Вигнанці - Сторінка 49

з мушкетом. За ним слідком ішов другий, потім третій, четвертий і т. д. Здавалось, увесь ліс був повен людей, і їм кінця немає. Вони всі рухались як тіні при світлі місяця, безмовно, однаково нахиляючись, пробігали галявину не зупиняючись і беззвучно, один за одним. Останнім ішов чоловік в обшитій хутром мисливській куртці і в шапці з пером на голові. Він прослизнув, як і інші. І всі зникли в пітьмі так же тихо, як і з'явились. Минуло хвилин п'ять перше, ніж дю Лю зважився вийти із засідки.

— Присягаюсь святою Анною! — прошепотів він. — Порахували ви їх?

— Триста дев'яносто шість, — відповів Амос.

— По-моєму, чотириста два.

— А ви думали, що їх тільки півтораста! — зауважив де Катіна.

— Ах, ви не розумієте. Це ж другий загін! Ті, що взяли блокгауз, повинні бути он там, бо їх слід іде між нами і річкою.

— Звичайно, це інші. Тут не було ні одного свіжого скальпа, — сказав Амос.

Дю Лю похвально глянув на молодого мисливця.

— Слово честі, — сказав він, я не знав, що ви, жителі, лісів, такі молодці. У вас є очі, мосьє, і, може, коли ви з задоволенням згадаєте, що саме Грейсолон дю Лю сказав вам це.

Амос спалахнув гордістю від слів цього чоловіка, ім'я якого шанували скрізь, де тільки купці або мисливці курили, сидячи коло табірного вогнища.

— Їх зібралось тепер, — повагом сказав дю Лю, — близько шести сот воїнів. Якщо ми не попередимо мешканців Сен-Марі, ці чорти зроблять їм пастку. Загони їхні стягуються і водою і сушею. До світанку кількість їх може дійти до тисячі воїнів. Наш обов'язок іти вперед, щоб вчасно попередити своїх.

— Він каже правду, — умовляв Амос Ефраїма. — Ні, самі ви вже нізащо не підете.

Він схопив за руку старого моряка і силоміць перешкодив йому кинутись у ліс.

— Є один спосіб зіпсувати їм нічну розвагу, — сказав дю Лю. — Дерева сухі, як порох; уже три місяці не було ні краплини дощу.

— Ну?

— І вітер дме просто на їхній табір, а річка у нього в тилу.

— Нам треба підпалити ліс!

— Кращого нічого не вигадаєш.

Миттю дю Лю зібрав оберемок сухого хмизу, склавши його купою біля кореня засохлого бука, сухого, як губка. Удару кременя об сталь було досить, щоб спалахнув вогонь; поволі довшаючи й розгораючись, він став охоплювати білі клапті звислої кори. Через чверть милі дю Лю зробив те саме, потім повторив це ще один раз. Тепер ліс запалав у трьох різних місцях. Швидко відходячи, розвідники чули за собою хрускіт пожежі, що все дужче розгоралась, і коли, наближаючись до Сен-Марі, оглянулись назад, то побачили довгу смугу полум'я, яка ширилась на захід до річки Рішельє і здіймалась до неба величезними стовпами щоразу, як траплялись купи сосон, що їх охоплював вогонь, наче оберемки хмизу. Дю Лю мовчки посміхнувся, дивлячись на величезну заграву на небі.

— Доведеться їм поплавати, — злісно промовив він. — Човнів не вистачить на всіх. Ах, коли б у мене було чоловік двісті моїх "лісових бродяг", ні один із цих чортів не втік би від мене живий.

— Між ірокезами був воїн, одягнений по-нашому, — зауважив Амос.

— Так, і це найгірший із них. Батько його був голландський купець, мати — ірокезка, а він сам відомий під ім'ям "Фламандського Метиса". Ах, я добре знаю його і скажу вам, прямо, що коли в пеклі потрібен буде король, то його знайдуть у вігвамі Метиса. Присягаюсь святою Анною, у мене є з ним особисті рахунки, і, може, мені вдасться помститися на ньому ще. до кінця цієї справи! Ну ось лиснули вогні в Сен-Марі. Розумію ваше полегшене зітхання, мосьє, бо після видовища в Пуату я сам був занепокоєний, поки не побачив, нарешті, цих вогнів.

