Вигнанці - Сторінка 97

Невеликі, але рідкі просіки, чергуючись з маленькими рубленими будиночками, обгородженими парканами, показували шлях, яким ішла цивілізація в середину величезного материка, важко борючись за існування і трохи не гинучи через суворий північний клімат та лють безпощадного ворога. Все біле населення цієї величезної округи, разом із солдатами, монахами й жителями лісів, з жінками й дітьми, не досягало двадцяти тисяч душ, але енергія їх була така велика, а вигоди центрального урядування такі значні, що вони наклали свій відбиток на весь материк. Тоді як заможні англійські переселенці задовольнялись життям у своїх маєтках і сокири їхні ще не стукали по той бік Аллеганських гір, французи вигнали вперед своїх піонерів-місіонерів у темних рясах і мисливців у шкіряних куртках до найвіддаленіших меж материка. Вони зняли карти озер і розпочали мінову торгівлю з лютими сіу на великих рівнинах, де дерев'яні вігвами поступились перед наметами з шкір. Маркет пройшов по Іллінойсу за течією великої річки і дійшов аж до Міссісіпі, перший з білих побачивши каламутні хвилі бурхливого Міссурі. Лассаль зважився пройти ще далі, проминув Огайо і, досягши Мексіканської затоки, підняв французький прапор на тому місці, де потім виник Новий Орлеан. Інші добулись до Скелястих гір і до неосяжних пустинь північного заходу, проповідуючи, провадячи мінову торгівлю, обдурюючи, хрестячи, спонукувані найрізноманітнішими мотивами і сходячись між собою тільки в одному — в безстрашній хоробрості й спритності, які виводили їх цілими з усіх небезпек. Французи були на північ від британських селищ, і на захід, і на південь від них, і якщо материк тепер не весь належить французам, це вже, звичайно, не вина залізних предків нинішніх канадців.

Усе це де Катіна пояснював Аделі того осіннього дня, намагаючись відвернути думки її як від скорбот минулого, так і від довгого тоскного шляху, що ждав їх у майбутньому Звикши до сидячого життя в Парижі й спокійного пейзажу берегів Сени, вона вражено дивилась на річку, ліси й гори і з жахом хапалася за чоловікову руку, коли, бризкаючи піною з весел, проносився повз них човен, повний диких альгонківців, одягнених в шкіри, з обличчями, розмальованими білою й червоною фарбами.

Річка з блакитної знову стала рожевою, стара фортеця знов одяглась у пурпур заходу, і втікачі, підбадьорюючи один одного, зійшли в свої каюти, кожен несучи тягар на серці.

Койка де Катіна була коло одного з гарматних люків, і він мав звичку не зачиняти його, бо поряд містилась кухня, де варили на весь екіпаж, а тому повітря було надто тепле й задушне. Тепер він ніяк не міг заснути і перевертався під ковдрою, перебираючи в думках всілякі способи, як утекти з цього проклятого корабля. Та коли б навіть і вдалося втекти, куди ж подітись? Вся Канада закрита для них. В лісах на півдні повно лютих індійців. Щоправда, в англійських колоніях вони могли б вільно визнавати свою віру, але що робити йому й жінці його без друзів, серед чужого народу? Якби не зрадив їх Амос Грін, все було б добре. Але він покинув їх. Звичайно, у нього не було причин діяти інакше. Він не рідний їм та й так уже зробив чимало послуг. Дома його ждала сім'я і улюблений лад життя. Чого ж йому гаятися тут ради людей, які познайомилися з ним лише кілька місяців тому? Цього не можна й вимагати… І все ж де Катіна не міг примиритися з тим, що сталось.

Але що це? Серед тихого плеску хвиль нараз пролунало різке: "Тс-с-с"… Мабуть, плив якийсь човняр чи індієць. Звук повторився ще настирливіше. Де Катіна сів на койці і почав озиратись. Звук, безперечно, линув з відчиненого гарматного люка. Він заглянув у нього, але перед очима був тільки широкий затон, неясні обриси суден і вогні, що миготіли в далині на Пуан-Леві. Він знову ліг на подушку, але в цей час якась річ, ударившись об його груди, з легким стуком упала на підлогу. Вигнанець скочив, схопив з гака ліхтар і направив його світло на підлогу. Перед ним лежала маленька золота шпилька. Він підняв її і, уважно роздивившись, здригнувся з радості. То була його власна шпилька, подарована ним Амосові Гріну на другий день після приїзду цього останнього в Париж, коли вони разом вирушили у Версаль.

Значить, це сигнал… Амос Грін не покинув їх! Увесь тремтячи від хвилювання, де Катіна одягся і вийшов на палубу.

Було дуже темно, і він нічого не міг розглядіти, але мірний звук кроків десь на передній палубі свідчив, що вартові ще тут. Колишній гвардієць підійшов до борту і втупив погляд у пітьму. Він розпізнав невиразні обриси човна.

— Хто тут? — прошепотів він.

— Це ви, де Катіна?

— Так.

— Ми приїхали по вас.

— Хай благословить вас бог, Амос.

— А ваша дружина тут?

— Ні, але я зараз розбуджу її.

— Добре. Тільки спершу ловіть ось цю вірьовку. Так! Тепер тягніть драбину.

Де Катіна схопив кинуту йому вірьовку і, протягши її до себе, побачив прив'язану до неї вірьовчану драбину з залізними гаками, щоб причепити до борту. Укріпивши її, він потихеньку пробрався в середню частину корабля, де містились дамські каюти, одна з яких була приділена його дружині. В даний момент вона була єдина жінка на кораблі, і він міг вільно постукати в двері й коротко пояснити, що треба і поспішати, не здіймаючи шуму. Через десять хвилин Адель з маленьким клунком у руках вислизнула з каюти. Разом вони вийшли на палубу й прокрались на корму. Вони майже добулись до борту, коли де Катіна зупинився, і прокляття вирвалося крізь стиснуті зуби. Між утікачами і вірьовчаною драбиною при нічному світлі ліхтаря, що висів на вантах, виділялась похмура постать францисканця. Він вдивлявся в пітьму з-під свого насунутого капюшона і помалу посувався вперед, ніби збираючись схопити жертву. Потім він зняв ліхтар і направив світло на утікачів.

