Вигнанці - Сторінка 20

В її густих темних косах блищав діамант. Ця зміна ще більш освіжила обличчя й постать, і без того дуже молодяві. Коли змовники побачили прекрасний колір цього обличчя, правильні риси, такі спокійні й гарні, дивну грацію постаті, вони відчули, що коли їх і жде невдача, то вже ніяк не через вибране ними знаряддя впливу.

Побачивши їх, мадам де Ментенон устала з місця… З виразу її обличчя було ясно видно, що вона помітила тривогу, яка сповнювала їх душі.

— Ви принесли погані новини! — скрикнула вона.

— Ні, ні, дочко моя, — заспокоїв єпископ. — Але нам треба бути насторожі, бо нашим ворогам дуже хотілося б відвернути від вас Людовіка.

Обличчя де Ментенон просяяло, коли назвали її коханого.

— Ах, ви не знаєте! — промовила вона. — Він дав слово. Я вірю йому, як самій собі.

Та розумний єзуїт не довіряв інтуїції жінки.

— Наші супротивники численні й сильні, — сказав він, похитуючи головою. — Якщо король і встоїть, то йому завжди набридатимуть, і тоді життя здасться йому темнішим, замість того, щоб проясніти — звичайно, крім моменту перебування в промінні, яке йде від вас, мадам. Треба кінчати цю справу.

— Як саме, отче мій?

— Шлюб має відбутися негайно.

— Негайно!

— Так. Коли можливо, сьогодні вночі.

— О, ви вимагаєте занадто багато, отче мій! Король нізащо не погодиться на таку пропозицію…

— Він сам зробить її.

— Чому?

— Тому, що ми примусимо його до цього. Тільки так буде переможена опозиція. Коли шлюб стане фактом, двір змушений буде визнати його, а доти опір не припиниться.

— Що ж я повинна робити, отче мій?

— Відмовитись від короля.

— Як? Від нього? — Вона. зблідла, як лілія, непорозуміло дивлячись в обличчя єзуїтові.

— Це найкраще, що ви можете зробити, мадам.

— Ах, отче мій, я могла б, так, могла б зробити це минулого місяця, минулого тижня, навіть учора вранці. Але тепер? О! Це розіб'є мені серце.

— Не бійтесь, мадам. Ми даємо вам добру пораду. Ідіть зараз же до короля. Скажіть йому, що до вас дійшли чутки про всі неприємності, які він витерпів через вас. Ви не можете знести думки про те, що станете причиною розладу в його родині, а тому звільняєте короля від даної ним обіцянки і назавжди кидаєте двір.

— Іти тепер? Зараз же?

— Так, не гаючи ні однієї хвилини.

Вона накинула на плечі легку накидку.

— Я роблю за вашою порадою, — промовила вона. — Вірю, що ви розумніші від мене. А що, як він піймає мене на слові.

— Він на це не здатний.

— Страшний риск!

— Без риску не досягнеш такої великої мети. Ідіть, дитино моя, і хай благословить вас бог!

Розділ XIII

У КОРОЛЯ З'ЯВЛЯЮТЬСЯ ДЕЯКІ ІДЕЇ

Король лишився в кабінеті сам. Поринувши в похмурі думки, він обмірковував способи, як здійснити свій намір і разом усунути опозицію, що, як виявилось, була сильна й численна. Нараз хтось постукав у двері, і в півтемряві він побачив постать жінки, про яку тільки що думав. Король схопився з місця і простягнув до неї руки з усмішкою, яка заспокоїла б її, коли б вона хоч на мить сумнівалась у його постоянстві.

— Франсуаза! Ви тут! Нарешті, за цілий день, у мене перший бажаний гість.

— Боюсь, що вас дуже схвилювали, ваша величність.

— Так, правда.

— Я знаю ліки.

— Які?

