Вигнанці - Сторінка 71

Прошу вас залишити кімнату.

— Перше, ніж піти, я мушу нагадати вашій величності, що ви зробили мені честь, призначивши побачення зі мною по півдні. Ви обіцяли мені вашим королівським словом прийти до мене. Я не маю сумніву, що ваша величність додержите цієї обіцянки, незважаючи на всі тутешні чари.

— Я прийшов би, мадам, але цей годинник, як ви самі бачите, відстає на півгодини, і до того ж час проминув так швидко, що я й не помітив.

— Будь ласка, сір, не турбуйтесь цим. Я піду до себе в кімнату, а п'ять чи чотири години — мені цілком байдуже.

— Дякую вам, мадам, але теперішнє наше побачення не таке приємне, щоб я шукав іншого.

— Так ви, ваша величність, не прийдете?

— Волію не йти.

— Незважаючи на вашу обіцянку?

— Мадам!

— Ви ламаєте ваше слово!

— Замовкніть, мадам; це нестерпно.

— Це справді нестерпно! — крикнула розгнівана де Монтеспань, забуваючи всяку обережність. — О, я не боюся вас, ваша величність. Я любила вас, але ніколи не боялась. Залишаю вас тут. Залишаю вас на "самоті з вашою совістю і вашою… вашим сповідником. Але перше, ніж я піду, вам доведеться вислухати від мене одно правдиве слово. Ви зраджували вашу дружину, зраджували вашу коханку, але тільки тепер я бачу, що можете зрадити і своє слово.

Вона вклонилася йому з гнівним виглядом і, високо піднявши голову, велично вийшла з кімнати.

Король зірвався з місця, як ужалений. Він так звик до лагідності своєї дружини і до ще більшої лагідності Лавальєр, що такі слова ніколи ще не торкались його королівського слуху. Це нове відчуття вразило його. Якийсь незрозумілий запах уперше домішався до фіміаму, серед якого він жив. Потім вся його душа сповнилась гнівом проти неї, проти цієї жінки, що наважилась підвищити голос перед королем. Що вона ревнує і тому ображає другу жінку — це простимо, це навіть деякий комплімент йому. Але що вона наважилась говорити з "ним" як жінка з мужчиною, а не як піддана з монархом, це було вже занадто. У Людовіка вихопився незв'язний крик люті, і він кинувся до дверей.

Ваша величність! — Мадам де Ментенон, яка весь час пильно стежила за швидкою зміною настрою на його виразному обличчі, швидко підійшла і торкнулась його ліктя.

— Я піду за нею!

— А навіщо, сір?

— Щоб заборонити їй лишатись при дворі.

— Але, ваша величність…

— Ви чули її? Це ганьба! Я піду.

— Але хіба ви не могли б написати, сір?

— Ні, ні, я мушу особисто бачити її.

Він відчинив двері.

— О, будьте ж непохитні, ваша величність!

Де Ментенон з тривогою дивилася вслід королеві, який поспішно, з гнівними жестами, йшов по коридору. Потім вона повернулась до себе в кімнату.

Гвардієць де Катіна тим часом показував своєму молодому заокеанському другові чудеса палацу. Американець уважно розглядав усе, що бачив, критикував або захоплювався з незалежністю думок і природним смаком, властивими людині, яка жила досі на волі серед найпрекрасніших творінь природи. Величезні фонтани й штучні водопади, незважаючи на всю свою велич, не могли вразити того, хто мандрував від Ері до Онтаріо і бачив Ніагару, що спадає в безодню; величезні луки теж не здавались дуже великими для ока, яке споглядало неосяжні рівнини Дакоти. Але сам будинок палацу, його розміри, величина й краса вражали Гріна.

— Треба буде привести сюди Ефраїма Саведжа, — повторював він. — Бо він нізащо не повірить, що на світі є будинок, більший за весь Бостон разом з Нью-Йорком.

Де Катіна улаштував так, що американець лишився з його другом майором де Бріссак, коли він сам знову пішов на чергування. Ледве він заступив на свій пост, як здивовано побачив короля: сам-один, без почету й близьких, він швидко йшов коридором. Його ніжне обличчя було перекошене від гніву, а губи суворо стиснуті, як у людини, що вирішила щось важливе.

— Черговий офіцер! — коротко сказав він.

— Тут, ваша величність.

— Як! Знову ви, капітан де Катіна? Ви чергуєте зранку?

— Ні, ваша величність. Тепер я чергую вже вдруге.

— Дуже добре. Мені потрібна ваша допомога.

— Жду наказів вашої величності.

— Є тут який-небудь субалтерн-офіцер?

— Лейтенант де ла Тремуйль чергує зі мною.

— Дуже добре. Ви передасте командування йому.

— Слухаю, ваша величність.

— А самі підете до пана де Вівонн. Ви знаєте, де його приміщення?

— Так, ваша величність.

— Якщо його немає дома, ви повинні знайти його. Ви повинні знайти його за годину, де б він не був.

— Слухаю, ваша величність.

— І передасте йому мій наказ. О шостій годині він мусить бути в кареті коло східних воріт палацу. Там його дожидатиме сестра його, мадам де Монтеспань, яку я наказую йому відвезти в замок "Petit Bourg". Ви перекажете йому, що він відповідає мені за її прибуття туди.

— Слухаю, ваша величність.

Де Катіна відсалютував шпагою і вирушив виконувати дане йому доручення.

Король пройшов коридором і відчинив двері в прекрасну прийомну, що блищала позолотою й дзеркалами і була обставлена напрочуд гарними меблями з чорного дерева, оздобленими сріблом; на підлозі лежав товстий червоний килим, такий м'який, що нога тонула в ньому, як в моху. Єдина жива істота в цій розкішній кімнаті цілком гармонувала з її обстановкою. То був маленький негр в оксамитній лівреї, прикрашеній срібними блискітками. Він нерухомо, наче чорна статуетка, стояв коло дверей, протилежних тим, в які ввійшов король.

