Вигнанці - Сторінка 92
- Артур Конан Дойл -Офіцер, молодий, енергійний чоловік, з вусами, що стирчали по-кошачому, в одну мить опинився вже на палубі корабля зі шпагою наголо.
— Ідіть сюди, ви, двоє! — скомандував він. — Сержант стійте тут біля фалрена. Киньте вірьовку вгору, її можна прив'язати до цього стояка. Не дрімайте там унизу і будьте готові відкрити вогонь! Ви підете зі мною, капрал Лемуан. Хто капітан цього корабля?
— Я, містер, — смиренно відповів Ефраїм Саведж.
— У вас є тут троє гугенотів?
— Еге! А вони гугеноти? Я бачив, що їм таки дуже хотілося виїхати, та коли вони заплатили за проїзд, яке мені діло до їхньої віри. Старик, його дочка і молодий чоловік ваших років, у якійсь лівреї.
— В мундирі, містер. В мундирі королівської гвардії. Це ті самі, яких я шукаю.
— Ви хочете забрати їх?
— Неодмінно.
— Бідні люди! Шкода мені їх!
— Мені самому шкода, але ж коли дано наказ, нічого не вдієш.
: — Цілком справедливо. Ну старик спить на своїй койці. Дівчина внизу в каюті; а той спить у трюмі, куди нам довелося примістити його, бо немає більше місця.
— Спить, кажете? То нам найкраще застукати їх зненацька.
— А ви не побоїтесь зробити це самі? Правда, він неозброєний, але хлопець рослий. Чи не гукнути вам з човна чоловік із двадцять?
Офіцер і сам думав про це, але зауваження капітана вдарило його по самолюбству.
— Ходімо зо мною, капрал, — сказав він. — Ви кажете, треба спуститися цією драбиною?
— Так, тут, а потім прямо. Він лежить між двома паками сукна.
Ефраїм Саведж глянув угору, і усмішка пересмикнула кутики його суворого рота. Тепер вітер свистів у снастях, й мачтові штанги гули, як струни арфи. Амос Грін стояв у недбалій позі поруч французького сержанта коло кінця вірьовчаної драбини, а шкіпер Томлінсон — біля борту, тримаючи в руках відро з водою і обмінюючись словами на поганій французькій мові з командою човна, що була внизу.
Офіцер помалу спустився драбиною в трюм; капрал пішов за ним, і груди його були уже врівні з палубою, коли офіцер зійшов униз. Може, щось у виразі обличчя Ефраїма Саведжа вразило молодого офіцера або, може, на нього вплинула навколишня темрява, тільки підозріння несподівано промайнуло в його голові.
— Назад, капрал! — крикнув він. — Мені здається, вам краще лишитися на палубі!
— А мені здається, що краще в трюмі, друже мій! — вигукнув пуританин, який з жесту офіцера зрозумів його слова. Влучивши підошвою чобота в груди капралові, він штовхнув його так, що той полетів разом з драбиною вниз на офіцера. Капітан свиснув — і в ту ж мить люк зачинився, і його швидко закріпили з обох боків залізними болтами.
На цей шум обернувся сержант, але Амос Грін, який підстерігав цей рух, обхопив солдата руками і викинув за. борт у море. В одну мить перерубали вірьовку, що з'єднувала їх з човном, передня рея з рипом зайняла своє попереднє положення, а вилита з відра солона водна облила гарматника, разом з каронадою, погасила гніт і підмочила порох. Град куль засвистів у повітрі, застукотів по обшивці, але корабель уже гойдався на коротких хвилях, і цілити в. нього було неможливо, а гарматник, розгубившись, мов божевільний, порався коло підмоченого ґнота й заряду. Човен затримався, а бригантина летіла на всіх парусах. Бах! — розітнувся, нарешті, постріл каронади, і п'ять маленьких дірочок у гроті показали, що заряд влучив занадто високо. Другий постріл не лишив ніяких слідів, а при третьому корабель був уже поза досяжністю гармати. Через півгодини замість гонфлерського вартового човна було видно тільки темну пляму на обрії з золотою іскрою на одному кінці. Низькі береги дедалі більше розступались, синя смуга води спереду ширилася, дим, який здіймався над Тавром, здавався невеликою хмаркою на північному горизонті, а капітан Ефраїм Саведж походжав по палубі корабля з звичайним суворим виразом обличчя, проте в його сірих очах блискали глузливі вогники.
— Тепер наш корабель на певній путі, — спокійно сказав він, — і в нас не влучить звідси й грудочка грязюки, аж поки дістанемось до трьох: бостонських горбів. Останнім часом ти пив надто багато французького вина, Амос. Ходімо лиш вип'ємо справжнього бостонського пива.
Розділ XXV
ЧОВЕН МЕРТВИХ
Два дні "Золотий жезл" простояв поблизу мису Ла-Хаг, маючи перед собою бретонський берег, який простягся вздовж усього південного обрію. На морі стояв штиль. Але на третій ранок здійнявся великий вітер, і корабель почав швидко віддалятися від землі, поки вона не перетворилась, нарешті, в неясну смугу, що злилася з хмарами. На просторі океану, почуваючи на щоках дихання вітру, а на губах смак солоних бризок, утікачі могли б забути всі свої нещастя і повірити, що вже назавжди звільнилися від запопадливості людей, строге благочестя яких завдало країні більше шкоди, ніж якась легковажність і злоба. Але тривога повзла за ними слідком.
— Я боюсь за батька, Аморі, — промовила одного разу Адель, коли вони обоє, стоячи біля вант, дивилися н туманну хмарку позаду на обрії, що позначала те місце, де була Франція, яку їм не судилося вже більше бачити.
— Але ж йому ніщо не загрожує.
