Вигнанці - Сторінка 79

— Так ось воно, твоє знання! Негідник утік, і ми пропали!

— Це передсмертна агонія, — задихаючись, прохрипів Латур. Він підвівся, розтираючи собі горло. — Кажу вам, поранений десь тут поблизу.

— Це правда. Він не мав сили зайти далеко, — погодився де Вівонн. — Крім того, він без зброї й піший. Деспар і Раймонд де Карнак, стережіть другого, щоб він теж не втяв з нами якоїсь штуки. Ви, Латур, і ви, Тюрбевіль, обшукайте дорогу і дожидайтесь коло південних воріт… Коли йому пощастить доплентатись до Парижа, він не мине цієї дороги. Вдасться піймати, прив'яжіть ззаду до коня і привезіть в умовне місце. В усякому разі, це ще півлиха, бо він чужинець і випадкова тут людина. Ведіть другого в карету, і ми зникнемо перше, ніж зніметься тривога.

Два вершники подались шукати втікача, а де Катіна, який все ще з усієї сили опирався, потягли по Сен-Жерменській дорозі і кинули в карету, що стояла трохи віддалік! Троє вершників поїхали вперед, кучерові звеліли їхати слідом за ними, де Вівонн, відіславши посланця з запискою до сестри, їхав з іншими бандитами верхи за каретою.

Бідолашний гвардієць тепер зовсім опритомнів і побачив себе з зв'язаними руками й ногами полоненим у рухомій тюрмі, яка важко їхала поганою дорогою. Ошелешений падінням, з ногою, дуже пом'ятою вагою коня, який упав на нього, він бачив, що рана на лобі була суща дурниця і кровотеча вже навіть припинилась. Але стан душі його був далеко важчий. Схиливши голову на зв'язані руки, він несамовито тупотів ногами, в розпачі похитуючись з боку на бік. Який він був дурний, без краю дурний! Давній солдат, що нюхав порох на війні, він так безславно, з розплющеними очима, потрапив в ідіотську западню! Король вибрав його як людину, на яку міг звіритись, а він не виправдав довір'я монарха і навіть не витяг шпаги з ножен. А його ж застерігали!.. Радив же молодий супутник, незнайомий з придворними інтригами, але покірний голосові свого природного розуму, бути обережнішим. В страшному розпачі де Катіна упав на шкіряну подушку сидіння.

Але потім до нього знову повернувся здоровий глузд, зв'язаний у кельтів так тісно з поривчастістю. Справу, звичайно, слід іще обміркувати: чи не можна як-небудь її поправити. Амос Грін зник. Це вже один вигідний шанс. 1 він чув наказ короля і розумів його значення. Правда, він не знав Парижа, та людині, яка вміла уночі знаходити дорогу в Менських лісах, напевне, не важко розшукати відомий будинок архієпископа паризького. Але раптом серце де Катіна стислось від однієї думки, що майнула в його голові. Міські ворота замикались о восьмій годині, а тепер уже близько дев'ятої. Йому, де Катіна, мундир якого сам собою був пропуском, легко було попасти в Париж. Але чи можна сподіватися, — що пропустять Амоса Гріна, чужоземця й цивільного? Це неможливо, зовсім неможливо! А проте, не зважаючи на все, у нього десь ворушилась невиразна надія, що такий енергійний і спритний чоловік, як Грін, знайде вихід із цього скрутного становища.

Потім йому спала думка втекти. Може, він сам іще встигне виконати дане королем доручення? Що це за люди схопили його? Вони навіть натяком не виявили тієї особи, чиїм знаряддям були. Підозріння де Катіна упали на мосьє і на дофіна. Певно, один із них. Він пізнав тільки одного із цієї зграї — старого майора Деспара, постійного відвідувача шиночків найнижчого розбору у Версалі, шпага якого завжди була до послуг того, хто давав більше грошей. Куди везуть його? Може, на смерть. Але ж коли б вони мали намір забити його, нащо б було приводити його до притомності? З цікавістю він виглянув у вікно.

Обабіч карети їхало по вершнику, але в передній частині екіпажа була шибка, — крізь яку він міг бачити околиці. Хмари розійшлись, і місяць заливав пейзаж яскравим світлом. Праворуч лежала відкрита рівна місцевість, з купками дерев і з баштами замків, що виглядали з-за ровів. Відкілясь із монастиря долітали з вітром важкі удари дзвона. Ліворуч, вдалині, мигтіли вогні Парижа. Місто лишалось позаду. Кудись везли полоненого, та тільки у всякому разі не в столицю і не в Версаль. Де Катіна почав прикидати шанси на успіх. Шпагу відняли, пістолети лишились у кобурі на землі, поряд з бідолашним. конем. Отже, навіть тоді, коли б йому пощастило звільнитись, він буде беззбройним, а тих, що схопили його, принаймні дюжина. Спереду, по дорозі, залитій блідим місячним сяйвом, їхало вряд троє вершників, а обабіч карети по одному. З тупотіння копит можна було зрозуміти, що ззаду їхало ще не менше, як шестеро. Разом з кучером це становило якраз дванадцять негідників, боротьба з якими була неможлива для неозброєної людини. Згадавши Яро кучера, де Катіна глянув крізь вікно на широку спину цієї людини і нараз, при відблиску місячного світла в кареті, помітив дещо, що сповнило жахом йому душу.

