Вигнанці - Сторінка 42

Через хвилину від "Св. Хрістофора" лишився тільки невиразний обрис з двома жовтими вогниками.

— Візьміть-но весло, Амос, а я друге, — сказав капітан Саведж, скидаючи з себе одежу монаха. — На палубі корабля я почував себе в безпеці, в цьому маскараді, а тут він тільки заважає. Очевидно, ми могли б позакривати всі люки і забрати. весь корабель з мідними гарматами й з усім майном.

— А на другий день висіли б на реях, як пірати, — зауважив Амос. — По-моєму, ми зробили добре, забравши мед і не зайнявши колоди. Сподіваюсь, ви здорові, мадам?

— Я не розумію, як усе це трапилось і де ми тепер?

— Як і я, Амос.

— Хіба ви не сподівались, що ми повернемось по вас?

— Я не знав, що й думати..

— Ну от! Невже ви могли припустити, що ми покинем вас напризволяще?

— Признаюсь, ця думка гнітила мене.

— Саме цього я й побоювався, коли, скоса глянувши, перехопив ваш сумний погляд, що проводив нас. Та коли б ті хлопці помітили, що ми розмовляємо чи сигналізуємо один одному, то неодмінно пильнували б нас. А так ми ні в кого не викликали підозріння, крім того капуцина, що лежить ось тут на дні човна.

— Що ж ви зробили?

— Учора ввечері зійшли з брига на берег Бопре, найняли цей човник і притаїлись на цілий день. Потім уночі підпливли до корабля. Я скоро розбудив вас, бо знав, де ви спите. Монах ледве не зіпсував усієї справи, коли ви пішли по дружину, але ми заткнули йому пельку і скинули до себе в човен. Ефраїм надів рясу, щоб зустріти вас і допомогти, не наражаючись на небезпеку. Ми дуже боялись випадкової затримки.

— Ах, як чудово знов бути вільним! Який я без краю вдячний вам, Амос!

— Ну, ви були моїм охоронцем у вашій країні. Тепер моя черга доглянути вас.

— Куди ж ми їдемо?

— Ах, ось тут-то й зачіпка! Шлях морем закритий для нас. Доведеться якось пробиратись по материку і напружити зусилля, щоб відплисти якнайдалі від Квебека. Тут, очевидно, приємніше захопити гугенота, ніж ватажка ірокезів. Присягаюсь богом, не розумію, як можна здіймати стільки галасу з-за способів спасіння людиною своєї душі! А втім, ось і старий Ефраїм теж нетерпимий щодо цього. Очевидно, безглуздя скрізь можливе.

— Що ти там згадуєш моє ім'я? — спитав моряк, настороживши вуха.

— Тільки те, що ви — добрий, непохитний, старий протестант.

— Так, слава богу. Мій девіз — воля совісті для всіх, крім квакерів, папістів… Ну ще я не люблю жінок-проповідниць і різних там дурниць.

Амос Грін зареготав.

— Адже все це діється з дозволу господа бога, то чого вам так близько брати до серця? — промовив він.

— Ах, ти ще молодий і дурний. Поживеш — побачиш. Ти ще, гляди, почнеш заступатись і за цю погань, — показав Ефраїм веслом на розпростертого монаха.

— Що ж, по-своєму і він непогана людина.

— Ну, звичайно, і акула по-своєму гарна риба. Ні, хлопче, не замазуй очей. Базікай, поки не звихнеш собі щелепів, а все ж супротивного вітру не зробиш ходовим. Передайте-но мені кисет і кресало, а твій приятель чи не змінить мене на веслах?

