Вигнанці - Сторінка 96

Коли загуркотіли гармати й почулися привітні вигуки народу, він розплющив очі і помалу, з зусиллям, трохи підвівся на подушках.

— Що з вами, татусю? Чим можемо ми допомогти вам? — крикнула Адель. — Ми в Америці… Ось Аморі і я, ваші діти.

Але старий тільки похитав головою.

— Господь довів мене до землі обітованої, та не судилося мені ступити на неї, — тихо промовив він. — Хай буде воля його і благословенне ім'я його навіки. Але, як Моісей, я хотів би, принаймні, глянути на цю землю, коли мені не судилося ступити на неї. Аморі, чи не можеш ти взяти мене під руки і вивести на палубу?

— Якщо хто-небудь поможе мені, — промовив де Катіна. Він швидко піднявся нагору і повернувся разом з Амосом.

— Ну, тату, коли ви покладете руки нам на плечі, то вам майже не доведеться торкатись підлоги.

Хвилину пізніше старий купець був на палубі. Молоді люди посадили його на купу канатів, притуливши спиною до мачти, осторонь від метушні. Солдати юрбою спускались в човни і були заклопотані своїми справами так, що не звертали уваги на маленьку купку втікачів, які зібрались коло хворого. Той насилу повертав голову; але очі його засяяли, коли він побачив широкий синій водний простір, блиск і шум далеких водопадів, високий замок і довгу лінію багряних гір, що тяглися на північний захід.

Голова його схилялася все нижче й нижче на груди, повіки помалу закривали очі, звернені мимо Пуан-Леві на ліси й далекі гори.

З розпачливим криком Адель обняла руками шию батька.

— Він умирає, Аморі, він умирає! — скрикнула вона. Похмурий францисканець, що молився недалеко, перебираючи чотки, почув цей вигук і зараз же підійшов до них.

— Він дійсно умирає, — сказав він, глянувши на смертельно-бліде обличчя старика. — Чи відбули над ним таїнства церкви?

— Не думаю, щоб він уже потребував їх, — ухильно відповів де Катіна.

— Кому можуть бути вони зайвими, молодий чоловіче! — суворо відповів монах — А я" може людина надіятись на спасіння душі, не прийнявши таїнств святих дарів? Я сам негайно причащу його.

Але старий гугенот розплющив очі і, напруживши останні сили, відштовхнув схилену над ним постать у сірому капюшоні.

— Я покинув усе дороге мені, щоб не піти на компроміси з совістю, — крикнув він, — а ви думаєте, що можете легко перемогти мене тепер. Геть!

Францисканець відскочив при цих словах і втупив жорсткий, підозрілий погляд в де Катіна та плачущу молоду жінку.

— Он як! Так, значить, ви гугеноти?

— Тс! Не заводьте суперечок в присутності умираючого! — відповів де Катіна таким же гострим тоном.

— В присутності померлого, — урочисто промовив Амос Грін.

В той момент, як він говорив ці слова, обличчя старика проясніло; тисячі зморшок розгладились, ніби від доторку невидимої руки, а голова відхилилась назад до мачти. Адель стояла непорушно, все ще обіймаючи шию батька руками й притулившись щокою до його плеча. Вона зомліла. Де Катіна підняв жінку і відніс її в каюту однієї дами, яка й раніше виявляла їм своє співчуття. Смерть не була особливою подією в житті корабля. Під час переїзду померло десять солдатів, а тепер, серед радісної метушні приїзду, мало хто й подумав про померлого переселенця; тим більше, що, як пошепки передавали один одному, це був гугенот. Віддано було короткий наказ спустити тіло в річку тієї ж ночі, і таким чином були скінчені всі турботи людей про Теофіла Катіна. Але з тими, що лишалися живими, справа стояла інакше. Коли всі солдати зійшли на берег, втікачів зібрали на палубі, де вони мали дожидати постанови офіцера з почту губернатора. Це був дебелий, добродушний чоловік з рум'яним обличчям, але де Катіна з жахом помітив, що поряд з ним ішов францисканець, пошепки обмінюючись якимись словами. На темному обличчі монаха грала злобна посмішка, що не віщувала нічого доброго єретикам.

