Вигнанці - Сторінка 52

— їх усього два великих і чотири малих. Ні одному чоловікові не знайдеться місця.

— Значить, справа вирішена, — заявив де Катіна. — Але хто повезе жінок?

— Річкою тут усього кілька миль, і у" нас всі жінки до одної вміють гребти.

Ірокези зовсім замовкли, і лише поодинокі постріли з дерев за огорожею нагадували часом, що вони тут. Втрати їх були великі, і тепер вони або прибирали трупи, або радились про дальший хід бою. Смеркало; сонце вже зайшло за верховіття дерев. Ватажки, лишивши по одному чоловікові коло кожного вікна, зійшлися до задньої сторони будинку, де на піску лежали човни. На півночі не видно було навіть ознак ворога.

— Нам щастить, — сказав Амос. — Збираються. хмари і буде темно.

— Це дійсно щастя, бо повний місяць з'явився тільки три дні тому, — відповів дю Лю. — Дивуюся, чому ірокези не відрізали нас від річки; дуже можливо, що їх човни попливли на південь за підмогою. Вони можуть швидко повернутись, а тому нам не слід гаяти ні хвилини.

— Через годину буде досить темно, щоб рушати в дорогу..

— Мені здається, піде дощ, і тоді стане ще темніше. Зібрали жінок та дітей, призначили їм місця в човнах.

Дружини васалів, суворі, відважні жінки, які все життя прожили під загрозою небезпеки, ставились до від'їзду здебільшого спокійно й розсудливо; тільки деякі, молодші, плакали. Жінка завжди відважніша, коли у неї є дитина, яка відвертає її думки від себе самої, а тут якраз кожній заміжній жінці на час плавання було доручено по дитині. Старшинувати над жінками довірено було індіанці Онезі, хоробрій і розумній дружині власника Сен-Марі.

— Це не дуже далеко, Адель, — розважав де Катіна жінку, що пригорнулася до його плеча. Пам'ятаєш, коли ми чули церковний дзвін, мандруючи по лісу? То дзвонили якраз у форті Сен-Луї, за одну чи дві милі звідси.

— Але я не хочу кидати тебе, Аморі! Ми не розлучалися весь час. О, Амор, нащо нам розлучатися тепер?

— Люба моя, дорога, ти розкажеш там у форті, що діється тут, і нам пришлють підмогу.

— Хай інші зроблять це, а я лишуся тут, Аморі. Я допомагатиму тобі, Аморі. Онега навчила мене заряджати рушницю. Я не боятимусь, справді, не боятимусь, тільки дозволь мені лишитися тут.

— Не проси про це, Адель. Це неможливо, дитино. Я не можу лишити тебе в цьому будинку.

— Але я певна, що так було б краще.

Грубіший чоловічий розум ще не навчився цінити як слід ті тонкі інстинкти, що керують жінками. Де Катіна умовляв і доводив доти, доки, якщо й не переконав жінку, то хоч примусив її замовкнути.

— Зроби це ради мене, моя люба. Ти не знаєш, який тягар знімеш з мого серця, коли я довідаюсь, що ти в безпеці. А за мене тобі нема чого боятись. Ми сміливо можемо продержатись до ранку. Тоді надійде підмога з форту, — я чув, що там багато човнів, і ми всі знову побачимось.

Адель мовчала, але міцно стиснула руку чоловікові. Де Катіна все заспокоював її, коли раптом у вартового, що стояв коло вікна, вирвався крик:

— На північ від нас на річці човен!

Обложені збентежено перезирнулися між собою. Так, значить, ірокези відрізали відступ.

— Скільки в човні воїнів? — зацікавився де ла Ну.

— Не бачу. Темно, та ще й тінь від берега.

— Куди, він пливе?

— Сюди. Ах, ось він випливає на чисте місце, і тепер добре можна розгледіти його. Слава тобі, господи! Дванадцять свічок поставлю в Квебекському соборі, коли доживу до другого літа!