Розділ XXXIV

СТУКАЄ СМЕРТЬ

Тільки-тільки займалося на світ, коли четверо розвідників підійшли до воріт замка, але, хоч і рано ще було, всі поселенці з сім'ями вже попрокидались і дивилися на величезну пожежу, що бушувала на південь від них. Де Катіна, проштовхавшись крізь юрбу, прожогом кинувся нагору до Аделі, яка вже спускалася до нього вниз. Обоє, зустрівшись на середині сходів, упали в обійми одно одному з невиразними вигуками щирого кохання, яких не можна й описати Вкупі, обійнявшись, вони ввійшли у величезну їдальню, де старий де ла Ну з сином, стоячи коло вікна, розглядали велично-тривожне видовище, що розкривалось перед ними.

— Ах, мосьє, — промовив старий вельможа з придворним поклоном, — щиро радий бачити вас знову під моєю покрівлею. Я задоволений не тільки ради вас самих, але й ради очей вашої чарівної дружини, які, коли вона дозволить сказати це мені, старому, занадто прекрасні, щоб, псуючи їх, видивлятись цілими днями на ліс, сподіваючись побачити когось, хто вийшов би звідти. Ви пройшли сорок миль, мосьє, і, безперечно, стомились і зголодніли Коли ви цілком відпочинете й заспокоїтесь, я попрошу вас зіграти зі мною в пікет, щоб дати реванш. Останнім разом мені дуже не щастило.

Але слідом за де Катіна увійшов дю Лю з новинами про загрожуючу небезпеку.

— Вам доведеться провадити іншу гру, мосьє де Сен-Марі, — промовив він. — У лісі шістсот ірокезів, які готують на вас напад.

— Ну от! Ми не можемо порушувати звичок нашого життя через жменьку якихось дикунів, — недбало промовив власник Сен-Марі. — Мушу просити пробачення у вас, де Катіна, що такі люди тривожать вас, коли ви гостюєте у мене в маєтку. Що ж до пікету, мені здається, ваші ходи з короля й валета були більш рискованими, ніж розважними. Коли я востаннє грав з де Данном із Пуату…

— Де Ланні із Пуату і всі його люди по-звірячому забиті, — зауважив дю Лю, — а форт тепер — тільки купа димучих руїн.

Де ла Ну звів брови і, взявши понюшку табаку, постукав по кришці своєї маленької золотої табакерки.

— Я завжди казав йому, що форт візьмуть, коли він не звелить вирубати клени, що доходять до самісіньких стін. Так ви кажете, всі вони перебиті?

— Так, до єдиного.

— А форт спалено?

— Зовсім.

— Ви бачили цих негідників?

— Тільки сліди півтораста чоловік. Потім щось із сотню їх пливло човнами, а бойовий загін з чотирьохсот душ на чолі з Фламандським Метисом пройшов повз нас. Табір ірокезів— за п'ять миль униз річкою, і там їх не менше як шістсот.

— Ви щасливо втекли від них.

— Але їм, навпаки, не пощастило втекли від нас. Ми забили "Рудого Оленя" з сином і підпалили ліс, вигнавши їх з табору.

— Чудово, чудово! — повторював де ла Ну, плещучи своїми красивими руками. — Ви чудово зробили, дю Лю' Я думаю, ви дуже стомились?

— Я не так легко стомлююсь. Я ладен хоч іще раз пройти ту саму дорогу.

— То, може, ви візьмете з собою кілька чоловік і підете в ліс подивитися, що роблять ці негідники.

— Буду до ваших послуг через п'ять хвилин.

— Чи не хочеш і ти піти, Ахілл?

Темні очі й індійське обличчя молодого чоловіка спалахнули радістю.

— Авжеж, і дуже охоче, — відповів він.