Але де Катіна був з породи людей, які не дозволяють жартів. Характерною рисою його натури була здібність вирішити й діяти швидко. Невже мстивий монах може перешкодити йому в останню хвилину? Погано ж це скінчиться для фанатика капуцина! Де Катіна швидко підштовхнув Адель до мачти і, ледве монах наблизився, кинувся на нього і вчепився в нього. При цьому нападі капюшон спав з голови монаха, і замість суворих рис францисканця де Катіна, страшенно здивований, побачив при світлі ліхтаря лукаві сірі очі й грубе обличчя Ефраїма Саведжа. В той же час з-за борту з'явилась друга постать, і глибоко зворушений француз кинувся в обійми Амоса Гріна.

— Все йде добре, — тихо промовив молодий мисливець, насилу звільняючись з обіймів приятеля. — Він у нас в човні з шкіряною рукавичкою в горлянці.

— Хто "він"?

— Чоловік, одежа якого на капітані Ефраїмі Він наткнувся на нас, поки ви ходили по дружину, але ми швидко заспокоїли його. Дружина ваша тут?

— Ось вона.

— Ну, то швидше, бо може хто-небудь перешкодити.

Адель підняли через борт і посадили на корму луб'яного човника. Чоловіки, відчепивши драбину, спустились по вірьовці, а два індійці, що сиділи на веслах, тихо відштовхнули човен, і він швидко поплив проти води. Через хвилину від "Св. Хрістофора" лишився тільки невиразний обрис з двома жовтими вогниками.

— Візьміть-но весло, Амос, а я друге, — сказав капітан Саведж, скидаючи з себе одежу монаха. — На палубі корабля я почував себе в безпеці, в цьому маскараді, а тут він тільки заважає. Очевидно, ми могли б позакривати всі люки і забрати. весь корабель з мідними гарматами й з усім майном.

— А на другий день висіли б на реях, як пірати, — зауважив Амос. — По-моєму, ми зробили добре, забравши мед і не зайнявши колоди. Сподіваюсь, ви здорові, мадам?

— Я не розумію, як усе це трапилось і де ми тепер?

— Як і я, Амос.

— Хіба ви не сподівались, що ми повернемось по вас?

— Я не знав, що й думати..

— Ну от! Невже ви могли припустити, що ми покинем вас напризволяще?

— Признаюсь, ця думка гнітила мене.

— Саме цього я й побоювався, коли, скоса глянувши, перехопив ваш сумний погляд, що проводив нас. Та коли б ті хлопці помітили, що ми розмовляємо чи сигналізуємо один одному, то неодмінно пильнували б нас. А так ми ні в кого не викликали підозріння, крім того капуцина, що лежить ось тут на дні човна.

— Що ж ви зробили?

— Учора ввечері зійшли з брига на берег Бопре, найняли цей човник і притаїлись на цілий день. Потім уночі підпливли до корабля. Я скоро розбудив вас, бо знав, де ви спите. Монах ледве не зіпсував усієї справи, коли ви пішли по дружину, але ми заткнули йому пельку і скинули до себе в човен. Ефраїм надів рясу, щоб зустріти вас і допомогти, не наражаючись на небезпеку. Ми дуже боялись випадкової затримки.

— Ах, як чудово знов бути вільним! Який я без краю вдячний вам, Амос!

— Ну, ви були моїм охоронцем у вашій країні. Тепер моя черга доглянути вас.

— Куди ж ми їдемо?

— Ах, ось тут-то й зачіпка! Шлях морем закритий для нас. Доведеться якось пробиратись по материку і напружити зусилля, щоб відплисти якнайдалі від Квебека. Тут, очевидно, приємніше захопити гугенота, ніж ватажка ірокезів. Присягаюсь богом, не розумію, як можна здіймати стільки галасу з-за способів спасіння людиною своєї душі! А втім, ось і старий Ефраїм теж нетерпимий щодо цього. Очевидно, безглуздя скрізь можливе.

— Що ти там згадуєш моє ім'я? — спитав моряк, настороживши вуха.

— Тільки те, що ви — добрий, непохитний, старий протестант.

— Так, слава богу. Мій девіз — воля совісті для всіх, крім квакерів, папістів… Ну ще я не люблю жінок-проповідниць і різних там дурниць.

Амос Грін зареготав.

— Адже все це діється з дозволу господа бога, то чого вам так близько брати до серця? — промовив він.

— Ах, ти ще молодий і дурний. Поживеш — побачиш. Ти ще, гляди, почнеш заступатись і за цю погань, — показав Ефраїм веслом на розпростертого монаха.

— Що ж, по-своєму і він непогана людина.

— Ну, звичайно, і акула по-своєму гарна риба. Ні, хлопче, не замазуй очей. Базікай, поки не звихнеш собі щелепів, а все ж супротивного вітру не зробиш ходовим. Передайте-но мені кисет і кресало, а твій приятель чи не змінить мене на веслах?

Всю ніч пливли вони вгору річкою, напружуючи всі сили, щоб утекти від сподіваної погоні. Тримаючись південного берега і таким чином обминаючи головну силу течії, вони швидко посувалися вперед. Амос і де Катіна були добрі гребці; індійці працювали веслами сильно й напружено, ніби тіла їх були викуті з сталі й заліза.