— Та що ж там таке? — нетерпляче крикнув де ла Ну.

— Це не ірокезький човен. В ньому лише один чоловік. Він — канадець.

— Канадець! — вигукнув дю Лю, стрибаючи на вікно. — Тільки безумний може зважитись з'явитися у цьому осиному гнізді. Еге, тепер я бачу його. Він тримається далеко від берега, щоб уникнути пострілів. Ось він на середині річки і повертає до нас. Слово честі, цей святий отец не вперше держить весло в руках.

— Очевидно, єзуїт, — промовив, витягуючи шию, один з обложених.

— Ні, я бачу його капюшон, — відповів другий, — це францисканський монах.

Хвилиною пізніше човен зашарудів по піску, і в розчинені двері увійшов чоловік в довгій темній одежі францисканського ордену. Він швидко оглянув усіх, підійшов до де Катіна і поклав йому на плече руку.

— Значить, ви не втекли від мене! — промовив він суворо. — Ми розшукали погане насіння, перш ніж воно встигло прорости.

— Що вам треба, отче мій? — здивовано спитав де ла Ну. — Ви, очевидно, помилились. Це — мій добрий приятель Аморі де Катіна, з французьких дворян.

— Це — Аморі де Катіна, єретик і гугенот, — крикнув монах. — Я гнався за ним річкою Святого Лаврентія, а потім Рішельє, і гнався б на край світу, щоб узяти його з собою.

— Ну, святий отче, ваше старання заводить вас надто далеко, — зауважив де ла Ну. — Куди ж ви хочете завезти мого друга?

— Він з жінкою мусить повернутися до Франції. В Канаді нема місця єретикам.

— Присягаюсь святою Анною, святий отче, — промовив дю Лю, — якби ви зараз узяли нас усіх до Франції, ми були б дуже вдячні вам.

— І пригадайте, — строго додав де ла Ну, — що ви тут під моїм дахом і говорите про мого гостя.

Але нахмурене обличчя старого вельможі не могло збентежити монаха.

— Гляньте на це, — сказав він, витягуючи з-за пазухи якийсь папір. — Він підписаний губернатором і наказує вам, під страхом королівського гніву, повернути цю людину в Квебек. Ага, мосьє! Коли ви того ранку висадили мене на острів, ви й не уявляли, що я повернуся в Квебек, візьму цей папір і пропливу за вами стільки сотень миль річкою. Але тепер ви в моїх руках, і я не покину вас доти, доки не побачу разом з жінкою на кораблі, що відвезе всіх нас до Франції.

Не зважаючи за злобну мстивість, яка горіла в очах монаха, де Катіна не міг не віддати належного енергії й наполегливості цього чоловіка.

— Мені здається, святий отче, ви більше вславились би як воїн, ніж як служитель Христа, — сказав він, — та що ви все ж пробрались за нами сюди, звідки немає виходу, то ми обміркуємо цю справу пізніше, на дозвіллі.

Але американці були менше схильні так мирно дивитися на справу. Борода Ефраїма Саведжа настовбурчилась від злоби, він шепнув щось на вухо Амосові Гріну.

— Ми за капітаном можемо легко справитися з ним, — прошепотів молодий житель лісів, одводячи на бік де Катіна. — Якщо він так наполегливо стає нам на дорозі, він мусить заплатити за це.

— Ні, ні, нізащо в світі, Амос. Облиште його. Він робить те, що вважає за свій обов'язок, хоча, очевидно, віра в ньому сильніша за милосердя. Але ось і дощ. Тепер досить темно, щоб вирядити човни.

Велика чорна хмара вкрила небо, і темрява настала майже відразу. Оборонці ледве могли розгледіти смугу річки перед ними. Ірокези в лісі і за здобутою огорожею сиділи тихо, лише зрідка нагадуючи про себе поодинокими пострілами, але вереск і крик в котеджах васалів свідчили про те, що переможці заходилися грабувати там. Раптом над однією з покрівель з'явилася тьмяна червона заграва.