— Добре! А поки ви ходитимете, ми все приготуємо тут. Мадам, пробачте, будь ласка, за ці дрібні прикрості, які затьмарюють приємність вашого гостювання. Коли ви вдруге зробите честь завітати до мене, я сподіваюсь, мій маєток буде вже цілком звільнений від цієї наволочі. У нас тут є свої переваги. В річці Рішельє більше риби, а по лісах тут більше оленів, ніж у короля якого завгодно маєтку. Зате, як бачите, у нас є й свої невеликі невигоди. Прошу пробачити: мені треба оглянути дещо. Де Катіна, ви досвідчений воїн, і я буду радий вашим порадам. Онега, дайте мені мою мереживну хустку і трость з димчатого янтарю. Подбайте про мадам де Катіна, поки ми з її чоловіком повернемось.

Стояв уже сонячний день. Чотирикутний двір за огорожею кишів стривоженою юрбою, яка тільки що довідалася про погані вісті. Більшість вассалів були колишні солдати й мисливці, що не раз брали участь у сутичках з індійцями, це знати було з їхніх загорілих облич і сміливої постави Вони були сини раси, що спалила більш чи менш вдало, більше пороху, ніж якась інша нація на земній кулі. Побачивши цих людей, коли вони стояли купками, обмірковуючи становище і оглядаючи зброю, ні один полководець не побажав би мати більш загартованих чи більш войовничих солдатів. Тим часом з будиночків, розташованих за огорожею, бігли задихаючись і тягнучи за собою дітей бліді жінки: на плечах вони несли найдорожчі речі з свого майна. Метушня, шамотня, крики дітей, кидання одних клунків і хаплива біганина по інші становили гострий контраст тиші й красі лісу, залитого промінням ранкового сонця.

Загін розвідників під командою дю Лю й Ахілла де ла Ну уже вийшов за огорожу, і ворота, з наказу господаря, були закладені товстими дубовими поперечинами, засунутими в залізні скоби. Дітей примістили в нижній коморі під доглядом кількох жінок; іншим жінкам звеліли стежити за пожежними відрами й заряджати мушкети. Чоловікам зробили огляд; виявилось, що їх усіх п'ятдесят два чоловіки. Їх поділили на загони для захисту палісаду з усіх боків. З одного краю частокіл доходив до річки; тому не було потреби обороняти цей бік, а ще можна було діставати свіжу воду, спускаючи відро на мотузку через огорожу. На березі, під стіною, купчились люди, оглядаючи човни Сен-Марі — дорогоцінний, останній засіб порятунку. Найближчий форт Сен-Луї, був усього за кілька миль вгору річкою, і де ла Ну вже послав туди швидкого гінця _із звісткою про небезпеку. Принаймні, було б куди відступати, коли б стало зовсім погано.

А що це скінчиться погано, було очевидно для такого досвідченого жителя лісів, як Амос Грін. Він лишив Ефраіма Саведжа хропти в глибокому сні на підлозі, а сам, з люлькою в зубах, обходив укріплення, уважно оглядаючи кожну дрібницю. Частокіл був дуже міцний, дев'ять футів заввишки, міцно збудований з дубових загострених кілків, досить товстих, щоб їх не пробила куля. На половині висоти в ньому були прорубані довгі вузькі бійниці, звідки могли стріляти оборонці. Але з другого боку кроків за сто від нього росли дерева, які могли бути прикриттям для нападаючих, а гарнізон був такий нечисленний, що не міг виставити більше як по двадцять чоловік на кожен бік. Амос знав сміливість і навальність ірокезьких воїнів, чув про їх хитрощі й винахідливість, — і обличчя його затуманилось від думки про молоду жінку, приведену сюди ним та його товаришем, і про жінок та дітей, які були в садибі.

— Чи не краще було б відіслати жінок з дітьми вгору річкою? — натякнув він власникові маєтку.

— Я дуже охоче зробив би це, мосьє, так можливо, й зроблю вночі, якщо ми будемо ще живі і небо захмариться.