Вигнанці - Сторінка 77

Король чи посланець із запискою від нього? Ні, перед нею стояв її брат: з витягнутим обличчям і розгубленими очима, він мав вигляд людини, пригніченої поганими звістками. Увійшовши в кімнату, він старанно замкнув двері за собою, так само і в будуар.

— Ніхто не перешкодить нам, — задихаючись, промовив він. — Я поспішив сюди, бо дорога кожна хвилина. Король нічого не казав вам?

— Нічого.

Вона скочила на ноги. Обличчя її було таке ж бліде, як і братове.

— Настав час діяти, Франсуаза. Спокій та енергія — ось властивості характеру, завжди притаманні Мортемарам. Не дожидайтесь удару, а збирайтеся з силами гідно його зустріти.

— Що сталось?

Вона силкувалася говорити звичайним тоном, але тільки шепіт вилетів з її засмаглих губ.

— Король збирається одружитись з мадам де Ментенон.

— З гувернанткою? З удовою Скаррона? Це безглуздя!

— І все ж правда.

— Одружитись? Ви сказали одружитись?

— Так, він хоче одружитися з нею.

Монтеспань презирливо сплеснула руками і зареготала голосним, гірким сміхом.

— Вас легко налякати, брате мій! — промовила вона нарешті. — Ах, ви не знаєте вашої сестри. Певно, ви більше цінили б мої сили, коли б не були мені братом. — Дайте мені день, тільки один день, і ви побачите Людовіка, гордого Людовіка, коли він навколішках благатиме мене простити образу. Чуєте? Він неспроможний розбити пута пристрасті, що зв'язують його. Мені потрібен лише один день, щоб повернути його до себе…

— Але у вас не буде цього дня.

— Як?

— Шлюб відбудеться сьогодні вночі.

— Ви збожеволіли, Шарль!

— Я певен у цьому.

Кількома уривчастими словами де Вівонн переказав сестрі все, що знав. Вона слухала його з суворим обличчям, все міцніше й міцніше стискуючи руки. Але він сказав правду про Мортемарів. У жилах їх текла кров борців, і момент сутички був для них розквітом сили. В міру того як мадам де Монтеспань слухала оповідання брата, ненависть, більша ніж розпач, сповнювала п душу, і вся її вроджена енергія закипала бажанням боротьби.

— Я піду до нього! — промовила вона, прямуючи до дверей.

— Ні, ні, Франсуаза. Повірте мені, ви загубите все, коли зараз підете туди. Караулові дано суворий наказ нікого не пускати до короля.

— Але я наполягатиму, і мене пропустять.

— Ні, сестро, це цілком даремно. Я говорив з офіцером, наказ найсуворіший.

— Я доб'юсь негайного побачення.

— Ні, ви не підете! — він заступив спиною двері. — Я переконаний, що це даремно, і не хочу, щоб моя сестра стала посміховищем двору, намагаючись вдертися в кімнату людини, яка відштовхує її.

Щоки де Монтеспань спалахнули, і вона нерішуче зупинилась.

— Якби в мене був тільки один день, Шарль, я певна, що мені вдалося б повернути його знову. Тут діяв чийсь інший вплив, може, цього всюдисущого єзуїта або високомовного Боссюета. Один, лише один день, і я розіб'ю їх каверзи. Хіба я не бачу, як вони малюють картини пекельного полум'я перед очима короля, наче дратують бика червоним факелом? О, коли б я могла перемогти їх усіх сьогодні ввечері! Ця жінка, о, ця проклята жінка! Хитра гадюка, яку я відігріла у себе на грудях! Ах, я швидше погодилася б бачити Людовіка мертвим, ніж одруженим з нею! Шарль, Шарль, треба перешкодити цьому шлюбові, неодмінно зупинити його. Я віддам усе, все на світі, щоб перешкодити йому.

— Що ви дасте, сестро?

Вона розгублено глянула на брата.

— Як! Невже ви хочете, щоб я купила вас? — здивувалась вона.

— Ні, але я хочу купити інших.

— А! Отже, є який-небудь шанс на успіх?