Кучер був, очевидно, дуже поранений. Дивно, як він міг іще триматися на козлах і стьобати батогом коней при таких страшних ранах. На спині його сукняного червоного кафтана, саме під лівою лопаткою, зяяла велика діра, через яку, видно, пройшла якась зброя, а навколо виднілась велика темно-червона пляма. Та це було ще не все. Промінь місяця упав на підійняту руку кучера, і де Катіна здригнувся, помітивши, що вона теж у закипілій крові. Гвардієць витягнув шию, силкуючись розглядіти обличчя кучера, але широкий капелюх його був низько насунутий на лоб, а комір одежі підійнятий так високо, що риси обличчя були зовсім затінені.

Вигляд цієї мовчазної людини з слідами страшних ран на тілі захолодив душу де Катіна, і він замурмотів сам собі один із гугенотських псалмів Моро. Хто, як не диявол, міг би правити екіпажем такими скривавленими руками і з тілом, проколотим наскрізь шпагою?

Карета доїхала до того місця, де від великого шляху одходив путівець, збігаючи вниз по крутому схилу горба в напрямі до Сени. Передні вершники їхали великим шляхом, так само як і ті, що були по обидва боки екіпажа, як раптом, на превелике здивовання де Катіна, карета зненацька повернула вбік і в одну мить покотилась по крутому схилу. Сильні коні мчали щодуху. Кучер, стоячи, люто стьобав їх, і незграбний старий екіпаж несамовито підскакував, кидаючи де Катіна з одного сидіння на друге. Придорожні тополі мигтіли повз вікна карети, коні шалено мчали, а демон-кучер вимахував при місячному світлі своїми жахливими червоними руками, криками поганяючи знавіснілих тварин. Карету кидало то в один, то в другий бік, часом вона трималась тільки на двох бічних колесах, кожну хвилину рискуючи перекинутись. Та хоч як швидко мчали коні, погоня їхала ще швидше. Цокання копит її коней все ближчало, ближчало, і раптом в одному з вікон екіпажа його морда, очі, вуха, грива, а над усім цим жорстоке обличчя Деспара й блискуче дуло пістолета.

— У коня, Деспар, у коня! — командував ззаду владний голос.

Блиснув вогонь, і екіпаж хитнуло від конвульсійного стрибка одного з коней. Кучер усе ще несамовито гукав і стьобав коней," а карета, підстрибуючи й гуркочучи, мчала далі.

Але дорога зненацька повернула — і просто перед полоненим і погонею, не більше як за сто кроків від них, показалась Сена, холодна й мовчазна в променях місячного світла. Дорога крутим берегом спускалась до води. Не було й натяку на міст. А чорна тінь посеред річки показувала, що з другого берега повертався пором із запізнілими подорожніми. Кучер, не вагаючись, натягнувши туго віжки, погнав переляканих тварин просто в річку. Коні, відчувши холод, зупинились, і один із них, жалібно зітхнувши, упав на бік. Куля Деспара зробила своє. Вмить кучер скочив з козел і кинувся в річку, але погоня оточила його; з півдюжини рук схопило кучера перше, ніж тому вдалося добратися до глибокого місця, і витягли його на берег. В боротьбі з його голови упав широкий капелюх, і при місячному світлі де Катіна впізнав його обличчя. То був Амос Грін.

Розділ XVII

БАШТА В ЗАМКУ ПОРТІЛЛЬЯК

Переслідувачі здивувались не менше від де Катіна, побачивши, що впіймали таким чудним способом другого посланця, якого вважали зниклим. Вихор вигуків і прокльонів зірвався з їх губ, коли "вони, здерши величезний червоний кучерський кафтан, побачили темний одяг молодого американця.

— Тисячі блискавок! — кричав один. — І це людина, яку проклятий Латур вважав за мертву!

— Як він опинився тут?

— А де ж Етьєнн Арно?

— Він убив Етьєнна. Гляньте, як розрізано кафтан.

— Авжеж, а колір рук у цього хлопця! Він убив Етьєнна й забрав його кафтан і капелюх!

— А де ж його тіло?

— І ми були за два кроки від нього!

— Ну, вихід тільки один.

— Присягаюсь душею! — гарячився старий Деспар. — Я завжди не дуже любив старого Етьєнна, але не раз випивав із ним і помщуся за нього. Обмотайте шию цього молодця віжками і повісьте ось тут на дереві.

Кілька рук уже здіймали попругу із здохлого коня, коли де Вівонн, протиснувшись наперед, кількома словами зупинив готовлений самосуд.

— Хто торкнеться до нього, заплатить життям, — сказав він.

— Але він убив Етьєнна Арно.

— За це можна поквитатися пізніше, а сьогодні він гонець короля. А що другий? Тут?

— Так.

— Зв'язати цього чоловіка і посадити до того в карету. Розпрягти здохлого коня. От так! Де Карнак, надіньте швидше упряж на вашого коня. Можете сісти на козли і правити. Тепер їхати недалеко.

Коней швидко змінили; Амоса Гріна упхнули в екіпаж поруч де Катіна, і скоро карета стала помалу підійматись по крутому схилу, звідки вона тільки що прожогом спускалась. Американець не промовив ні одного слова, відколи його схопили, і сидів, байдуже згорнувши руки на грудях, поки вирішувалась його доля. Але лишившись на самоті з товаришем, він насупився. І забубонів з виглядом людини, ображеної на свою долю.

— Кляті коні! — бурчав він. — Американський кінь зразу відчув би себе у воді як качка. Скільки разів перепливав я Гудзон на моєму старому Сагоморі! Якби ми тільки перебралися через річку, тоді прямий шлях на Париж.

— Дорогий друже, — сказав де Катіна, кладучи свої зв'язані руки на руки Гріна, — чи можете ви простити мені нерозважливе слово, яке вирвалось у мене, коли ми їхали з Версаля?

— О, я й забув про це.

— Ви мали рацію, тисячу разів мали, а я, ваша правда, був дурень, сліпий, упертий дурень.