Вигнанці - Сторінка 69

Чого боятися вам, істинному синові церкви?

— Так ви думаєте, що я спасусь?

— Звичайно, ваша величність.

— Але ж я грішив, і багато грішив. Ви самі не раз казали мені це.

— Це вже все минуло, ваша величність. Хто не був грішний? Ви відвернулися від спокуси і безперечно заслужили прощення.

— Мені хотілося б, щоб королева була ще жива. Вона побачила б, що я став кращий.

— Я сама бажала б цього, ваша величність.

— І вона знала б, що цією зміною я завдячую вам. О, Франсуаза, ви мій ангел-охоронець у плоті. Чим я можу віддячити вам за все, зроблене для мене?

Він нагнувся, і взяв її за руку. Але при цьому доторку в очах короля нараз спалахнув огонь пристрасті, і він простяг руку, щоб обняти жінку. Мадам де Ментенон швидко встала з місця, уникаючи цих обіймів.

— Ваша величність! — промовила вона, підіймаючи палець.

Обличчя її набрало суворого виразу.

— Маєте рацію, маєте рацію, Франсуаза. Сядьте, будь ласка, я зумію стримати себе. Усе та сама вишивка!

Він підняв один край шовковистого полотна. Де Ментенон сіла знову на своє місце, попереду кинувши швидкий пронизливий погляд на співбесідника, і, взявши на коліна другий край вишивки, взялася знову до роботи.

— Так, ваша величність. Це сцена з полювання у ваших лісах, у Фонтенебло. Ось олень, за яким женуться собаки і пишна кавалькада кавалерів та дам. Ви виїздили сьогодні, ваша величність?

— Ні. Чому у вас таке крижане серце, Франсуаза?

— Хотіла би, щоб воно було крижаним, ваша величність. А може, ви полювали з соколами?

— Ні. Мабуть, кохання мужчини ніколи не торкалось вашого серця. А тим часом ви були дружиною.

— Певніше, сиділкою, а не дружиною, ваша величність. Подивіться, що то за дама в парку? Напевне, мадмуазель. Я не знала, що вона повернулася з Шуазі.

Але король не хотів міняти розмови.

— Так ви не любили цього Скаррона? — казав він. — Я чув, що він був старий і шкутильгав, як деякі з його віршів.

— Не говоріть так про нього, ваша величність. Я була вдячна йому; я поважала його; я була піддана йому.

— Але не кохали?

— Навіщо вам знати таємниці жіночого серця?

— Ви не кохали його, Франсуаза?

— У всякому разі я виконувала свій обов'язок перед ним.

— Так це серце монахині ще не знало кохання?

— Не питайте мене, ваша величність.

— Воно ніколи…

— Змилуйтесь, ваша величність, благаю вас!

— Але я повинен знати, бо від вашої відповіді залежить мій душевний спокій.

— Ваші слова засмучують мене до глибини душі.

— Невже, Франсуаза, ви не почували у вашому серці ні найменшої іскри кохання, яке горить у моєму?

Монарх піднявся і благаючи простяг руки до своєї співбесідниці. Вона відступила на кілька кроків і схилила голову.

— Будьте певні тільки в тому, ваша величність, — промовила вона, — що хоч би я любила вас, як ніколи ще ні одна жінка не любила мужчину, то й тоді я швидше кинулась би з цього вікна вниз на мармурову терасу, ніж натякнула б вам про це хоч єдиним словом чи рухом.

— А чому, Франсуаза?

— Тому, ваша величність, що найвища мета мого земного життя (так принаймні здається мені) — обернути ваш дух до більш високих речей, і ніхто так добре не знає величі й благородства вашої душі, як я.

— Хіба моє кохання таке низьке?

— Ви витратили занадто багато думок і часу на кохання до жінок. А тепер, сір, роки минають, і наближається день, коли навіть вам доведеться дати відповідь за свої вчинки і найпотаємніші думки. Я хочу, щоб ви прожили решту свого життя, упорядковуючи церкву, і показали благородний приклад вашим підданим та виправили зло, яке ви, може, заподіяли в минулому.

Король, застогнавши, упав у крісло.

— Знову те саме, — промовив він. — Та ви ще гірші за отця Лашеза й Боссюета.

— Ні, ні! — весело перебила вона з ніколи не зраджуючим її тактом. — Я набридла вам, тоді як ви зробили мені високу честь, відвідавши мене в моїй келії. Це, справді, чорна невдячність моя, і я була б справедливо покарана, коли б ви не поділили завтра зі мною моєї самотності і тим затьмарили весь день. Але скажіть, сір, як посувається будівництво в Марлі? Я горю від нетерпіння знати, чи діятиме великий фонтан.

— Так, фонтан прекрасно б'є, але Мансар занадто відсунув правий флігель. Я зробив з нього непоганого архітектора, але ще доводиться вчити його багато чого. Сьогодні я показав йому на плані цю помилку, і він обіцяв мені виправити її.

— А скільки коштуватиме ця зміна, ваша величність?

— Кілька мільйонів ліврів, зате вигляд з південного боку буде далеко кращий. Я забрав під будинок ще милю землі праворуч, бо там жило багато бідняків, халупи яких були не дуже гарні.

— А чому ви не їздили сьогодні верхи, ваша величність?

— Це не дає мені ні найменшої приємності. Був час, що кров у мене закипала, коли заграє ріг чи затупотять копита, але тепер усе це тільки стомлює мене.

— А полювання з соколами?

— Мене й це більше не цікавить.

— Але ж вам потрібні якісь розваги, сір?