— Одним-єдиний. Але час іде. Мені треба грошей.

— Скільки?

— Чим більше, тим краще. Все, що можете дати.

Тремтячими від нетерпіння руками мадам де Монтеспань відкрила потайну шафу в стіні, куди ховала свої коштовності. Яскравий блиск їх засліпив її брата, що заглянув туди через плече сестри.

В одній великій купі лежали великі рубіни, дорогі ізумруди, красиві берили, блискучі діаманти — ознаки милості короля, зібрані нею більше, як за п'ятнадцять років. По один бік шафи було три шухляди. Вона відімкнула нижню, вщерть повну блискучих луїдорів.

— Беріть, скільки треба! — промовила вона. — А тепер ваш план! Швидше!

Де Вівонн напхав у кишені грошей. Монети проскакували між пальцями, падали додолу і розкочувались, але ні брат, ні сестра не звертали на це ніякої уваги.

— Ваш план? — повторяла вона.

— Нам треба перешкодити архієпископові приїхати сюди. Тоді шлюб буде відкладений до завтрашнього вечора, і. у вас вистачить часу, щоб діяти.

— Але як перешкодити його приїздові?

— У палаці знайдеться з десяток добрих шпаг, які можна купити, за меншу суму, ніж та, що лежить в одній з моїх кишень. Делатуш, молодий Тюрбевіль, старий майор Дескар, Раймонд де Карнак і четверо Латурів. Я зберу їх і зроблю на дорозі засідку.

— Щоб перехопити архієпископа?

— Ні, посланих по нього.

— О, чудово! Ви найкращий з братів! Коли вони не попадуть до Парижа, ми врятовані. Ідіть, біжіть, не гайте ні хвилини, мій добрий Шарль!

— Все це дуже добре, Франсуаза, але що нам робити з посланцями, коли впіймаємо їх? Мені здається, ми рискуємо головою. В усякому разі вони — гонці короля, і навряд чи нам вигідно проштрикнути їх шпагами.

— Ви так думаєте?

— Ми ніколи не добилися б прощення за це.

— Але згадайте: перше ніж розглянуть на суді цю справу, я поверну свій колишній вплив на короля.

— Усе це добре, сестро, проте, чи довго триватиме цей вплив? Що й казати, приємне життя, коли при першій зміні настрою фавора нам доведеться тікати з королівства! Ні, ні, Франсуаза; найбільше, на що ми "можемо рискнути, це затримати гонців.

— Але як і де?

— У мене є ідея. В замку маркіза де Монтеспань у Портілльяку.

— В замку мого чоловіка?

— Еге.

— Мого найлютішого ворога? О, Шарль, ви жартуєте!

— Навпаки, я ніколи не був такий серйозний, як у цю хвилину. Маркіз був учора в Парижі і ще не повернувся додому. Де його перстень з гербом?

Мадам де Монтеспань заходилась перегортати коштовності і вийняла перстень з вигравіруваним на ньому гербом.

— Це буде нам за ключ. Добряга Марсо, дворецький, побачивши його, віддасть у наше розпорядження всі в'язниці замку. Тут або ніде. Ні в якому іншому місці ми не можемо безпечно для себе тримати гонців.

— А коли повернеться мій чоловік?

— Ах, його трохи здивує присутність полонених. І шановному Марсо доведеться пережити кілька неприємних годин. Та це трапиться хіба через тиждень, а до того часу, сестричко, я певен, ви вже закінчите вашу кампанію. Ні слова більше, кожна хвилина надто дорога. Прощайте, Франсуаза! Ми не здамося без боротьби. Уночі пришлю сказати, як іде справа.

Він ніжно обняв сестру, поцілував і поспішно вийшов з кімнати.

