вишивання і з виразом величезного обурення дивилася на поета, який завертівся на стільці під строгим поглядом її повних докору холодних сірих очей.

— Я гадаю, мосьє Корнель, вам краще почати читання, — сухо промовив король.

— Безперечно, ваша величність. Накажете прочитати мою п'єсу про Дарія?

— А хто такий Дарій? — спитав король, освіта якого, через хитру політику кардинала Мазаріні, настільки була занедбана, що він був неуком у всьому, крім того, що входило в коло його безпосередніх спостережень.

— Дарій був цар Персії, ваша величність.

— А де ця Персія?

— Це — царство в Азії.

— Що ж, Дарій і тепер царює там?

— Ні, ваша величність, він бився проти Олександра Великого.

— А! Я чув про Олександра. Це був славетний цар і полководець, адже так?

— Які ваша величність, він мудро правив країною і переможно командував військами.

— І був царем Персії?

— Ні, Македонії, ваша величність. Царем Персії був Дарій.

Король насупився, бо найменша поправка здавалося йому образою.

— Видно, ви самі негаразд знаєте цей предмет, та, признатись, він і не дуже цікавить мене, — промовив він. — Прочитайте щось.

— Ось мій "Удаваний астролог".

— Добре. Це годиться.

Корнель почав читати комедію. Мадам де Ментенон своїми білими, ніжними пальчиками перебирала різнобарвний шовк для вишивання. Часом вона позирала на годинника і потім переводила погляд на короля, який відкинувся в кріслі і затулив обличчя мереживною хусткою. Годинник показував без двадцяти хвилин чотири, але вона добре знала, що пересунула його на півгодини назад і що тепер, в дійсності, уже десять хвилин на п'яту.

— Стривайте! — раптом скрикнув король. — Тут щось не так! У передостанньому стиху є помилка.

Однією з слабостей короля було те, що він вважав себе непомильним критиком, і розважний поет погоджувався з усіма його поправками, хоч би які безглузді вони були.

— Який стих, ваша величність? Справжнє щастя, коли людині зазначають її помилки.

— Прочитайте ще раз це місце.

Корнель прочитав.

— Так, у третьому стиху один склад зайвий. Ви не помічаєте, мадам?

— Ні; але я взагалі поганий суддя.

— Цілковита правда вашої величності, — не червоніючи, погодився Корнель. — Я відзначу це місце й виправлю його.

— Мені здавалось, що тут помилка. Якщо я не пишу сам, то у всякому разі слух у мене тонкий. Неправильний розмір вірша неприємно діє на мене. Те саме і в музиці. Я чую дисонанс, коли сам Люллі не помічає його. Я часто вказував помилки в його операх, і мені завжди вдавалось переконати його, що я маю рацію.

— Цьому я охоче вірю, ваша величність.

Корнель знов узявся за книжку і тільки зібрався був читати, як хтось дуже постукав у двері.

— Його превосходительство пан міністр Лувуа, — доповіла Нанон.

— Впустіть його! — сказав Людовік. — Дякую вам за прочитане, п. Корнель, і жалкую, що мушу урвати читання вашої комедії ради державної справи. Може, іншим разом я матиму приємність дослухати до кінця.

Він усміхнувся тією милостивою усмішкою, яка примушувала всіх близьких до нього забувати його хиби і пам'ятати про Людовіка як про втілення самої величі й чемності.

Поет, з книгою. під пахвою, вислизнув з кімнатки в ту мить, коли туди з поклоном входив славетний міністр, високий, у великому парику, з орлиним носом і поважним виглядом. Манери його визначались підкресленою чемністю, але на погордливому обличчі надто ясно відбивалось презирство до цієї кімнати і до жінки, яка жила тут. Вона добре знала ставлення до неї міністра, проте цілковите самовладання стримувало її від виявлення цього словом чи рухом.

— Моя квартира сьогодні вшанована особливою честю, — сказала вона, встаючи й простягаючи руку міністрові. — Чи не будете ласкаві, мосьє, сісти на стільчик, бо в моїй ляльковій хатці я не можу запропонувати вам нічого кращого? Але, може, я перешкоджаю, якщо ви бажаєте говорити з королем про державні справи? Я можу піти в свій будуар.

— Ні, ні, мадам! — заперечив Людовік. — Я хочу, щоб ви лишились тут. В чому справа, Лувуа?

— Приїхав кур'єр з Англії з депешами, ваша величність, — відповів міністр, похитуючись своєю важкою постаттю на триногому стільчику. — Справи там дуже погані, говорять навіть про повстання. Лорд Сундерленд запитує листом, чи може король розраховувати на допомогу Франції, якщо голландці підтримають незадоволених. Звичайно, знаючи думки вашої величності, я, не вагаючись, відповів, що може.

— Що ви зробили?

— Я відповів, що може, ваша величність.

Король Людовік спалахнув від гніву і схопив камінні щипці, ніби наміряючись ударити ними міністра.