— Так, батько уникнув жорстокого закону, проте я боюся, що він не побачить землі обітованої.
— Що ти хочеш цим сказати, Адель? Дядя бадьорий і здоровий.
— Ах, Аморі, його серце приросло до вулиці Сен-Мартіна, і коли його відірвали звідти, то разом вирвали й зміст його життя. Париж та діло були для батька всім на світі.
— Але він звикне до нового оточення.
— Коли б то так було! Проте я боюся, страшенно боюся, що він надто старий для такої зміни. Він ні одним звуком не скаржиться. Але з його обличчя я помічаю, що він вражений у самісіньке серце. Цілими годинами він дивиться назад, туди, де лишилась дорога Франція, і по щоках його котяться тихі сльози. А як він посивів за цей тиждень!
Де Катіна теж звернув увагу, що худорлявий старий гугенот іще більше схуд. Зморшки на його суворому обличчі поглибшали, голова схилилася на груди. Все ж де Катіна хотів був висловити припущення, що, може, на здоров'я дяді цілюще вплине морська подорож, коли раптом Адель здивовано скрикнула, показуючи на щось. В цю мить із синясто-чорним волоссям, яке маяло на вітрі, з легким рум'янцем на зблідлих щоках, викликаним бризками солоної води, з трохи розтуленим від хвилювання пурпуровим ротом, вона була така прекрасна, що, стоячи коло дівчини, де Катіна забув усе на світі, крім її привабливості й грації.
— Дивись! — крикнула вона, — там щось пливе на воді! Я зараз бачила, на гребені хвилі…
Де Катіна глянув, куди показувала кузина, але спершу нічого не побачив.
Вітер, як і раніше, дув їм у спину, і на морі ходили великі хвилі, гарні, темно-зелені, з білими гребенями. Часом вітер підхоплював їх пінясті вершечки і з сильним сплеском кидав на палубу; тоді солона водна щипала очі й губи людям, що бути там.
Нараз перед очима де Катіна щось чорне, підскочивши з глибини води на вершину однієї хвилі, упало по другий її бік. Невиразний предмет був так далеко, що де Катіна не міг нічого розібрати, але гостріші очі другої людини встигли розглядіти його.
Амос Грін дивився в тому напрямі, куди показувала дівчина, і впізнав обриси предмета.
— Капітан Ефраїм! — гукнув він. — За бортом човен.
Моряк з Нової Англії протер скло підзорної труби і встановив її на поруччя.
— Так, це човен, — промовив він, — але порожній. Може, його зірвало з корабля або змило з берега. Тримайте просто на нього, містер Томлінсон: мені тепер якраз потрібен човен.
Менше ніж за хвилину "Золотий жезл", зробивши поворот, уже йшов у напрямку чорної плями, що підстрибувала й танцювала на хвилях. Коли моряки наблизились до човна, вони побачили в ньому щось звисле через борт.
— Людська голова! — гукнув Амос Грін. Обличчя Ефраїма Саведжа нахмурилось.
— Нога, — поправив він. — Чи не краще відвести дівчину в каюту?
Серед збентеженого мовчання вони підпливли до самотнього судна, яке викинуло такий зловісний сигнал. За десять ярдів від човна, підтягнувши задню рею, моряки побачили страшний екіпаж.
Перед ними гойдалась плоскоденна шкаралупка, футів тридцять завдовжки, занадто широка як на свою довжину і, очевидно, призначена для плавання по ріках та озерах. Під лавами лежало троє людей: чоловік в одежі заможного ремісника, жінка, яка належала до того ж класу, і дитина не старша одного року.
Човен до половини налився водою; тіла жінки й дитини лежали ниць, і світлі кучері немовляти, й темні коси матері плавали вже у воді, наче водорості. Обличчя чоловіка було звернене до неба; воно мало колір грифельної дошки; очі підкотились, виблискуючи тьмяними білками, з широкого роззявленого рота стирчав висхлий, зморщений язик, схожий на зів'ялий листок. На носі човна, весь скоцюрбившись і конвульсійно стиснувши в руці єдине весло, що зосталося, сидів чоловік, манісінький на зріст, у чорній одежі; обличчя бідолахи накрилось розгорнутою книгою, а задубіла нога стирчала догори, застрягши п'ятою в кочетах. Так плавала ця дивна компанія по довгих зелених хвилях Атлантичного океану.
З "Золотого жезла" спустили човен і, нещасних перенесли на палубу. У них не було ні крихти хліба, ні краплини води — нічого, крім весла й розгорнутої біблії на обличчі маленького чоловічка. Чоловік, жінка й дитина померли, принаймні, добу тому; через те над ними прочитали короткі молитви, які читають у цих випадках, і спустили тіла їх у море. Маленький чоловічок теж здавався трупом, але Амос помітив, що в нього ледве-ледве б'ється серце, і підніс до рота незнайомого. скло годинника, яке відразу ж злегка запітніло. Тоді бідолаху загорнули в теплу ковдру, поклали коло мачти, і шкіпер став вливати йому в рот по кілька крапель рому, дожидаючи, що іскра життя, яка крилася в ньому, спалахне яскравіше.
Тим часом Ефраїм Саведж наказав вивести нагору двох полонених, захоплених ним у Гонфлері. Вони стояли тепер на палубі з комічним виглядом, скривившись і мружачи очі від денного світла після пітьми в трюмі.
— Дуже жалкую про те, що сталось, капітан, — сказав Ефраїм Саведж, — але, бачите, треба було або вам поплавати з нами, або нам лишитись у вас в гостях. А мене ждуть у Бостоні, і, справді, я не міг баритися.
Офіцер-француз знизав плечима і оглянувся навкруги з витягнутою фізіономією.