Вигнанці - Сторінка 47

Йому згадались ігри в піжмурки серед дубів та тисових огорож Версаля, якими розважався двір під час доброго настрою Людовіка. Але призом там було різьблене віяло або коробка цукерок, а тут ішлося про життя і смерть.

Минуло десять напружених хвилин, але ніщо не свідчило про присутність живої істоти позаду.

— Вони там, у тій хащі, — шепнув дю Лю, киваючи головою в напрямку густого чагарника за двісті кроків.

— Ви бачили їх?

— Ні.

— З чого ж робите висновок?

— Я бачив, як білка вискочила з дупла он на тій великій березі і кинулась назад, ніби чогось злякавшись. Звідти їй, мабуть, видно все, що робиться в заростях кущів.

— Ви думаєте, вони знають, що ми тут?

— Ні, вони не можуть нас бачити, але підозрівають. Вони самі бояться пастки.

— Чи не кинутись нам туди?

— Вони застрелять двох із нас і щезнуть у лісі, мов дим. Ні, нам краще йти далі.

— Але вони підуть слідом.

— Навряд. Нас четверо, а їх тільки двоє, і до того ж вони зрозуміли, що ми насторожі і вміємо пізнавати сліди не гірше за них. Проходьте за ці стовбури; звідти їм не видно нас. Так! Ну, нахиляйтесь, доки не вийдемо з вільшини. Тепер треба йти швидше, бо де є два ірокези, там, напевно, недалеко є двісті.

— Слава богу, що я не взяв з собою Аделі! — прошепотів де Катіна.

— Так, мосьє, добре людині мати дружину-товариша, але не на кордонах країни ірокезів або якоїсь іншої індійської країни.

— Так ви не берете з собою дружини, виряджаючись у подорож? — поцікавився офіцер.

— Беру, але не дозволяю їй переходити із селища в селище. Вона лишається у вігвамі.

— Значить, ви розлучаєтесь з нею?

— Навпаки, вона завжди буває на місці, щоб привітати мене. Присягаюсь святою Анною, мені було б страшенно тяжко, прийшовши в якесь селище, не побачити там дружини, яка зустріла б мене.

— Значить, вона йде попереду вас чи що?

Дю Лю зареготав беззвучно, але від щирого серця.

— Нове селище, нова жінка, — промовив, нарешті він. — Але у мене скрізь буває тільки по одній; французові соромно показувати поганий приклад, коли наші отці церкви жертвують своїм життям, проповідуючи дикунам доброчесність. Ах, ось і річка Аджідаумо, де індійці ставлять сіті на осетра. До Пуату лишається ще сім миль.

— Значить, ми до смерку дійдемо туди?

— Мені здається, нам краще почекати в лісі, поки смеркне. Коли ірокезькі розвідники пройшли так далеко, то, напевно, їх дуже багато коло Пуату, і остання частина дороги, якщо ми не будемо обережні, стане найнебезпечнішою для нас, надто коли ці двоє, перегнавши нас, попередять інших.

Він помовчав з хвилину, нахиливши голову і обережно прислухаючись.

— Присягаюсь святою Анною, — пробурчав він, — ми не відірвалися від них. Вони знов ідуть по нашому сліду.

— Ви чуєте їх?

— Так, вони недалеко від нас. Ну, на цей раз вони зрозуміють, що даремно пішли за нами. Зараз я покажу вам лісовий фокус, який може здатись вам новиною. Роззувайте-но ваші мокасини.

Де Катіна скинув чоботи, те саме зробив і дю Лю.

— Надіньте їх замість рукавичок, — сказав піонер, і через хвилину взуття обох товаришів опинилось на руках Ефраїма Саведжа та Амоса.

— Мушкети можете закинути на спину. От так! Тепер ідіть рачки, добре зігнувшись, руками дужче надушуйте на землю. Прекрасно. Двоє можуть лишати слід за чотирьох! А ви, мосьє, ідіть за мною.