Всю ніч пливли вони вгору річкою, напружуючи всі сили, щоб утекти від сподіваної погоні. Тримаючись південного берега і таким чином обминаючи головну силу течії, вони швидко посувалися вперед. Амос і де Катіна були добрі гребці; індійці працювали веслами сильно й напружено, ніби тіла їх були викуті з сталі й заліза. На всій величезній річці тепер залягла глибока тиша, порушувана тільки плеском води об борти човна, шелестом крил нічних птахів над головами подорожніх та зрідка голосним, уривчасто-пронизливим гавкотом лисиць у хащах лісів. Коли, нарешті, настав ранок і чорні тіні ночі змінив на обрії білий колір, утікачі були далеко від фортеці й від погоні. Незаймані ліси в чудовому осінньому різнобарвному одязі спускалися з обох боків до самої річки, а посередині виднівся маленький острівець, облямований жовтим піском, з яскравими, як жар, червоними квітами сумахів у центрі та ще якихось інших дерев.

— Я бував тут раніше, — сказав де Катіна, — Пам'ятаю, зробив зазначку он на тому клені з товстим стовбуром під час останньої подорожі з губернатором у Монреаль. Це було ще за Фронтенака, коли короля вважали першою особою в державі, а єпископа тільки другою.

При цьому імені червоношкірі, що сиділи, як теракотові фігури, без найменшого виразу на застиглих обличчях, насторожили вуха.

— Мій брат сказав про великого Ононтіо, — промовив, озирнувшись, один із них. — Ми чули посвист зловісних птахів, які запевняли, що він більше не вернеться з-за моря до своїх дітей.

— Ононтіо тепер коло великого білого батька, — відповів де Катіна. — Я сам бачив його на раді, і він неодмінно вернеться з-за моря. Якщо буде потрібен своєму народові. Індієць похитав голеною головою.

— Звіриний місяць проминув, брате мій, — промовив він неправильною французькою мовою, — а перше ніж настане місяць пташиних гнізд, на цій річці не лишиться ні одного білого, крім тих, що живуть за кам'яними мурами.

— Що таке? Ми нічого не чули! Ірокези напали на білих?

— Брате мій, вони заявили, що з'їдять гуронів, а де тепер гурони? Вони повернули свої обличчя проти еріїв, а де тепер ерії? Вони пішли на захід на іллінойців — і хто знайде хоч одно іллінойське селище? Вони підняли сокиру на андастів — і ім'я андастів стерте з світу. А тепер вони протанцювали танець і проспівали пісню, від якої мало буде добра моїм білим братам.

— А де ж вони?

Індієць обвів рукою весь обрій від півдня до заходу.

— Де їх немає? Ліси кишать ірокезами. Вони мов пожежа в сухій траві — так само швидкі й жахливі.

— Ну, — зітхнув де Катіна, — коли дійсно ці дияволи зірвалися з ланцюга, нашим у місті доведеться викликати старика де Фронтенака, якщо вони не бажають поплавати в річці.

— Так, — промовив Амос, — я бачив його тільки один раз, коли разом з іншими мене привели до губернатора за торгівлю у володіннях, які він вважав французькими. Рот у старого був стиснутий, наче капкан на тхора, а глянув він на нас таким поглядом, ніби мав намір пошити собі черевики з наших скальпів. Та, проте, зразу можна було відчути, що він вождь і хоробра людина.

— Це був ворог церкви і права рука диявола в новій країні, — пролунав голос з дна човна.

То говорив монах. Йому вдалося звільнитись від шкіряної рукавички й пояса, якими заткнули йому рот американці. Тепер він лежав, скоцюрбившись і люто поглядаючи на своїх супутників блискучими, недобрими вогника ми чорних очиць.

— Щелепна снасть у нього трохи ослабла, — зауважив капітан Ефраїм. — Зараз підтягну її добре.

— Ні, нащо нам тягти його далі? — промовив Амос. — Зайвий вантаж, а користі ніякої. Викиньмо його.

— Еге, хай випливе або потоне, — захоплено гукнув старий Ефраїм.

— Ні, висадимо на берег.

— Щоб потім він побіг і сказав чорним курткам?

— Ну так на острів.

— Добре. Він може гукнути першого із своїх, хто проїде мимо.