— Буде взято до уваги, отче мій, так, так! — нетерпляче відповів офіцер у відповідь на нашіптувані йому умовляння. — Я такий же щирий слуга святої церкви, як і ви.

— Сподіваюся, мосьє де Бонвіль. При такому побожному губернаторі, як мосьє де Денонвіль, офіцерам його штабу навіть на цьому світі невигідно бути байдужими до релігії.

Офіцер сердито глянув на співбесідника, добре зрозумівши загрозу, що крилась у його словах.

— Дозвольте нагадати вам, отче мій, що коли віра є доброчесність, то й милосердя теж. Хто тут капітан Саведж? — спитав він по-англійському.

— Я — Ефраїм Саведж із Бостона.

— А пан Амос Грін?

— Я — Амос Грін із Нью-Йорка.

— Пан Томлінсон?

— Джон Томлінсон із Салема.

— Матроси: Гірам Джеффереон, Джозеф Купер, Сікгрес Спаульдінг і Пауль Кушінг — всі з Массачусетса?

— Ми тут.

— З наказу губернатора всіх вас негайно треба приставити на комерційний бриг "Надія" — он той корабель, що стоїть недалеко з білою смугою на борту. Через годину він відходить в англійські провінції.

Гомін радості перебіг серед матросів, коли вони почули, що так швидко повернуться додому. Вони кинулись збирати свої злиденні манатки, які вдалося їм урятувати під час катастрофи. Офіцер поклав папір у кишеню і підійшов до де Катіна, який стояв з похмурим виглядом, притулившись до поруччя.

— Ви, певно, пам'ятаєте мене, — сказав він. — Я впізнав вас, хоч ви й змінили блакитний мундир на цивільний одяг.

Де Катіна схопив простягнуту руку.

— Я добре пам'ятаю вас, де Бонвіль, і нашу подорож у форт Фронтенак, але тепер, коли мої справи пішли так погано, мені ніяково було нагадувати вам про нашу дружбу.

— Даремно. Для мене друг завжди лишається другом.

— До того ж я боявся, що знайомство зо мною пошкодить вам в очах похмурого, загорнутого в капюшон монаха, який невідступно ходить слідком за вами.

— Ну ви ж знаєте, як тут стоять справи. Фронтенак умів тримати їх у руках, а цей новий навряд чи піде за його прикладом. Між сульпіціанцями в Монреалі і тутешніми єзуїтами — ми, нещасні, наче між двома жонами. Але я засмучений від щирого серця, що доводиться так зустрічати свого колишнього товариша по службі та ще й з молодою дружиною.

— Що ж далі?

— Ви лишитесь на кораблі до його відплиття, найбільше з тиждень?

— А потім?

— Вас одвезуть у Францію і передадуть губернаторові. Рашелі, щоб відвезти в Париж. Такий наказ мосьє де Денонвіля, а не виконавши його, ми підіймемо проти себе все осяче гніздо.

Де Катіна застогнав, почувши ці слова. Після всіх перенесених мук і лиха знову повернутись у Париж, стати об'єктом презирства ворогів і вислухувати жалі друзів… О, це зневага була б надмірна. Від самої думки рум'янець сорому спалахнув на його щоках. Бути приведеним назад, як дезертир-селянин, що скучив за домом! Уже краще кинутись в широку блакитну річку… Але що станеться тоді з сердешною Аделлю, яка не має, крім чоловіка, нікого на світі? Усе це так звичайно, але й так ганебно. А тим часом, як вирватися з цієї тюрми з жінкою, доля якої зв'язана з його власною?

