Вигнанці - Сторінка 40

Французи підозрівали — і не без підстави — англійських колоністів у підструнчуванні індійців, які нападали на французів. Тому Ефраїма й інших прийняли гостинно, але на кораблі було так тісно, що їм довелось розміститися де трапилось. Сім'ю Катіна прийняли ще більш ласкаво; кволість старика і врода дочки звернули на них увагу самого губернатора. Під час подорожі де Катіна змінив свій гвардійський мундир на звичайний темний одяг і, крім військової виправки, нічим не скидався на дезертира. Старий Катіна був такий слабий, що не в силі був навіть відповідати на питання, а дочка весь час була при ньому. Чоловік її, звиклий до придворного життя, умів багато балакати, нічого по суті не висловлюючи, і, таким чином, тайна, що оточувала втікачів, лишалась цілком збереженою. Де Катіна добре знав становище гугенотів у Канаді ще до скасування Нантського едикту і зовсім не бажав випробувати його на власній персоні.

На другий день після свого порятунку мандрівники побачили на півдні мис Бретон і, гнані східним вітром, швидко пройшли повз східний край Антікості, що майорів невиразними обрисами. Потім вони попливли вгору величезною річкою, з середини якої ледве можна було бачити її береги. Коли річка повужчала, вони побачили праворуч дику ущелину річки Сагенея; над соснами здіймався дим з халуп маленької рибальської й торговельної станції Тадузака. Голі індійці з мідно-червоними обличчями, альгокінези та абенаки, в своїх луб'яних човниках оточили корабель, пропонуючи плоди й овочі, які повинні були влити нове життя в слабих на цингу солдатів. Потім корабель пройшов повз затоку Маль, кручу Завалів і затоку Св. Павла з її широкою долиною й лісистими горами, що виблискували прегарним осіннім убранням — пурпуром і золотом кленів, ясенів, молодих дубків та березових пагонів. Амос Грін, спершись на борт, жадібно дивився на ці величезні простори незайманих лісів, куди лише зрідка заходив дикун або відважний "лісовий бродяга". Потім перед ним появились сміливі обриси миса Бур; вони пропливли повз мирні луги Бопре, маєтки Лаваля, повз селища Орлеанського острова і, нарешті, побачили перед собою широкий затон, водопади Монморансі, високі огорожі миса Леві, кілька кораблів, а праворуч дивну скелю, увінчану баштами, і біля підніжжя її місто, що було центром і головною опорою французької могутності в Америці. Згори, з фортеці, загриміли гармати, корабель відсалютував, звились прапори, злетіли в повітря капелюхи, і флотилія суден та човнів ринула назустріч прибулим, щоб привітати нового губернатора й перевезти на берег солдатів та пасажирів.

Старий купець, з того часу як виїхав із Франції, в'янув, мов рослина, вирвана з коренем із рідного грунту. Переляк під час катастрофи і ніч, проведена в холодному притулкові айсберга, були не на його роки й не на його силу. Відколи його прийняли на військовий корабель, він лежав серед хворих на цингу солдатів майже без ознак життя, крім слабого дихання і конвульсійного пересмикування схудлої шиї. Коли загуркотіли гармати й почулися привітні вигуки народу, він розплющив очі і помалу, з зусиллям, трохи підвівся на подушках.

— Що з вами, татусю? Чим можемо ми допомогти вам? — крикнула Адель. — Ми в Америці… Ось Аморі і я, ваші діти.

Але старий тільки похитав головою.

— Господь довів мене до землі обітованої, та не судилося мені ступити на неї, — тихо промовив він. — Хай буде воля його і благословенне ім'я його навіки. Але, як Моісей, я хотів би, принаймні, глянути на цю землю, коли мені не судилося ступити на неї. Аморі, чи не можеш ти взяти мене під руки і вивести на палубу?

— Якщо хто-небудь поможе мені, — промовив де Катіна. Він швидко піднявся нагору і повернувся разом з Амосом.

— Ну, тату, коли ви покладете руки нам на плечі, то вам майже не доведеться торкатись підлоги.

Хвилину пізніше старий купець був на палубі. Молоді люди посадили його на купу канатів, притуливши спиною до мачти, осторонь від метушні. Солдати юрбою спускались в човни і були заклопотані своїми справами так, що не звертали уваги на маленьку купку втікачів, які зібрались коло хворого. Той насилу повертав голову; але очі його засяяли, коли він побачив широкий синій водний простір, блиск і шум далеких водопадів, високий замок і довгу лінію багряних гір, що тяглися на північний захід.

Голова його схилялася все нижче й нижче на груди, повіки помалу закривали очі, звернені мимо Пуан-Леві на ліси й далекі гори.

З розпачливим криком Адель обняла руками шию батька.

— Він умирає, Аморі, він умирає! — скрикнула вона. Похмурий францисканець, що молився недалеко, перебираючи чотки, почув цей вигук і зараз же підійшов до них.

— Він дійсно умирає, — сказав він, глянувши на смертельно-бліде обличчя старика. — Чи відбули над ним таїнства церкви?

— Не думаю, щоб він уже потребував їх, — ухильно відповів де Катіна.

— Кому можуть бути вони зайвими, молодий чоловіче! — суворо відповів монах — А я" може людина надіятись на спасіння душі, не прийнявши таїнств святих дарів? Я сам негайно причащу його.

Але старий гугенот розплющив очі і, напруживши останні сили, відштовхнув схилену над ним постать у сірому капюшоні.

— Я покинув усе дороге мені, щоб не піти на компроміси з совістю, — крикнув він, — а ви думаєте, що можете легко перемогти мене тепер. Геть!