Вони підпливли до острова і висадили монаха, який нічого не сказав, але поглядом послав їм прокляття. Йому лишили невеликий запас сухарів та борошна, щоб він мі проіснувати, поки його хтось забере. Потім, пройшовши поворот річки, утікачі пристали до берега в маленькій бухті, де кущики якихось ягід росли аж над краєм води, а моріжок рябів білим молочаєм, синьою генціаною і пурпуровим бджолиним листом. Тут вони розіклали свої невибагливі харчі, смачно попоїли і заходились обмірковувати плани на майбутнє.

Розділ XXX

ПОГОНЯ

У них було все необхідне для подорожі. Капітан брига, яким новоанглійці виїхали з Квебека, добре знав Ефреїма Саведжа. А втім, хто й не знав цього імені на берегах Нової Англії? Він узяв з Ефреїма вексель на три місяці за стільки процентів, скільки вдалося витягти, дав Ефраїму під нього три прекрасних рушниці, чималий запас амуніції і вдосталь грошей. Таким чином, Саведж міг найняти човник, індійців і запастися м'ясом та сухарями щонайменше днів на десять.

— Ніби нове життя влилось у мої жили, відколи я почуваю рушницю за спиною і чую запах дерев, — говорив Амос. — Звідси, напевно, не більше ста миль до Альбані або Шенектеді, якщо йти навпростець лісом.

— Так, хлопче, але як дівчина подужає цю путь? Ні, ні, лишимося краще на воді.

— Тоді у нас тільки один шлях. Треба пропливти всю річку Рішельє і взяти праворуч до озера Шамплен і Сен-Сакраменто. Тоді ми будемо якраз коло верхів'їв Гудзона.

— Це небезпечна дорога, — заперечив де Катіна, розуміючи розмову своїх товаришів, хоч сам іще не міг взяти в ній участі. — Нам доведеться пробиратись по володіннях могауків.

— Іншого шляху, на мою думку, немає. Вибирати нам нема з чого.

— У мене на річці Рішельє є приятель, який, я певен, допоможе нам, — усміхаючись, заявив де Катіна. — Адель, ти чула від мене про Шарля де ла Ну, власника Сен-Марі?

— Це його ти назвав канадським герцогом, Аморі?

— Його. Володіння його лежать на річці Рішельє, трохи на південь від форта Сен-Луї. Я певен, що він допоможе нам.

— Чудово, — крикнув Амос. — Якщо у нас там буде приятель, все піде добре. Значить, вирішили: ми будемо триматися річки. Наляжемо на весла, бо цей монах наробить нам клопоту, якщо йому, звичайно, вдасться.

Цілий тиждень маленька купка людей насилу підіймалась угору проти води великої річки, тримаючись південного берега. З обох боків тяглись густі ліси, але часом траплялися просіки, і вузька смуга жовтої стерні показувала, де була рілля. Адель з цікавістю розглядала дерев'яні будиночки з виступаючими верхніми поверхами й химерними кониками на покрівлях, міцні кам'яні будинки поміщиків і млини в кожному селищі, що мали подвійне призначення: молоти зерно і бути притулком в разі нападу. Гіркий досвід навчив канадських поселенців, — це тільки потім зрозуміли й англійські, — що в країні дикунів безумно будувати самотні ферми серед ланів. У цій місцевості всі лісові просіки розходились променями від центру, і кожен котедж був розташований відповідно до воєнних потреб усього селища так, щоб, захищаючи один, можна було обороняти і всі інші пункти, а в разі великої небезпеки, зібратись у кам'яному будинку або у млині З-за кожного пагорка й горбочка поблизу селищ виднілись, блискаючи на сонці, мушкети вартових. Ширились вісті, що загони П'яти Племен, скальпуючи поселенців, які потрапляли їм до рук, бродять тут всюди і можуть наскочити неждано-негадано в кожне місце й кожної години.

Справді, куди б не рушив мандрівник, — чи річкою Св.