— Що може бути нудніше за розваги, які вже не розважають? Не знаю, як це вийшло. Коли я був хлопцем, мене й матір весь час ганяли з місця на місце. Тоді проти нас бунтувала Фронда, а Париж кипів заколотами, — і все ж, навіть життя серед небезпек здавалося мені ясним, новим, повним інтересу. А тепер, коли скрізь безхмарно, коли голос мій — перший у Франції, а голос Франції — перший в Європі, все здається мені стомлюючим і нудним. Яка користь від утіхи, коли вона набридає мені, як тільки я її спробую?

— Справжня втіха, сір, полягає лише в ясності духу, в спокої совісті. І хіба не природно, що, коли насувається старість, наші думки забарвлюються у більш серйозний колір? Якби було інакше, ми могли б докоряти собі за те, що не дістали ніякої користі з уроків, даних нам життям.

— Можливо, але у всякому разі сумно й нудно почувати, що вже ніщо більше не цікавить тебе. Але хто це стукає?

— Це моя компаньйонка. Що треба, мадмуазель?

— Прийшов мосьє Корнель читати королеві, — відповіла молода дівчина, відчиняючи двері.

— Ах, так, ваша величність. Я знаю, як часом докучає дурна жіноча балаканина, а тому запросила декого розумнішого розважити вас. Мав прийти мосьє Расін, але мені переказали, що він упав з коня, і замість себе він прислав свого друга. Дозволите йому увійти?

— Як бажаєте, мадам, як бажаєте, — байдуже відповів король.

На знак компаньйонки в кімнату ввійшов маленький чоловічок, хворобливий на вигляд, з хитрим, жвавим обличчям і довгим сивим волоссям, що спадало на плечі. Він тричі низько вклонився і потім несміливо сів на самий краєчок стільчика, з якого господиня зняла свою робочу корзинку. Вона усміхнулась і кивнула поетові головою, підбадьорюючи його, а король з покірним виглядом відкинувся на спинку крісла.

— Накажете комедію, чи трагедію, чи комічну пастораль? — несміливо спитав Корнель.

— Тільки не комічну пастораль, — рішуче сказав король. — Такі речі можна грати, а не "читати: вони приємніші для ока, ніж для слуху.

Поет уклонився на знак згоди.

— І не трагедію, мосьє, — додала мадам де Ментенон, підводячи очі від роботи. — У короля й так досить серйозного в години роботи, а я сподіваюсь, що ваш талант розважить його.

— Нехай це буде комедія, — вирішив Людовік. — Відколи помер бідолаха Мольєр, я ні разу не сміявся від щирого серця.

— Ах, у вашої величності справді тонкий смак, — вигукнув придворний поет. — Якби ви зволили зайнятися поезією, що тоді було б з усіма нами?

Король усміхнувся. Ніякі лестощі не здавалися йому надто грубими.

— Як ви навчили наших генералів воювати, а художників малювати, так настроїли б і ліри наших бідних співців на вищий лад. Але Марс навряд чи погодився б поділити смиренні лаври Аполлона.

— Так, мені часом здавалось, що в мене дійсно є такі здібності, — поблажливо відповів король, — але серед державних турбот і тягот у мене, як ви самі сказали, лишається надто мало часу, щоб займатися мистецтвом.

— Але ви заохочуєте інших до того, що могли б так прекрасно робити самі, ваша величність. Ви викликали появу поетів, як сонце викликає появу квітів. І скільки їх? Мольєр, Буало, Расін, один вищий за другого. А інші другорядні — Скаррон, такий непристойний і разом такий дотепний… О, пресвята діво! Що мовив я?

Мадам де Ментенон поклала на коліна вишивання і з виразом величезного обурення дивилася на поета, який завертівся на стільці під строгим поглядом її повних докору холодних сірих очей.

— Я гадаю, мосьє Корнель, вам краще почати читання, — сухо промовив король.

— Безперечно, ваша величність. Накажете прочитати мою п'єсу про Дарія?

— А хто такий Дарій? — спитав король, освіта якого, через хитру політику кардинала Мазаріні, настільки була занедбана, що він був неуком у всьому, крім того, що входило в коло його безпосередніх спостережень.

— Дарій був цар Персії, ваша величність.

— А де ця Персія?

— Це — царство в Азії.

— Що ж, Дарій і тепер царює там?

— Ні, ваша величність, він бився проти Олександра Великого.

— А! Я чув про Олександра. Це був славетний цар і полководець, адже так?

— Які ваша величність, він мудро правив країною і переможно командував військами.

— І був царем Персії?

— Ні, Македонії, ваша величність. Царем Персії був Дарій.

Король насупився, бо найменша поправка здавалося йому образою.

— Видно, ви самі негаразд знаєте цей предмет, та, признатись, він і не дуже цікавить мене, — промовив він. — Прочитайте щось.

— Ось мій "Удаваний астролог".

— Добре. Це годиться.

Корнель почав читати комедію. Мадам де Ментенон своїми білими, ніжними пальчиками перебирала різнобарвний шовк для вишивання. Часом вона позирала на годинника і потім переводила погляд на короля, який відкинувся в кріслі і затулив обличчя мереживною хусткою. Годинник показував без двадцяти хвилин чотири, але вона добре знала, що пересунула його на півгодини назад і що тепер, в дійсності, уже десять хвилин на п'яту.

— Стривайте! — раптом скрикнув король. — Тут щось не так! У передостанньому стиху є помилка.

Однією з слабостей короля було те, що він вважав себе непомильним критиком, і розважний поет погоджувався з усіма його поправками, хоч би які безглузді вони були.

— Який стих, ваша величність? Справжнє щастя, коли людині зазначають її помилки.

— Прочитайте ще раз це місце.

Корнель прочитав.

— Так, у третьому стиху один склад зайвий.