Він перестрибував від одного куща до другого в напрямку, паралельному дорозі товаришів, і за кілька ярдів від них, потім раптом притаївся за кущем і потяг за собою де Катіна.

— Вони пройдуть тут через кілька хвилин, — прошепотів він. — По змозі не стріляйте. — Щось блиснуло в руці дю Лю, і товариш його, глянувши вниз, побачив, як він витяг з-за пояса гострий маленький томагавк. Знов шалений, дикий дрож пробіг по тілу де Катіна, і він став до болю пильно вдивлятися крізь дуже поплутане гілля, виглядаючи тих, хто мав з'явитися з-під склепіння похмурих, безмовних дерев.

Раптом де Катіна побачив обриси якоїсь істоти, тінь, що проскочила швидко від стовбура до стовбура, але він не міг сказати, чи належала вона звіреві чи людині. Знову й знову мигтіли то одна, то дві безмовні тіні; вони кралися, ніби вовк-перевертень, яким лякала його нянька в дитинстві Потім на кілька хвилин все навкруги завмерло, і, нарешті, з кущів вийшов ірокезький вождь у військовому головному уборі.

Це був високий, сильний чоловік. На голові у нього стирчав чуб з орлиним пір'ям, а тому в сутінку він здавався справжнім, велетнем, і від його винизаних намистинами мокасинів до вершечка пера на головному уборі було футів із вісім. Одна половина обличчя вождя була розмальована сажею, охрою та кіновар'ю на зразок собачої морди, а на другій був намальований птах, так що загальний вигляд був надзвичайно комічний і чудний. Вампумовий пояс підтримував його набедрену пов'язку, а коло верхнього краю наколінників з кожним його рухом маяло з дюжину ворожих скальпів. Голова його була нахилена вперед, очі світилися зловісним блиском, а ніздрі то роздимались, то стулювались, як у розлютованого звіра. Рушниця була направлена вперед, і він крався, зігнувши коліна, видивляючись, прислухаючись, зупиняючись, кидаючись наперед, виявляючи всією своєю постаттю цілковите втілення обережності. На два кроки за ним ішов хлопець років чотирнадцяти, одягнений і озброєний так само, як і батько, але не розмальований на обличчі і без трофеїв коло пояса.

Вони вже порівнялися з кущем, за яким притаїлась засідка, коли раптом щось привернуло увагу молодого воїна — може, ворухнулась гілка чи загойдався листок, — він на мить завмер з виразом підозріння у всіх рисах обличчя. Ще мить, і він попередив би товариша, але дю Лю уже вискочив і загнав свій томагавк у череп старшого воїна. Де Катіна почув глухий тріск, ніби від сокири, що розрубала гниле дерево, і індієць упав, як колода, з страшним реготом, звиваючись своїм могутнім тілом. Молодий воїн, як серна, перескочив через труп свого батька і кинувся в ліс, але за мить серед дерев розітнувся постріл, а потім на відповідь пролунав тихий жалібний крик.

— Це його предсмертне виття, — спокійно промовив дю Лю. — Шкода було стріляти, а все ж краще, ніж випустити.

В цей час підійшли інші. Ефраїм забивав у мушкет новий заряд.

— Хто це сміявся? — спитав Амос.

— Ось він, — показав дю Лю на вмираючого воїна, голова якого плавала в крові, а на розмальованому обличчі завмерла непорушна усмішка. — Це їх звичай при смертельному ударі. Я бачив, як один ватажок сенеків реготав протягом шести годин під час катування. Ах, він так і на той світ подався з реготом!

Індієць ще раз конвульсійно шарпнувся руками й ногами і потім витягся нерухомо, повернувши обличчя з застиглою на ньому усмішкою до смужки синього неба над головами розвідників.