Де Бонвіль відійшов від нього, сказавши кілька звичайних співчутливих слів. А монах все походжав по палубі, крадькома поглядаючи на того, кого підозрівав у єресі, два солдати, поставлені на юті, кілька разів пройшли мимо. Очевидно, їм було наказано стежити за ним. Глибоко засмучений, він перегнувся через борт і став дивитися на індійців, з татуюванням "а тілі і з пір'ям у волоссі, що сновигали по річці у своїх човниках. Потім він перевів погляд на місто. З покрівель стреміли балки, і стіни були обгорілі, нагадуючи про величезну пожежу, яка трапилась кілька років тому і знищила нижню частину міста.

Саме в цей час сплеск весел привернув його увагу, і перед ним проплив великий човен, повний людей.

То були новоанглійці; їх одвозили на корабель, який мав приставити їх на батьківщину.

Четверо матросів стовпилися вкупці, а коло паруса капітан Ефраїм Саведж розмовляв з Амосом Гріном, показуючи йому на судна. Обрамлене сивим волоссям обличчя старого пуританина і сміливе обличчя мисливця не раз повертались до самотнього вигнанця, але він не помітив з їх боку ні привітного помаху руки, ні сумних слів змушеного прощання. Вони так були сповнені своїм майбутнім і своїм щастям, що їм ніколи було подумати про його безталанну долю. Від ворогів він міг усе стерпіти, але коротка пам'ять друзів переповнила чашу його страждань. Він схилив обличчя на руки, і страшні ридання вирвалися з грудей бідолашного. Коли де Катіна підвів голову, бриг уже підняв якір і на всіх парусах виходив з квебекських вод.

Розділ XXIX

ГОЛОС БІЛЯ ГАРМАТНОГО ЛЮКА

Цієї ночі тіло старого Теофіла Катіна спустили у воду. На похоронах присутніми були тільки його дочка з чоловіком. Ранок другого дня де Катіна провів на палубі, серед галасу й метушні розвантаження, з важким серцем намагаючись розважити Адель веселою розмовою. Він показував їй добре знайомі місця: ось фортеця, де він колись стояв з полком, далі колегія єзуїтів, он собор єпископа Лаваля, це — склади старої компанії, зруйновані пожежею, і будинок Обера де ла Шене, єдиний з приватних будинків, що вцілів у нижній частині міста. З палуби добре видно було не тільки цікаві місця, але й строкате населення, яким це місто вирізнялося поміж всіма іншими, крім свого меншого брата, Монреаля. На крутій стежці, обгородженій частоколом, яка сполучала дві частини міста, перед їх очима скупчилось, ніби в фокусі, все канадське життя — солдати в широких капелюхах з пір'ям і перев'язями через плече, прибережні жителі в грубій селянській одежі, що мало чим різнились від їхніх бретонських і нормандських предків, і, нарешті, молоді ферти з Франції та околишніх маєтків. Тут же тинялись невеликі групи "лісових бродяг" або мандрівців у мисливських шкіряних куртках, штиблетах з торочками і в хутряних шапках з орлиним пером. Ці люди раз на рік з'являлись у містах, залишаючи своїх жінок-індіянок і дітей у далеких вігвамах. Були тут і червоношкірі: алгонкінці, рибалки й мисливці, дикі мікмаки зі сходу і абенакійці з півдня, а серед юрби всюди мигтів темний одяг францисканців або чорні ряси й широкі капелюхи єзуїтів.

Такі були люди, що купчились на вулицях столиці цього дивного паростка Франції, пересадженого за тисячі миль від рідної країни на береги великої річки. І дивовижна була ця колонія, можливо, найцікавіша у світі. Вона простяглась на тисячу миль від Тадусака аж до торговельних постоянок на берегах великих озер, обмежуючись здебільшого вузькими смугами обробленої землі понад берегами річок, за якими височіли дикі лісні обшири і невідомі гори, спокушаючи селянина проміняти заступ і соху на вільніше життя з веслом та рушницею.