Вигнанці - Сторінка 44

Вітаю вас від імені мого батька, мадам.

З гущавини вийшло двоє людей. Один із них був би дуже схожий на чистокровного індійця, якби не чемні слова, промовлені чистою французькою мовою. Це був високий стрункий молодий чоловік, дуже смуглявий, з проникливими чорними очима й різкими, рішучими обрисами рота, які свідчили, безперечно, про індійське походження. Його жорстке довге волосся було зібране догори в чуб; застромлене в нього орлине перо було єдиною прикрасою. Блакитна шкіряна куртка і мокасини з оленячої шкурки цілком скидались на одежу Амоса Гріна, але блиск золотого ланцюжка на поясі, коштовний перстень на пальці і гарної роботи мушкет надавали елегантності всьому одягові юнака. Широка жовта смуга охри на лобі й томагаук на поясі ще більше посилювали враження двоїстості від усього його вигляду.

Його товариш був безперечно природжений француз, літній, темноволосий і жилавий з жорсткою чорною бородою і суворим енергійним обличчям. На ньому теж був мисливський одяг, але за яскравим, смугнастим поясом стирчала пара довгих пістолетів. Його оленяча куртка була оздоблена спереду пофарбованими голками дикобраза та індійським намистом, а яскраво-червоні штиблети — торочками з єнотових хвостів. Спершись на довгу темну рушницю, він дивився на подорожніх, тимчасом як молодий чоловік ішов їм назустріч.

— Пробачте нашу обережність, — промовив цей останній. — Ніколи не можна передбачити того, що вчинять ці негідники, щоб обдурити нас. Боюсь, мадам, що така довга й важка дорога була для вас дуже втомною.

Бідолашна Адель, яка відзначалась охайністю навіть серед господарів вулиці Сен-Мартіна, ледве зважилась глянути на своє замазане й брудне плаття. Вона з усмішкою терпіла всі небезпеки і втому, але витримка ледве не зрадила її, коли вона подумала, що в такому вигляді опинилась перед сторонніми.

— Моя мати буде дуже рада прийняти вас і подбати про все необхідне, — поспішно промовив молодий чоловік, ніби читаючи в її думках. — Але вас, мосьє, я напевно десь бачив колись.

— І я вас теж! — скрикнув гвардієць. — Я — Аморі де Катіна, колишній офіцер з Пікардійського полку. Ви, безперечно, Ахілл де ла Ну де Сен-Марі. Пригадую, бачив вас на губернаторських прийомах у Квебеку, де ви бували разом з вашим батьком.

— Так, це я, — відповів молодий чоловік, простягаючи руку і трохи вимушено усміхаючись.

Де Катіна дійсно пам'ятав цього юнака як одного з численних молодих дворян, що приїздили раз на рік у Квебек, де вони довідувались про останні моди, балакали про торішні версальські плітки і хоч протягом кількох тижнів жили життям, відповідним до традицій їх стану. Зараз у холодку, під великими дубами, з чубом і військовою татуїровкою на обличчі, з мушкетом у руці й томагавком за поясом він здавався зовсім іншою людиною.

— У нас в лісах одно життя, а в місті — інше, — промовив він, — хоч мій добрий батько цього не визнає і всюди тягає за собою Версаль. Ви знаєте його, мосьє, і тому зайве пояснювати вам мої слова. Але настав час зміни, і ми можемо провести вас додому.

Двоє людей в одежі канадських фермерів, тримаючи рушниці так, що досвідчене око де Катіна відразу побачило, що це добре навчені солдати, зненацька з'явились перед співбесідниками. Молодий де ла Ну коротко віддав їм кілька наказів і стежкою пішов з утікачами.

— Ви, може, не знаєте особисто мого приятеля, — промовив він, показуючи на другого чоловіка, — але я певен, що ім'я його ви знаєте з чуток. Це Грей-Солон дю Лю.

Амос і де Катіна з великою цікавістю й інтересом подивилися на славетного ватажка "лісових бродяг" — мовчазного чоловіка, який все життя пробув у лісі, відходячи все далі й далі на захід, який нічого не записував і завжди з'являвся попереду скрізь, де тільки траплялись труднощі або загрожувала небезпека. В ці безлюдні, дикі західні країни його кинула не релігія чи жадоба наживи, а велика любов до природи і пристрасть до авантюри. У цього чоловіка був атрофований інстинкт честолюбності, і він ніколи не пробував описувати своїх мандрів по білому світу. Ніхто не знав, де він бував і де зупинявся. На цілі місяці щезав він із селищ колоністів, зникав на широких рівнинах Дакоти або у неосяжних пустинях північного заходу і раптом в один якийсь день зненацька з'являвся в маєтку чи в якомусь іншому форпості цивілізації, трохи худіший і загоріліший, ніж раніше але, як і завжди, мовчазний. Індійці далеких частин материка добре знали його. Він міг розбурхати цілі племена і приводив на допомогу французам по тисячі розмальованих людоїдів, що розмовляли нікому невідомою мовою і з'являлись з берегів нікому, крім нього, невідомих річок. Найсміливіші французькі піонери, діставшись після численних пригод до нововідкритої, на їх думку, землі, часто зустрічали там дю Лю, який сидів біля кострища з люлькою в роті біля якої-небудь жінки. Іноді, збившись з дороги, оточені небезпеками, подорожні за тисячі миль від приятелів несподівано натикались на цього мовчазного чоловіка з одним або двома товаришами. Дю Лю виводив подорожніх з труднощів і зникав так само раптово, як і з'являвся. Такий був той, хто йшов поряд з утікачами понад берегом річки де Рішелье, і Амос та де Катіна знали, що його присутність тут е зловісним симптомом, бо Грейсолон дю Лю завжди бував у тих місцях, яким загрожувала небезпека.