Після від'їзду брата де Монтеспань, Франсуаза, стиснувши руки, цілі години тихо ходила по м'якому килиму. Очі її блищали, душа була повна ревності й ненависті до суперниці. Пробило десяту, одинадцяту, дванадцяту, а вона все ще ждала, мучилась від люті й нетерпіння, прислухаючись до кожного кроку, дожидаючи звістки. Нарешті це дожидання скінчилось. Ось швидка хода по коридору, стук у двері прийомної і шепіт її чорного негра. Вся тремтячи від нетерпіння, вона кинулась у передпокій і сама взяла записку від запорошеного вершника. На клаптику брудного паперу грубим почерком було написано лише кілька слів, але, коли вона побачила їх, краска знову спалахнула на її щоках, і усмішка заграла на тремтячих губах. Почерк був її брата; він писав:

"Архієпископ сьогодні вночі не приїде".

Розділ XV

ПІВНІЧНА МІСІЯ

Де Катіна добре розумів всю важливість покладеного на нього доручення. Збереження таємниці, якого зажадав від нього король, його збуджений стан і характер самого наказу, даного монархом, — усе це підтверджувало чутки, що ширились при дворі. Де Катіна добре знав незчисленні придворні інтриги й чвари, і він зрозумів, яких заходів треба вжити, виконуючи дане йому важливе доручення. А тому, діждавшись, коли потемніло, він звелів слузі-солдатові вивести двох коней до воріт саду, що були коло призначеного місця, розказавши йому кількома словами розположення двору. Йому здавалось, що ця нічна подорож може мати вплив на майбутню історію Франції.

— Мені подобається ваш король, — казав Амос Грін, — і я радий прислужитися йому. Я радий, що він знову збирається одружитись, хоча кожній жінці важкенько-таки буде наглядати за цим великим господарством.

Де Катіна усміхнувся з такого погляду свого приятеля на обов'язки королеви.

— Ви без зброї? — спитав він. — У вас немає ні шпаги, Ні пістолетів?

— Нема; коли вже не можна взяти рушниці, то нащо. морочитись з інструментами, якими я не мастак орудувати А чому ви питаєте про це?

— Нам може загрожувати небезпека.

— Яка?

— Багато хто хотів би перешкодити цьому шлюбові. Усі. перші особи держави настроєні проти нього. Якби їм удалося затримати нас, то й шлюб був би відкладений принаймні на добу.

— Але я думав, що це таємниця?

— Таємниць не буває при дворі. Дофін, брат і всі друзі їхні були б дуже раді побачити гонців у Сені, перше ніж їм удасться добутись до будинка архієпископа. Але хто це?

Перед ним, на доріжці, показалась дебела постать. Коли. вона наблизилась, кольорова лампочка, що спускалась з одного з дерев, освітила блакитний з сріблом мундир гвардійського офіцера. То був майор де Бріссак, однополчанин де Катіна.

— Ей! Куди прямуєте?

— В Париж, майор.

— Я сам їду туди через годину. Чи не підождете мене? Рушимо разом.

— Жалкую, але в мене спішна справа. Не можна гаяти ні хвилини.

— Гаразд. До побачення і приємної прогулянки.

— А що, він певна людина, ваш друг майор? — спитав, оглядаючись, Амос Грін.

— Так, на нього можна цілком звіритись.

— Ну то я хотів би переговорити з ним.

Американець швидко кинувся назад по доріжці, а де Катіна стояв розсерджений, що даремно затримуються. Минуло цілих п'ять хвилин, доки повернувся його супутник, а гаряча кров французького воїна уже кипіла нетерпінням і гнівом.

— Гадаю, вам слід їхати в Париж самому, мій друже, — гукнув він. — Коли я їду з наказу короля, то не можу затримуватись через ваші примхи.

— Дуже шкода, — спокійно відповів Грін. — Мені треба було сказати дещо вашому майорові, і я думав, що, може, мені не доведеться знов побачитися з ним.

— Ну от і коні, — промовив капітан, відчиняючи хвіртку. — Ви нагодували й напоїли їх, Жак?

— Так, капітан! — відрапортував той, що держав коней.

— Ну, так стрибай у сідло, друже Грін, і не будемо зупинятись, аж поки спереду не заблищать вогні Парижа.

Солдат подивився їм услід, глузливо посміхнувшись.

— Не будете зупинятись, он як! — пробурмотів він, повертаючись іти назад.