— Дома твоя пані?

— Вона тільки що повернулась, ваша величність.

— Я хочу її, бачити.

— Пробачте, ваша величність, але вона…

— Що це, всі змовились, чи що, сьогодні суперечити мені! — злісно промовив король і, піднявши пажа за оксамитний комір, відкинув його в протилежний куток. Потім, не постукавши, розчинив двері і ввійшов у будуар.

Це була велика, висока кімната, зовсім відмінна від тієї, звідки вийшов король. Три великих вікна з одного боку йшли від стелі аж до підлоги; крізь ніжно-рожеві штори пробивалось пом'якшене сонячне світло. Між дзеркалами блищали великі золоті канделябри. Лебрен вилив усе багатство своїх фарб на стелю, де сам Людовік у вигляді Юпітера метав блискавичні стріли в купу плазуючих титанів. Рожевий колір переважав на шпалерах, килимі, меблях, і вся кімната при м'якому світлі сонця, яке проходило в неї, блищала ніжними відтінками внутрішньої сторони черепашки і здавалась зробленою якимось казковим героєм для своєї принцеси. В кутку, на канапі, зарившись обличчям у подушку, закинувши за голову прекрасні білі руки, з розкішними пасмами каштанового волосся, що безладно спадало на сніжнобілу шию, мов скошена квіточка, лежала ниць жінка, яку хотів вигнати король.

Коли стукнули, зачиняючись, двері, вона підвела голову і, побачивши короля, скочила з канапи й побігла до нього назустріч, простягаючи руки. Її блакитні очі потьмарились від сліз; прекрасне обличчя пом'якшало й набрало жіночого і смиренного виразу.

— Ах, сір! — скрикнула вона і промінь радості осяяв крізь сльози її вродливе обличчя. — Яка я була несправедлива! Я дуже образила вас! Ви додержали свого слова. Ви тільки хотіли випробувати мене. О, як наважилась я сказати вам такі слова… як могла завдати прикрості вашому благородному серцю! Але ви прийшли сказати, що прощаєте мені!

Вона простягла руки з довірливим виглядом гарненької дитини, що вимагає поцілунку, але король швидко відступив назад і зупинив її гнівним рухом.

— Всьому кінець між нами назавжди! — різко крикнув він. — Ваш брат дожидатиме вас о шостій годині біля східних воріт, і там ви повинні ждати моїх дальших наказів.

Вона відхитнулась, — ніби від удару.

— Залишити вас! — скрикнула вона.

— Ви мусите залишити двір.

— Двір? Ах, охоче, зараз же! Але вас! Ваша величність, ви просите неможливого.

— Я не прошу, мадам, я наказую. Відколи ви стали зловживати своїм становищем, ваша присутність при дворі зробилася нестерпною. Всі королі Європи, разом взяті, ніколи не насмілювались говорити зі мною так, як ви сьогодні.

Ви образили мене в моєму власному палаці — мене, Людовіка, короля. Такі речі не повторюються, мадам. Ваше зухвальство завело вас цим-разом занадто далеко. Ви думали, що моя поблажливість походить від слабості. Вам здавалось, що коли ви підлеститесь до мене на одну мить, то далі можете поводитись зі мною як з рівним, що цю нещасну маріонетку — короля — завжди можна смикати то в один, то в другий бік. Тепер ви бачите свою помилку. О шостій годині ви залишите Версаль і назавжди.

Очі його блиснули, і вся маленька пряма постать, здавалось, ніби виросла від обурення. Де Монтеспань стояла, простягнувши одну руку вперед, а другою, затуливши очі, ніби захищаючись від гнівного погляду короля.

— О, я була винна! — скрикнула вона. — Я знаю це, знаю.

— Я радий, мадам, що ви самі признаєтесь у цьому.

— Як я могла говорити так з вами! Як могла! О, прокляття цьому нещасному язику! Я, що бачила від вас тільки гарне! Я образила того, хто дав щастя всьому моєму життю! О, ваша величність, простіть мені, простіть. З почуття жалю простіть мені!

Людовик був з природи людина добра. Ці слова зворушили його серце, а гордості його лестило самоприниження цієї вродливої, гордовитої жінки. Інші його фаворитки були ласкаві до всіх, а ця була гордовита й непохитна, доки не відчула над собою його владної руки. Вираз королевого обличчя, коли він глянув на принижену красуню, трохи пом'якшав, але він похитав головою, і голос його був, як і раніше, твердий, коли він сказав:

— Все даремно, мадам. Я давно вже обміркував усе, а ваш сьогоднішній божевільний вчинок тільки прискорив неминуче. Ви мусите залишити палац.

— Я залишу двір! Тільки скажіть, що прощаєте мені. О, ваша величність, я не можу витримати вашого гніву. Він душить мене. Я не досить сильна для цього. Ви прирікаєте мене не на вигнання, а на смерть. Згадайте, володарю, довгі роки нашого кохання і скажіть, що прощаєте мені. Ради вас я відмовилась від усього — від чоловіка, від честі. О, не відплачуйте мені гнівом за гнів! Боже мій, він плаче! О, я врятована, врятована!

— Ні, ні, мадам! — крикнув король, проводячи рукою по очах. — Ви бачите слабість людини, але побачите також і твердість короля. Щодо образ, вчинених мені сьогодні вами, я від щирого серця прощаю їх, коли це може зробити вас щасливою у вигнанні. Але в мене є обов'язки перед підданими, і мій обов'язок бути їм за приклад.