— Я покину палац, сір, і ви забудете те, що сталося між нами. Я внесла розлад туди, де сподівалась оселити спокій. Дозвольте мені виїхати в Сен-Сір або в абатство Фонтевро, і вам не доведеться йти на жертву через мене.

Король зблід, як смерть, ухопившись тремтячою рукою за її накидку, немов боячись, що вона негайно виконає свій намір. Протягом стількох років він звик звірятись на її розум. Він звертався до неї за порадою завжди, коли потрібна була підтримка. Навіть тоді, коли, як наприклад, на минулому тижні, він тимчасово віддалявся від неї, йому все-таки необхідно було знати, що його вірна, всепрощаюча подруга, яка завжди уміє розважити, тут, близько, поряд, готова підтримати короля і порадою і співчуттям. Але щоб вона могла покинути його тепер і назавжди — це ніколи не спадало королеві на думку, і серце його похололо від здивування й тривоги.

— Ви не зробите цього, Франсуаза! — вигукнув він тремтячим голосом. — Ні, ні, неможливо, ви говорите це в жарт!

— Серце моє розіб'ється, якщо я покину вас, сір, але воно розривається й тепер від свідомості, що ради мене ви віддаляєтесь від родини й міністрів.

— Що? Хіба я не король? Хіба я не можу робити так, як я хочу, не-звертаючи на них уваги? Ні, ні, Франсуаза, не кидайте мене! Лишайтесь зі мною і будьте моєю дружиною.

Від хвилювання він ледве міг говорити і все тримав її за одяг. Він завжди дорожив нею, але ще більше тепер, коли раптом виникла загроза втратити її. Де Ментенон, відчувши свою силу й вигоду свого становища, цілком використала їх.

— До шлюбу безперечно повинен пройти якийсь час, ваша величність… А ви будете неминуче зазнавати всяких неприємностей. Як можу я почувати себе щасливою, знаючи, що викликала стільки неприємностей для вас за цей довгий період?

— А нащо йому бути таким довгим, Франсуаза?

— Один день, який ви будете нещасні через мене, вже занадто довгий, ваша величність… Я з розпачем думаю про це; повірте, мені краще покинути вас.

— Ніколи! Ви не поїдете! Нащо вам ждати хоча "б один день, Франсуаза? Я готовий. Ви теж. Чому нам не повінчатися зараз же?

— Зараз же! О, ваша величність!

— Ми й повінчаємось. Така моя воля. Це мій наказ. Це моя відповідь тим, хто надумав керувати мною. Вони нічого не знатимуть, поки не відбудеться шлюб, а тоді подивимось, хто з них насмілиться поставитись без пошани до моєї дружини. Повінчаємось таємно, Франсуаза. Сьогодні ж уночі я пошлю за паризьким архієпископом, і, присягаюсь, хоча б уся Франція повстала проти цього, ми будемо чоловіком і жінкою до його від'їзду.

— Це ваша воля, ваша величність?

— Так, а по ваших очах я бачу, що й ваша. Не гаймо ж ні хвилини, Франсуаза. Яка щаслива думка! Це примусить замовкнути назавжди їхні язики. Вони дізнаються, коли вже все скінчиться, але не раніше. Ідіть до себе в кімнату, дорогий друже, найвірніша з жінок! Нова зустріч наша буде моментом початку нашого союзу, якого не зможуть порушити ні двір, ні все королівство.

Людовік весь тремтів від хвилювання, вирішивши це. Вираз сумніву й незадоволення зник з його обличчя, і він, усміхаючись, з блискучими очима, швидко ходив по кімнаті. Потім він торкнувся маленького золотого дзвіночка, на який з'явився камердинер короля Бонтан.

— Котра година, Бонтан?

— Скоро шість, ваша величність.

— Гм! — Король думав кілька хвилин. — Бонтан, ви знаєте, де капітан де Катіна?

— Він був у саду, ваша величність, але я чув, що він збирається виїздити вночі до Парижа.

— Він їде сам?

— З приятелем.

— Хто його приятель? Гвардійський офіцер?

