Вигнанці - Сторінка 4

Нам хотілось подякувати вам за всі турботи й піклування про нашу провінцію. А викликали ми вас сюди найголовніше для того, щоб вислухати з ваших уст доповідь про становище там. Та перш за все — бо справи, які стосуються бога, важливіші навіть за справи Франції — як іде навернення до істинної віри язичників?

— Не можна поскаржитись, ваша величність. Добрі отці езуїти та францисканці зробили все, що в їх силах, хоча ті й ті не від того, щоб зневажити блага майбутнього світу ради теперішнього.

— Що ви скажете на це, отче мій? — підморгуючи, звернувся Людовік до свого сповідника-єзуїта.

— Якщо справи цього світу стосуються до майбутнього, то гарний патер, як і кожен добрий католик, мусить скеровувати їх як слід.

— Цілком справедливо, ваша величність! — підтвердив Фронтенак, але рум'янець спалахнув на його смуглявому обличчі. — Поки ваша величність робили мені честь, доручаючи провадити ці справи, я не дозволяв нікому втручатися у виконання моїх обов'язків, яка б одежа не була на цій людині — чи мундир, чи ряса.

— Годі, пане, годі! — гостро перебив його Людовік. — Я питав вас про місії.

— Вони процвітають, ваша величність. Ірокези коло Солта і на горах Гурони в Лоретті, також альгонкінці понад берегами усієї річки, починаючи від Тадузака на сході до Сольт-ла-Марі і навіть до великих рівнин Дакоти, — всі прийняли знамено хреста. Маркетт пройшов річкою униз на захід, проповідуючи християнство серед іллінойців, а єзуїти пронесли слово боже до воїнів Довгого Дому, в їх вігвами коло Оніндалі.

— Можу додати, ваша величність, — сказав отец Лашез, — що, щирячи євангельську істину, багато з них жертвували і своїм життям.

— Так, це правда, ваша величність! — щиро погодився Фронтенак.

— І ви допускали це? — палко вигукнув Людовік. — Ви лишили живими цих безбожних убійників?

— Я просив війська у вашої величності.

— Я ж послав вам.

— Один полк.

— Каріньян-Сальєрський? Це мої найкращі солдати.

— Але треба було послати більше, ваша величність.

— А самі канадці? Хіба у вас немає там міліції? Невже ви не могли зібрати доволі сил, щоб покарати цих негідників, цих убивців божих слуг? Я завжди вважав вас за воїна.

Очі де Фронтенака спалахнули, і одну мить, здавалось, гостра відповідь готова зірватися з його губ; проте суворий старик, зробивши над собою велике зусилля, стримався і промовив:

— Ваша величність. можете дізнатись, чи воїн я, від тих, хто бачив мене під Сенеффом, Мюльгаузеном, Зальцбагом і в багатьох інших місцях, де я мав честь служити зброєю вашій величності.

— Ваші заслуги не були забуті.

— Саме тому, що я солдат і маю деяке уявлення про війну, я знаю, як важко проникнути в країну, значно більшу, ніж Нідерланди, вкриту лісами й болотами, де за кожним деревом причаївся дикун, що хоч і не вчився воювати, але уміє вбити північного оленя на віддалі двохсот кроків і пройти три милі, поки ви пройдете одну. Ну, а коли, нарешті, ми й добудемось до їх селищ і спалимо кілька порожніх вігвамів та ланів маїсу, то що далі? Доводиться повертатись назад, оточеними хмарою невидимих ворогів, які ховаються позаду вас, і знати, що кожен, хто відстане, буде оскальпований ними. Ви самі воїн, ваша величність. Питаю вас, чи легка така війна для жменьки солдатів, тільки-но взятих від плуга, та ескадрону мисливців, які весь час думають лише про капкани й боброві шкури.

— Так, так, жалкую, що висловився, очевидно, занадто нерозважливо, — промовив Людовік. — Ми розглянемо цю справу в раді.