— Це — великий вождь, — промовив дю Лю. — "Рудий Олень" могауків, а хлопець. — Його другий син. Ми пролили першу кров, але не думаю, щоб вона була останньою. Ірокези не залишають без помсти смерті своїх вождів. Він був могутнім бійцем, в чому ви зразу можете упевнитись, глянувши на його шию.

На індійцеві було чудне намисто з нанизаного на мотузок почорнілого бобового лушпиння, як це здалося де Катіна. Та коли він нагнувся, щоб роздивитись уважніше, то з жахом побачив, що то було дещо інше — висхлі людські пальці.

— Присягаюсь святою Євлалією, — промовив дю Лю, звертаючись до де Катіна, — як на випробуваного воїна, мосьє, ви занадто зблідли від такого незначного кровопролиття.

— Мені недужиться. Я охоче випив би коньяку з вашої фляжки.

— Ось нате. На здоров'я, товаришу! Ну, чому б мені не захопити цей славетний скальп і не показати мешканцям замку після нашої прогулянки.

Він затис між ноги голову індійця і за одну мить, круговим рухом ножа, зняв з черепа мокрий трофей.

— Ходімо! — крикнув де Катіна, з огидою одвертаючись від нього.

— Добре, зараз. Ось тільки захоплю ще цей вампумовий пояс із знаком ведмедя. Так! І рушницю. Гляньте-но, на замку стоїть "Лондон". Ах, мосьє Грін, мосьє Грін, не важко здогадатись, хто постачає зброю ворогам Франції.

Нарешті вони рушили далі; дю Лю ніс свою здобич, а труп червоношкірого, все з тією самою застиглою усмішкою, лишився лежати під безмовними деревами. Мимохідь вони побачили й скоцюрблений труп хлопчика там, де хлопець упав між кущів. Піонер ішов дуже швидко до того місця, де маленька притока впадала у маленьку річку. Тут він роззув чоботи і разом з товаришами пройшов убрід близько півмилі.

— Наскочивши на трупи, вони підуть по нашому сліду, — говорив він, — але це спантеличить їх, бо ірокез губить слід тільки в прудкій воді. Тепер же ми заляжемо в ці зарості аж до смерку, бо до Пуату нам лишається трохи більше милі, а йти вперед небезпечно — ліс тут рідшає.

Вони пролежали у вільшині, поки тіні з коротких стали довгими, а білі хмари, що линули над головами, порожевіли від сонячного заходу. Дю Лю з люлькою в зубах скрутився клубочком і трохи задрімав, насторожуючи вуха й здригаючись при найменшому шелесті в лісі. Американці довгенько шепотілись між собою; Ефраїм розповідав довгу історію про крейсування брига "Промисловість", який ходив у Джемстоун по цукор і патоку; нарешті заколисані шелестом вітру в гіллі, заснули й вони. Не спав тільки де Катіна. Його нерви ще тремтіли під впливом несподіваного дивного почуття, що обгорнуло його душу.

Що це значить? Невже Адель у небезпеці? Йому доводилось чути про такі інтуїтивні передчуття. Але ж він лишив її в безпеці, за частоколом і гарматами. Він побачить її, найпізніше — завтра надвечір. Дивлячись на небо крізь хащу мідно-червоного листя, під яким він лежав, де Катіна линув думками за цими хмарами, що легко й вільно пропливали над головою, і уявив себе, як сидить він коло вікна на вулиці Сен-Мартіна, на широкій лаві з іспанської шкіри; позолочений пак на вивісці гойдається над вікном, а рука його обіймає тріпотливу, несміливу Адель, яка порівнювала себе з маленькою мишкою в старому будинку і, проте, знайшла в собі досить мужності, щоб поділити з ним цей небезпечний шлях. Потім він перелетів думками у Версаль, знову побачив карі очі короля, вродливе, сміливе обличчя де Монтеспань, ясні риси де Ментенон, знову скакав уночі з їх дорученням в Париж, мчав з демонічним візником і плигав разом з Амосом на ешафот, щоб урятувати першу красуню Франції.