Мадам де Ментенон скочила з крісла і заспокійливим рухом торкнулась рукою ліктя короля. Він кинув щипці, але очі його горіли, коли він гнівно глянув на Лувуа.

— Як ви сміли! — кричав він.

— Але, ваша величність…

— Як ви сміли, кажу вам! Як? Ви насмілились дати відповідь на таке питання, не порадившись зі мною! Скільки разів казати вам, що держава — це я, я один; що все повинно йти від мене і що я відповідаю тільки перед богом. Що ви таке? Мій інструмент, моє знаряддя! 1 ви насмілюєтесь діяти без моєї санкції?

— Я думав, що вгадую ваші бажання, ваша величність, — промурмотів Лувуа. Вся його погордливість зникла, а обличчя стало таким білим, як його манішка.

— Ви повинні не вгадувати мої бажання, пане, а довідуватись про них і коритися їм. Чому я відвернувся від мого стародавнього дворянства і передав справи королівства людям, прізвища яких ніколи не згадувались в історії Франції, як от Кольбер і ви? Мене засуджували за це. Коли герцог Сен-Сімон в останній раз був при дворі, він заявив, що у нас буржуазне правління. Так воно й є. Але я свідомо прагнув до цього, знаючи, що вельможі мають свій напрям думок, а для управління Францією я не бажаю іншого напряму думок, крім мого власного. Але, коли мої буржуа почнуть одержувати листи від іноземних послів і самі даватимуть відповіді посольствам, то я, справді, гідний жалю. Останнім часом я стежив за вами, Лувуа. Ви стаєте вище за ваш стан. Ви берете на себе занадто багато. Глядіть, щоб мені не довелося ще раз нагадувати вам про це.

Принижений міністр сидів цілком пригнічений, схиливши голову на груди. Король ще якийсь час, насупившись, бурмотів щось сам до себе, але потім обличчя його поволі почало прояснюватися. Напади гніву монарха бували звичайно такі ж короткі, як сильні й раптові.

— Затримайте кур'єра, Лувуа! — нарешті промовив він спокійним тоном.

— Слухаю, ваша величність.

— А завтра на ранішній раді ми побачимо, яку відповідь послати лордові Сундерленду. Може, нам краще не давати занадто великих обіцянок. Ці англійці завжди були у нас більмом на оці. І якби можна було лишити їх серед туманів Темзи, щоб вони зняли усобиці на кілька років, то ми могли б за цей час вільно упоратись з цим голландським принцем. Їх остання усобиця тривала десять років і нова може тривати стільки ж часу. А доти ми могли б відсунути наш кордон до Рейна.

— Ваші війська будуть готові в той день, коли ви віддасте наказ, ваша величність.

— Але війна дорого коштує. Я не хочу продавати срібло з палацу, як довелося зробити в останній раз. Який стан скарбниці?

— Ми не дуже багаті, ваша величність. Але є один спосіб досить легко здобути гроші. Сьогодні вранці була розмова про гугенотів і можливість їх дальшого перебування в католицькій державі. Коли, вигнавши їх, забрати в казну майно єретиків, ваша величність стане відразу найбагатшим монархом на весь християнський світ.

— Але сьогодні вранці ви були проти цих заходів, Лувуа?

— Я тоді не досить продумав це питання, ваша величність.

— Ви хочете сказати, що отець Лашез і єпископ ще не встигли тоді добратися до вас, — різко зауважив Людовік. — Ах, Лувуа, я недаремне прожив стільки років серед придворних і дечого навчився. Шепніть слівце одному, потім другому, третьому, аж поки це слово не дійде до вух короля. Коли мої добрі отці церкви вирішують щось зробити, я скрізь бачу їх роботу, як сліди крота пізнають з поритої ним землі. Але я не піду назустріч їх помилкам, 'і гугеноти лишаються підданими, посланими мені богом.

— Я зовсім і не хочу, щоб ви зробили так, ваша величність, — збентежено промовив Лувуа. Обвинувачення короля було таке несправедливе, що він не міг навіть нічого заперечити.

— Я знаю тільки одну людину, — казав далі Людовік, глянувши на мадам де Ментенон, — яка не має ніяких честолюбних намислів, не прагне ні до багатства, ні до шаноби і настільки непідкупна, що не може зрадити моїх інтересів. Тим-то я так високо поважаю думку цієї людини.

Кажучи це, він дивився з усмішкою на мадам де Ментенон; міністр теж кинув на неї погляд, що виявляв заздрість, яка мучила його душу.

— Я вважав за свій обов'язок вказати на це вашій величності тільки як на можливість, — сказав він, встаючи з місця. — Боюсь, що забрав занадто багато часу у вашої величності, і тому йду.

Він злегка вклонився господині, віддав низький поклін королеві і вийшов з кімнати.

— Лувуа стає неможливим, — промовив король. — Зухвальство його не знає меж. Коли б не був він таким гарним служакою, я давно б усунув його з палацу.