— Ваші слова зігрівають моє серце, — вигукнув старий губернатор. — Радістю сповнюються всі серця понад довгою рікою св. Лаврентія, і білі й червоні, коли долине туди звістка, що великий батько за океаном турбується про них.

— А все ж не сподівайтеся занадто багато. Канада і так дорого обійшлася нам, у нас багато діла і в Європі.

— Ах, ваша величність, як би я мріяв показати вам цю велику країну! Якщо ви, ваша величність, виграєте тут яку-небудь кампанію, що дістанете? Славу, кілька миль землі, Люксембург, Страсбург, ще одне місто в королівстві. А там, з однією десятою видатків і сотою частиною необхідного тут війська, — цілий новий світ у ваших руках. І який, ваша величність, великий, багатий, прекрасний! Де в іншому місці можна знайти такі гори, ліси, ріки? І все це може бути нашим, якщо тільки ми зуміємо взяти. Хто перешкодить нам? Кілька розкиданих племен індійців та невелика купка англійських фермерів і рибалок? Зверніть туди ваші думки, ваша величність, і через кілька років ви будете стояти у вашій цитаделі в Квебеку і зможете сказати: усе це, від снігів півночі до теплої південної затоки, і від хвиль океану до великих рівнин за річкою Маркетта, — одна імперія, і ім'я їй — Франція, король її Людовік, а на прапорі красуються квіти лілей.

Рум'янець спалахнув на щоках Людовіка при цій картині, що лестила його честолюбності. З палаючими очима він подався вперед на своєму кріслі, але відсунувся назад, коли губернатор скінчив говорити.

— Слово честі, граф, ви таки досить заразились від індійців їх здібністю до красномовства, про яку нам стільки доводилось чути, — промовив він. — Але ці англійці… Адже вони гугеноти, правда?

— Здебільшого. Особливо на півночі.

— То, мабуть, вигнавши їх, можна було б зробити послугу нашій святій церкві? Я чув, у них там є місто Нью… Нью… Як воно зветься?

— Нью-Йорк, ваша величність. Вони захопили його від голландців.

— А, Нью-Йорк! Я чув іще про якесь інше місто. Бос… Бос…

— Бостон, ваша величність.

— Так, так. Нам треба б мати гавані. Скажіть же мені, Фронтенак, — промовив король, притишуючи голос так, що його могли чути тільки Лувуа та королівські особи, — скільки нам потрібно було б війська, щоб звільнити країну від цих людей? Один-два полки і стільки ж фрегатів?

Старий губернатор заперечливо хитнув сивою головою.

— Ви не знаєте їх, ваша величність, — промовив він. — Це суворий народ. Мавши вашу милостиву допомогу, ми ледве могли триматися в Канаді. А цим людям ніхто не допомагав, їм тільки перешкоджали; незважаючи на холод, хвороби, неродючий грунт, вони живуть і плодяться так, що ліси рідіють перед ними і тануть, наче лід на сонці, а звук їх дзвонів лунає там, де ще недавно завивали самі вовки. Вони люди мирні і неохоче беруться до зброї, та коли вже почнуть битися, то ще неохочіше припиняють боротьбу. Щоб підкорити Нову Англію під ноги вашої величності, я повинен був би попросити щонайменше п'ятнадцять тисяч вашого добірного війська і двадцять лінійних кораблів.

Людовік нетерпляче скочив з місця і схопив тростину.

— Я бажав би, щоб ви наслідували людей, на вашу думку, таких страшних, в їх чудовій звичці обходитись у всьому своїми засобами, — скипів він. — Преподобний отче, час рушати до церкви. Земне може підождати, поки ми не віддамо належного небесам.

Він узяв молитовник з рук одного із присутніх і попрямував до дверей так поспішно, як тільки дозволяли йому високі каблуки. Придворні розступились і після його проходу стали шанобливо з'єднуватися, ідучи по старшинству слідом за ним.