Францисканець відскочив при цих словах і втупив жорсткий, підозрілий погляд в де Катіна та плачущу молоду жінку.

— Он як! Так, значить, ви гугеноти?

— Тс! Не заводьте суперечок в присутності умираючого! — відповів де Катіна таким же гострим тоном.

— В присутності померлого, — урочисто промовив Амос Грін.

В той момент, як він говорив ці слова, обличчя старика проясніло; тисячі зморшок розгладились, ніби від доторку невидимої руки, а голова відхилилась назад до мачти. Адель стояла непорушно, все ще обіймаючи шию батька руками й притулившись щокою до його плеча. Вона зомліла. Де Катіна підняв жінку і відніс її в каюту однієї дами, яка й раніше виявляла їм своє співчуття. Смерть не була особливою подією в житті корабля. Під час переїзду померло десять солдатів, а тепер, серед радісної метушні приїзду, мало хто й подумав про померлого переселенця; тим більше, що, як пошепки передавали один одному, це був гугенот. Віддано було короткий наказ спустити тіло в річку тієї ж ночі, і таким чином були скінчені всі турботи людей про Теофіла Катіна. Але з тими, що лишалися живими, справа стояла інакше. Коли всі солдати зійшли на берег, втікачів зібрали на палубі, де вони мали дожидати постанови офіцера з почту губернатора. Це був дебелий, добродушний чоловік з рум'яним обличчям, але де Катіна з жахом помітив, що поряд з ним ішов францисканець, пошепки обмінюючись якимись словами. На темному обличчі монаха грала злобна посмішка, що не віщувала нічого доброго єретикам.

— Буде взято до уваги, отче мій, так, так! — нетерпляче відповів офіцер у відповідь на нашіптувані йому умовляння. — Я такий же щирий слуга святої церкви, як і ви.

— Сподіваюся, мосьє де Бонвіль. При такому побожному губернаторі, як мосьє де Денонвіль, офіцерам його штабу навіть на цьому світі невигідно бути байдужими до релігії.

Офіцер сердито глянув на співбесідника, добре зрозумівши загрозу, що крилась у його словах.

— Дозвольте нагадати вам, отче мій, що коли віра є доброчесність, то й милосердя теж. Хто тут капітан Саведж? — спитав він по-англійському.

— Я — Ефраїм Саведж із Бостона.

— А пан Амос Грін?

— Я — Амос Грін із Нью-Йорка.

— Пан Томлінсон?

— Джон Томлінсон із Салема.

— Матроси: Гірам Джеффереон, Джозеф Купер, Сікгрес Спаульдінг і Пауль Кушінг — всі з Массачусетса?

— Ми тут.

— З наказу губернатора всіх вас негайно треба приставити на комерційний бриг "Надія" — он той корабель, що стоїть недалеко з білою смугою на борту. Через годину він відходить в англійські провінції.

Гомін радості перебіг серед матросів, коли вони почули, що так швидко повернуться додому. Вони кинулись збирати свої злиденні манатки, які вдалося їм урятувати під час катастрофи. Офіцер поклав папір у кишеню і підійшов до де Катіна, який стояв з похмурим виглядом, притулившись до поруччя.

— Ви, певно, пам'ятаєте мене, — сказав він. — Я впізнав вас, хоч ви й змінили блакитний мундир на цивільний одяг.

Де Катіна схопив простягнуту руку.

— Я добре пам'ятаю вас, де Бонвіль, і нашу подорож у форт Фронтенак, але тепер, коли мої справи пішли так погано, мені ніяково було нагадувати вам про нашу дружбу.

— Даремно. Для мене друг завжди лишається другом.

— До того ж я боявся, що знайомство зо мною пошкодить вам в очах похмурого, загорнутого в капюшон монаха, який невідступно ходить слідком за вами.

— Ну ви ж знаєте, як тут стоять справи. Фронтенак умів тримати їх у руках, а цей новий навряд чи піде за його прикладом. Між сульпіціанцями в Монреалі і тутешніми єзуїтами — ми, нещасні, наче між двома жонами. Але я засмучений від щирого серця, що доводиться так зустрічати свого колишнього товариша по службі та ще й з молодою дружиною.

— Що ж далі?

— Ви лишитесь на кораблі до його відплиття, найбільше з тиждень?

— А потім?

— Вас одвезуть у Францію і передадуть губернаторові. Рашелі, щоб відвезти в Париж. Такий наказ мосьє де Денонвіля, а не виконавши його, ми підіймемо проти себе все осяче гніздо.

Де Катіна застогнав, почувши ці слова. Після всіх перенесених мук і лиха знову повернутись у Париж, стати об'єктом презирства ворогів і вислухувати жалі друзів… О, це зневага була б надмірна. Від самої думки рум'янець сорому спалахнув на його щоках. Бути приведеним назад, як дезертир-селянин, що скучив за домом! Уже краще кинутись в широку блакитну річку… Але що станеться тоді з сердешною Аделлю, яка не має, крім чоловіка, нікого на світі? Усе це так звичайно, але й так ганебно. А тим часом, як вирватися з цієї тюрми з жінкою, доля якої зв'язана з його власною?

Де Бонвіль відійшов від нього, сказавши кілька звичайних співчутливих слів. А монах все походжав по палубі, крадькома поглядаючи на того, кого підозрівав у єресі, два солдати, поставлені на юті, кілька разів пройшли мимо. Очевидно, їм було наказано стежити за ним. Глибоко засмучений, він перегнувся через борт і став дивитися на індійців, з татуюванням "а тілі і з пір'ям у волоссі, що сновигали по річці у своїх човниках.