— Ні, ваша величність; це чужинець з-за моря, як я чув, з Америки. Він уже кілька днів тут, і Катіна показував йому чудеса палацу вашої величності.

— Чужинець? Тим краще. Ідіть, Бонтан, і приведіть до мене їх обох.

— Сподіваюсь, що вони ще тут, ваша величність. Я перевірю.

Він вибіг з кабінету і через десять хвилин повернувся.

— Ну?

— Мені пощастило, ваша величність. Їм уже привели коней, і вони ставили ноги в стремена, коли я розшукав їх.

— Де ж вони?

— Дожидають наказів вашої величності в прийомній.

— Впустіть їх, Бонтан, і не допускайте сюди нікого, навіть міністра, аж поки вони не підуть від мене.

Аудієнція у короля входила в коло обов'язків де Катіна, але він з величезним здивованням вислухав від Бонтана" наказ привести з собою й приятеля. Він похапцем прошепотів молодому американцеві вказівки, як йому слід поводитись, що треба робити і чого уникати. Бонтан з'явився знову і привів їх до короля.

З почуттям цікавості, трохи змішаної зі страхом, Амос Грін, для якого губернатор Нью-Йорка Дуган був втіленням найвищої людської влади, входив тепер у кімнату наймогутнішого монарха християнського світу.

Розкішна обстановка прийомної, де йому довелось дожидати, оксамит, картини, позолота, юрба гарно вбраних придворних і пишних гвардійців — все це вплинуло на його уяву, і він ждав, що з'явиться якась велична, надзвичайна постать у мантії й короні. Коли ж погляд його впав на чепурну постать скромно вбраної людини з блискучими очима, на півголови нижчої від нього, Грін мимохіть оббіг поглядом усю кімнату, щоб переконатися, чи дійсно це король, чи один з тих численних придворних, які стояли між королем і зовнішнім світом. З шанобливого поклону свого супутника він здогадався, що це й є сам король. Грін поклонився і знову швидко випростався з гідністю простої людини, вихованої в школі природи.

— Добрий вечір, капітан де Катіна! — промовив король, приємно усміхнувшись. — Ваш приятель, я чув, чужоземець. Сподіваюсь, пане, ви побачили тут щось цікаве і варте уваги?

— Так, ваша величність, я оглянув ваше велике місто. Та й дивне ж воно! А приятель показав мені цей палац з його лісами й садами. Коли я повернусь до своєї країни, в мене багато чого знайдеться розповісти про те, що я бачив у вашій прекрасній країні.

— Ви розмовляєте по-французькому, а тим часом самі ви не з Канади?

— Ні, ваша величність, я з англійських провінцій Америки.

Король з цікавістю дивився на могутню постать, сміливий вираз обличчя й вільну поставу молодого іноземця, і нараз у голові його майнула згадка про небезпеки, які, за словами графа де Фронтенака, загрожували урядові з боку цих колоній. Коли перед ним типовий представник цієї раси, то, справді, краще мати такий народ другом, ніж ворогом. Але в цей час думки його були спрямовані зовсім не на державні справи, і він швидко віддав накази де Катіна:

— Сьогодні ви поїдете в справах служби до Парижа. Ваш друг може їхати з вами. Удвох безпечніше, коли йдеться про державне доручення. Але я хочу, щоб ви підождали, доки настане ніч.

— Слухаю, ваша величність.

— Ніхто не повинен знати про дане вам доручення; пильнуйте, щоб ніхто не простежив за вами. Ви знаєте будинок архієпископа Гарле, прелата Парижа?

— Так, ваша величність.

— Ви передасте архієпископові наказ виїхати сюди і. рівно опівночі бути біля хвіртки з північно-східного боку Щоб ніщо не затримало його. Буря чи гарна погода — він повинен бути тут Справа надзвичайної ваги.

— Ваш наказ буде передано точно, ваша величність.

— Дуже добре! Прощайте, капітан.