Розділ III

БІЛЯ ДВЕРЕЙ ОПОЧИВАЛЬНІ

Поки Людовік давав придворним утіху, яку він сам потай визнавав за найбільшу з людських утіх — лицезріння його найяснішої особи, — молодий гвардійський офіцер, що стояв за дверима, був украй зайнятий, переказуючи прізвища й титули осіб, які прагнули доступитися до опочивальні короля, та обмінюючись з ними усмішками й коротенькими привітаннями. Його відкрите, гарне обличчя добре знали всі придворні. Зі своїм веселим поглядом, жвавими, енергійними рухами він здавався пестуном долі. І справді, вона була ласкава до нього. Три роки тому це був нікому невідомий офіцер, який бився з альгонкінцями й ірокезами в диких лісах Канади. Потім його перевели назад до Франції в Пікардійський полк, де щаслива нагода допомогла йому зробити те, чого не дали б йому й десять кампаній. Одного разу зимою у Фонтенебло де Катіна удалось схопити за вуздечку коня, що поніс самого короля, і стримати якраз у ту мить, коли він опинився край високої піщаної кручі. І тепер становище його, молодого, зграбного, популярного гвардійського офіцера, що користувався довір'ям монарха, здавалось справді завидним. Однак, з незрозумілої примхи людської натури, він уже переситився нудним, хоч і блискучим життям при дворі і з жалем згадував про колишню, більш сувору й вільну, службу. Навіть тепер, стоячи коло дверей королівської опочивальні, він переносився думкою від цього розмальованого фресками коридора та юрби придворних до диких ярів і вкритих піною бурливих річок заходу. Раптом погляд його упав на обличчя людини, баченої ним якраз у тих місцевостях.

— Ах, пан де Фронтенак! — вигукнув він. — Ви, певно, не забули мене?

— Як? Де Катіна? Ах, як приємно зустріти обличчя з тих, ідо зустрічалися по той бік океану! Але ж яка кар'єра — від молодшого офіцера в Каріньянському полку до капітана гвардії! Ви швидко пішли вперед.

— Так, проте не скажу, що я став щасливішим від цього. Часом я віддав би все, щоб знову мчати утлим човном по канадських бистринях або любуватися схилами тамтешніх гір, усіяних червоним і жовтим листям під час падолисту.

— Еге! — зітхнув де Фронтенак. — А знаєте, мені не пощастило настільки ж, наскільки пощастило вам. Мене викликали сюди, і на моє місце уже призначено Делабара. Але не такій людині, як він, устояти проти бурі, що незабаром зніметься там. Коли ірокези затанцюють войовничий танок, а Дюнган в Нью-Йорку почне підструнчувати їх, я стану потрібен, і мене знайдуть готовим королівські гінці. Зараз я побачу короля і спробую заохотити його розіграти там такого самого великого монарха, яким він здається тут. Коли б мені в руки владу, я змінив би історію світу.

— Тс!.. Не можна говорити такі речі капітанові гвардії, — сказав, сміючись, де Катіна, коли суворий старий вояка проходив повз нього в королівську опочивальню.

В цю хвилину в коридор увійшов вельможа в розкішному чорному одязі, оздобленому сріблом, і взявся за ручку дверей з упевненим виглядом людини, яка має незаперечне право входити до короля. Але капітан де Катіна, швидко ступнувши вперед, перепинив йому дорогу.

— Дуже жалкую, пане де Вівонн, — промовив він, — але вам заборонено входити до короля.

— Заборонено входити? Мені? Та ви збожеволіли!

Він відскочив від дверей з потемнілим обличчям, пильним поглядом і тремтячою, трохи піднятою на знак протесту рукою.

— Запевняю вас, це наказ короля.

— Але це неймовірно… Тут помилка!

— Дуже можливо.

— То пропустіть же мене.

— Відданий наказ не допускає міркувань.

— Мені б тільки сказати одно слово королю.

— На жаль, це неможливо.

— Тільки одно слово!..

— Це ж не залежить від мене, месьє.

Розлютований вельможа тупнув ногою і глянув на двері, ніби бажаючи силою вдертись до опочивальні.