Вигнанці - Сторінка 6

Вона одержить пенсію, діти — забезпечення. Чого ж більше може вимагати кожна розсудлива жінка?

І до того ж підстави усунути її були чудові. Він в думках перебирав їх, стоячи навколішках і слухаючи месу, яку правив паризький архієпископ. І чим більше він думав, тим більше зміцнювався в своєму намірі. В його уяві бог був тільки більш могутній Людовік, а небо — більш пишний Версаль. Якщо він, король, вимагає покори від двадцяти мільйонів підданих, то й сам мусить слухатися того, хто має право вимагати цього від нього. Загалом сумління цілком виправдувало його вчинки. Але в одному він почував свою провину. Від самого приїзду з Іспанії його лагідної, всепрощаючої дружини він ніколи не залишав її без суперниць. Тепер, після її смерті, справа стояла не краще. Одна фаворитка змінювала другу, і якщо Монтеспань протрималась довше за інших, то більше завдяки своїй рішучості, ніж його коханню. А тепер отець Лашез та Боссюет завжди твердять йому, що він досяг повного розквіту сил і незабаром ступить на шлях згасання, який веде до смерті. Дикий вибух пристрасті до нещасної Фонтанж був уже останнім поривом, який налетів на нього. Для нього тепер настав період спокійного, мирного життя, а цього найменше можна сподіватись у товаристві мадам де Монтеспань.

Але він знайшов місце, де можна тішитись цим спокоєм. З того самого дня, коли де Монтеспань відрекомендувала йому велично сувору й мовчазну вдову як виховательку його дітей, він став відчувати дедалі більшу приємність від її товариства. Відколи з'явилась ця жінка, він цілі години став просиджувати в кімнаті фаворитки, спостерігаючи, як тактовно й просто вихователька стримувала буйні пориви гарячкуватого молодого герцога дю Мен і пустотливого маленького графа Тулузького. Вважалося, що він приходив під час лекцій стежити за навчанням дітей, але, по суті, король обмежувався тим, що захоплювався учителькою. Поволі він піддався чарівному впливові цієї сильної, але разом з тим і лагідної вдачі, почав звертатися до неї за порадами в деяких справах і йшов за цими порадами так слухняно, як ніколи не слухався порад першого-ліпшого міністра чи колишніх фавориток.

А тепер, він почував, настав час вибрати між нею і де Монтеспань. Їх вплив на нього цілком протилежний. Вони не можуть бути вкупі. Сам він стоїть тепер між доброчинністю і пороком, добровільно вибираючи між ними. Порок по-своєму дуже звабливий, гарний, дотепний і тримає його ланцюгом звички, розірвати який досить важко. Траплялись хвилини, коли природа брала гору й затягала його по той бік добра, і він знову був ладен повернутись до колишнього свого життя. Але Боссюет і отець Лашез стояли на сторожі коло нього, нашіптуючи слова підбадьорення, а головне, тут була мадам де Ментенон, яка нагадувала королеві, що подобає його санові та сорокашестилітньому вікові. Тепер, нарешті, він вирішив зробити останні зусилля. Він не в безпеці, доки його колишня фаворитка буде при дворі. Людовік занадто добре знав себе, щоб вірити в довготривалість свого нового настрою. Тепер вона підстерігає кожну хвилину його слабкості. Фаворитку треба умовити покинути Версаль, якщо цього можна досягти без скандалу. Він буде твердий при сьогоднішній зустрічі з нею і відразу дасть їй зрозуміти, що її царювання кінчилось назавжди.

Такі думки роїлись у голові короля, коли він стояв навколішках на "prie dieu" з різьбленого дерева, схиливши голову на розкішну червону оксамитну подушку. Звичайно він сидів у своєму відділі праворуч від олтаря. Гвардійці та найближчі слуги оточували його, а придворні дами й кавалери сповнювали каплицю. Благочестя було тепер у моді так само, як темні камзоли й мереживні галстуки; благодать торкнулась навіть самих легковажних з-поміж придворних, відколи король став релігійним. Але нудота лягла на обличчя усіх — і знатних військових, і всієї іншої камарильї. Вони позіхали й дрімали над молитовниками. Деякі з них, що, здавалось, щиро молилися, насправді читали останній роман Скюдері або Кальпернеді, майстерно оправлений в темні палітурки. Дами удавали більш побожних і виставляли наперед кожна по маленькій свічці в руках, держачи їх перед собою ніби для читання молитовника, але насправді лише для того, щоб король бачив їх обличчя і довідався, що вони душею з ним. Може, тут і було кілька людей, які молились від щирого серця й прийшли сюди з доброї волі; але вчинки Людовіка обернули французьких дворян у придворних, світських людей у лицемірів, і тому весь Версаль Набрав вигляду величезного дзеркала, що стократ відбивало тільки образ короля.

По виході з каплиці Людовік мав звичай приймати прохання і вислухувати скарги своїх підданих. Його шлях лежав через відкриту площадку, де звичайно й збирались просителі. Цього ранку їх було тільки троє — городянин, який вважав себе ображеним старшиною своєї гільдії, селянин, у якого мисливський собака загриз корову, та орендар, утискуваний своїм феодальним хазяїном. Кілька запитань і короткий наказ секретареві скінчили ці справи. Людовік, хоч і був сам тираном, мав, принаймні, ту добру властивість, що домагався права бути єдиним деспотом у своєму королівстві. Він уже хотів іти далі, коли раптом літній чоловік, поважний на вигляд, в одежі городянина, з суворими, характерними рисами обличчя, кинувся наперед і впав на одно коліно.

— Справедливості! Прошу справедливості, ваша величність! — вигукнув він.

— Що це значить? — здивувався король. — Хто ви і чого вам треба?

— Я — громадянин Парижа, мені чинять велику кривду.