— Що ви думаєте про оті вогні, дю Лю? — поцікавився молодий де ла Ну.

Шукач пригод набивав собі люльку препоганим індійським тютюном, одрізуючи його від папуші скальпувальним ножем. Він ніби нехотя глянув на два стовпи диму, що вимальовувались на червоному фоні вечеріючого неба.

— Вони не подобаються мені, — уривчасто промовив він.

— Там ірокези?

— Так.

— Ну, принаймні це доказ того, що вони ще на тому березі.

— Ні, навпаки, на цьому.

— Як?

Дю Лю запалив люльку.

— Ірокези на цьому березі, — виразно повторив він. — Вони переправились на південь від нас.

— А ви мовчали про це. З чого ви бачите, що вони переправились, і чому досі не сказали нам про це?

— Я не знав, доки не побачив цих вогнів.

— Ну, а що ж вони означають?

— Ех, кожен індійський хлопчисько скаже вам це, — нетерпляче відповів дю Лю. — Ірокези під час війни нічого даремно не роблять. Вони навмисне показують нам цей дим. Якби всі їхні бойові загони були на тому боці, це було б ні до чого. Очевидно, найхоробріші з них уже перепливли річку. А з півночі вони не могли цього зробити, бо їх помітили б з форту. Висновок: вони переправились на півдні.

Амос похвально кивнув головою.

— Це в звичаях індійців, — потвердив він. — Ручуся, що він має рацію.

— Так вони можуть уже бути в лісах навколо нас? Нам може загрожувати небезпека? — вигукнув де ла Ну.

Дю Лю ствердно хитнув головою і запалив люльку.

Де Катіна озирнув величезні стовбури дерев, зів'яле листя, м'яку траву під ногами з перехрещеними на ній вечірніми тінями. Як важко було уявити, що за цією красою таїлась небезпека, та ще така страшна й грізна, що могла налякати і самотнього мужчину, а тим більше того, з ким поруч ішла кохана жінка. Глибокий віддих полегшення вирвався з грудей де Катіна, коли на великій галявині майнув частокіл, а за ним високий кам'яний будинок. Уздовж огорожі простяглося в ряд близько дюжини маленьких будиночків, критих кедровим гонтом, з дахами, загнутими вгору на нормандський манір; тут, під захистом панського замку, жили васали — дивний уламок феодальної системи в серці американських лісів. Підійшовши ближче до воріт, подорожні побачили великий дерев'яний щит з намальованим на ньому гербом: на срібному полі дві смуги під кутом між трьома червоними значками. З бійниць на кожному розі виглядали маленькі мідні гармати. Ледве вони увійшли у ворота, як сторож замкнув їх ізсередини, засунувши величезною поперечиною. Невелика купка чоловіків, жінок та дітей стовпилась коло ґанку замку, де на високому кріслі сидів якийсь старик.

— Ви знаєте мого батька, — сказав, знизуючи плечима, молодий чоловік. — Він уявляє собі, що ніколи не кидав свого нормандського замку і що досі він французький поміщик і вельможа стародавнього роду. Зараз він приймає данину та щорічну присягу від своїх васалів і вважав би за непристойне урвати цю урочисту церемонію навіть заради самого губернатора. Коли вам цікаво подивитись на церемонію, то відійдіть сюди і дожидайтесь кінця. А вас, мадам, я зараз же проведу до моєї матері, якщо ви зробите ласку і підете за мною.

Видовище, принаймні для американців, було цілком незвичайне. Перед ґанком потрійним півколом стояли чоловіки, жінки й діти; перші — грубі й загорілі, другі — прості з вигляду, чисто вдягнені, з білими чепцями на голові і, нарешті, треті, діти, — з роззявленими ротами й витріщеними очима, принишклі від того, що бачили побожну шанобу старших. Серед них на високому різьбленому стільці випроставшись і непорушно сидів літній чоловік з надзвичайно урочистим виразом на обличчі. Це був вродливий мужчина, високий, широкоплечий, з виразним, крупними рисами чисто виголеного обличчя, глибокими зморшками, великим носом, який скидався на дзьоб, і густими, щетинястими бровами, що дугасто здіймалися майже до самого величезного парика, пишного й довгого, які носили у Франції в дні його молодості. На парику був надітий білий капелюх з червоним пером, граціозно загнутий з одного боку, а сам чоловік був одягнений у камзол з коричневого сукна, оздоблений сріблом на комірі й на рукавах, дуже гарний, хоча досить потертий і, очевидно, не один раз латаний. Камзол, чорні оксамитні штани до колін та високі, добре начищені чоботи — усе це разом складало такий костюм, якого де Катіна ніколи раніше не бачив у диких нетрях Канади.

За натовпу вийшов незграбний хлібороб і, ставши навколішки на маленький килимок, вклав свої руки в руки вельможі.

— Пане де Сен-Марі, пане де Сен-Марі, пане де Сен-Марі, — промовив він тричі підряд. — Приношу вам, з повинності, присягу на вірність за мій лен Хебер, що ним володію як васал вашої милості.

— Будь вірний, сину мій! Будь хоробрий і вірний! — урочисто промовив старий вельможа і раптом додав зовсім іншим тоном: — Якого біса несе там твоя дочка?

З юрби вийшла дівчина, несучи широкий і довгий кусок кори, на якому лежала купа риби.

— Це — ті одинадцяті рибини, які я присягою зобов'язаний віддавати вам, — шанобливо промовив той.