— Вони підпалюють будинки, — крикнув дю Лю. — Треба швидше виряджати човни, а то незабаром на річці буде видно як удень. В човни! В човни! Не можна гаяти ні хвилини.

Прощатись було ніколи. Один палкий поцілунок — і Адель повели й посадили в найменший човен, у якому вона опинилася разом з Онегою, трьома дітьми та ще якоюсь дівчиною. Інші кинулись на свої місця і через кілька хвилин і відчалили, зникнувши в дощі й темряві. Велика хмара пролилась дощем, що падав буйними краплинами на дах і бризкав в обличчя оборонцям будинку, які напружували зір, дивлячись услід зниклим човнам.

— Дяка богові за цю грозу! — пробубонів дю Лю. — Вона заважає вогню надто швидко охопити будівлі.

Але він забув, що хоч дали й намоклі, проте середина котеджів була суха, як губка. Ледве прозвучали ці слова, як довгий, жовтий язик полум'я вибився з одного вікна, за ним другий, третій… Раптом провалилась половина даху, і котедж запалав, як смоляна бочка. Вогонь шипів і тріщав під потоками дощу, але, підтримуваний знизу, розгорявся все дужче й дужче і здіймався все вище, кидаючи червоний відблиск на велетенські дерева й надаючи їх стовбурам вигляду полірованої міді. Від цього величезного факела навколо будинку і далеко по річці стало ясно як у день.

З несамовитих криків у лісі можна було зрозуміти, що ірокези побачили човни, які встигли — це добре було видно з вікна — пройти не більше ніж чверть милі.

— Вони біжать лісом! Біжать до річки! — перелякано крикнув де Катіна.

— Он там у них кілька човнів, — показав дю Лю.

— Але ж вони не можуть проминути нас! — вигукнув власник Сен-Марі. — Спустіться мерщій до гармат і спробуйте зупинити їх.

Ледве оборонці встигли добігти до гармат, як дві великі піроги, повні воїнів, вискочили з очерету, що ріс нижче від замка, випливли на середину і щосили погнались за втікачами..

— Жан, ти у нас найкращий стрілець, — хвилювався де ла Ну. — Ціль у пірогу, коли вона йтиме повз велику сосну. Ламбер, стріляй з другої гармати. Життя всіх, кого ви любите, залежить від цих пострілів.

Обидва зморщені старі артилеристи виглянули із-за своїх гармат і стали чекати човнів. Полум'я пожежі здіймалось все вище й вище, а широка річка здавалась листом темного металу з двома чорними цятками — то швидко мчали по воді човни. Один від одного пливли на віддалі п'ятдесят ярдів, але в обох індійці разом завзято налягали на весла, а товариші їх з берега голосними криками підохочували їх. Утікачки вже зникли за поворотом річки..

Коли перший човен порівнявся з гарматою, канадець перехрестив запал і вистрілив. Крик радості, а потім стогони вирвалися з грудей тих, хто напружено дивився туди. Заряд влучив у річку, коло самісінького човна, заливши його таким потоком води, що одну мить обложеним здалося, наче він пустив пірогу на дно. Але пізніше хвилі вляглися, і човен помчав уперед; тільки один з плавців, випустивши весло, стукнувся головою у спину товариша, що сидів перед ним. Другий гарматник націлився в той самий човен, але в ту ж мить, коли він підносив запал, із-за огорожі з свистом вилетіла куля і він без стогону пав мертвим.

— Це діло я трохи знаю, хлопче! — крикнув Ефраїм Саведж, раптом вискакуючи наперед. — Та коли я стріляю з гармати, то люблю направляти її сам. Поможи""о мені зрушити її і наводь прямо он на той острів. От так! Нижче! Ну, готово! — Він опустив фітіль і вистрілив.

Удар був влучний.