— Ви, здається, поважна людина. Якщо вас справді скривдили, то ви матимете захист. На що ви скаржитесь?

— У мене в будинку розміщено двадцять чоловік синіх лангедокських драгунів під начальством капітана. Вони їдять мої запаси харчів, розтягають моє добро і б'ють моїх слуг, а в судах я не можу домогтися захисту.

— Присягаюсь життям, дивно розуміють правосуддя у нашому місті Парижі, — гнівно скрикнув король.

— Справа дійсно ганебна! — зауважив Боссюет.

— А чи нема тут якоїсь особливої причини? — вкинув Лашез. — Я запропонував би вашій величності спитати в цього чоловіка, як його звуть, що він робить і чому саме в його будинку розміщено на постій драгунів.

— Ви чуєте питання високошановного отця?

— Ваша величність, мене звуть Катіна, я торгую сукном і належу до протестантської церкви.

— Я так і думав! — скрикнув придворний сповідник.

— Це інша річ, — промовив Боссюет.

Король похитав головою, і обличчя його спохмурніло.

— Ви самі винні у всьому, і від вас залежить поправити справу.

— Як саме, ваша величність?

— Прийняти єдину істинну віру.

— Я вже належу до неї, ваша величність.

Король сердито тупнув ногою.

— Я бачу, що ви досить зухвалий єретик, — скипів він. — У всій Франції тільки одна церква — і саме та, до якої належу я. Якщо ви не член її, то не можете сподіватись на мою допомогу.

— Моя віра — віра моїх батька й діда, ваша величність.

— Якщо вони грішили, то це ще не дає вам права повторювати їх помилки. Мій дід теж стояв на хибному шляху, аж поки не відкрилися його очі.

— Але він благородно загладив свою помилку, — промурмотів єзуїт.

— Так ви не поможете мені, ваша величність?

— Поможіть спершу самі собі.

Старий гугенот з жестом розпачу підвівся з колін, а король рушив далі. Обидва сповідники йшли обабіч, нашіптуючи йому слова похвали.

— Ви вчинили благородно, ваша величність.

— Ви справді старший син церкви.

— Ви гідний наступник Святого Людовіка.

Але на обличчі в короля з'явився вираз людини, не зовсім задоволеної своїм вчинком.

— А ви не вважаєте, що до цих людей застосовують надто суворі заходи? — спитав він.

— Надто суворі? Ваша величність, ви помиляєтесь від надмірного милосердя.

— Я чув, що надзвичайно багато їх виїздить із моєї країни.

— Тим краще, ваша величність; чи може благословення боже перебувати над країною, де є такі уперті єретики?

— Ті, що зрадили бога, навряд чи можуть бути вірними підданцями короля, — зауважив Боссюет. — Могутність вашої величності тільки зросла б, якби вони не мали у ваших володіннях своїх храмів, як вони звуть свої єретичні кубла.

— Мій дід обіцяв їм свою охорону. Вам самим добре відомо, що вони перебувають під захистом Нантського едикту.

— Але ваша величність може змінити вчинене зло.

— Як саме?

— Скасувати едикт.

— І кинути в розкриті обійми моїх ворогів два мільйони кращих ремісників і хоробрих слуг Франції? Ні, ні, отче мій, сподіваюсь, я досить щиро ставлюся до нашої матері-церкви, але є деяка частина правди і в словах де Фронтенака про зло, що виникає від змішування справ цього світу з інтересами замогильного. Що скажете ви, Лувуа?

— При всій моїй пошані до церкви, ваша величність, не смію замовчати, що, мабуть, сам диявол нагородив цих людей дивовижним умінням та спритністю, завдяки чому вони — кращі робітники й купці королівства вашої величності. Не знаю, чим будемо ми поповнювати казну, коли втратимо таких справних платників податку. Уже й так багато з них покинули батьківщину, а з від'їздом припинились і їх справи. Якщо всі вони виїдуть з країни, то для нас це буде гірше за програну війну.

— Але, — зауважив Боссюет, — тільки розголоситься звістка по Франції, що така воля короля, ваша величність, можете бути певним, що навіть найгірші серед ваших підданих, з великої любові до вас, поспішать увійти в лоно святої церкви. Доки ж існує едикт, їм може здаватися, що король байдужий до цієї справи, і вони можуть залишатись при своїх помилках.

Король похитав головою.

— Це уперті люди, — заперечив він.

— Якби французькі єпископи дали в дар державі скарби своїх єпархій, — сказав Лувуа, лукаво поглянувши на Боссюета, — то ми, може, могли б існувати і без податків, одержуваних з гугенотів.

— Усе, чим володіє церква, до послуг короля, — коротко відповів Боссюет.

— Королівство з усім, що є в ньому, належить мені, — зауважив Людовік, коли вони увійшли у великий зал, де двір збирався після обідні, — але сподіваюсь, що мені ще не скоро доведеться вимагати від церкви її багатства.

— Сподіваємось, сір! — вимовили, мов луна, духовні особи.

— Але ми можемо припинити ці розмови до ради. Де Мансар? Я хочу глянути на його проекти нового флігеля в Марлі.

Він підійшов до бокового столу і через мить увесь заглибився в своє любиме заняття, розглядаючи грандіозні плани великого архітектора і з цікавістю розпитуючи про хід будування.

— Мені здається, вашій милості пощастило справити деяке враження на короля, — зауважив Лашез, відводячи Боссюета вбік.

— З вашою могутньою допомогою, отче мій.

— О, можете бути певні, я не пропущу нагоди просунути добре діло.

— Якщо ви візьметесь за нього, справу треба вважати вирішеною.

— Але є одна особа, яка має більше значення, ніж я.

— Фаворитка де Монтеспань?

— Ні, ні, її час минув.