Виховання почуттів - Сторінка 42

Перейшовши кілька приміщень, де було повнісінько тканин, складених на полицях або виставлених на прилавках, а на дерев'яних підставках у вигляді грибів порозвішувано шалі, він помітив у якійсь заґратованій клітці серед рахункових книг Дюссардьє, який навстоячки щось писав за конторкою. Добряга відразу кинув свої діла.

Секунданти прибули о дванадцятій. Фредерік для звичайності вважав за доцільне не бути присутнім на перемовах.

Барон і пан Жозеф заявили, що їх задовольнить найпростіше вибачення. Однак Режембар, що тримався принципу ніколи не поступатися і вважав своїм обов'язком захищати честь Арну (Фредерік ні про що інше йому не сказав), поставив вимогу, щоб вибачення попросив віконт. Пан де Комен обурився з такого зухвальства. Громадянин не бажав іти на поступки. Примирення ставало неможливим, вирішено було битись.

Виникли інші ускладнення, бо згідно з правилами вибір зброї належав ображеному Сізі. Але Режембар вперто стояв на тому, що, посилаючи виклик, він сам через те стає зневажником. Секунданти Сізі зчинили крик, мовляв, ляпас усе-таки найтяжча образа. Однак Громадянин, присікавшись до слова, заперечив, що удар не ляпас. Нарешті вирішили звернутися до військових, і всі чотири секунданти пішли, щоб десь у казармі порадитися з офіцерами.

Вони спинилися біля казарми на набережній Орсе.

Пан де Комен звернувся до двох капітанів і переповів їм суть суперечки.

Капітани спершу нічого не второпали, бо зауваження, що їх вставляв Громадянин, тільки заплутували справу. Кінець кінцем офіцери запропонували секундантам скласти протокол, бо, лише прочитавши його, вони зможуть винести якусь ухвалу. Тоді зайшли в кафе. Задля більшої обачності Сізі в протоколі позначили літерою Г., а Фредеріка — літерою К.

По тому вернулися до казарми. Офіцери десь вийшли. Незабаром вони з'явилися і сказали, що вибір зброї належить, безперечно, панові Г. Всі подалися до Сізі. Режембар та Дюссардьє залишилися на вулиці.

Віконт, узнавши про це рішення, так розхвилювався, що змусив повторити його кілька разів, а коли пан де Комен сказав про Режембарові вимоги, він пробелькотів: "А проте…" — потай близький до того, щоб піти на них. Тоді він повалився в крісло і заявив, що битися не буде.

— Як? Що? — спитав барон.

І тут із уст Сізі ринув потік безладного белькотання. Він хотів стріляти впритул, через капелюх, і щоб був один пістолет.

— Або насипати в склянку миш'яку і тягнути жеребка. Таке інколи роблять, я читав!

Барон, людина досить нетерпелива, гостро обірвав:

— Панове секунданти чекають на вашу відповідь. Це непристойно, кінець кінцем! Що ви обираєте? Ну ж бо! Шпагу?

Віконт кивком голови відповів "так", і зустріч було призначено на ранок другого дня, точно о сьомій годині, біля застави Майо.

Дюссардьє мусив вернутися на свою службу, і Режембар пішов розповісти про все Фредерікові.

Він увесь день залишався без жодних новин; його нетерпіння дійшло до самісінького краю.

— Тим краще! — вигукнув він.

Громадянин був задоволений з того, як тримався Фредерік.

— Від нас вимагали вибачення, уявляєте собі? Дрібниця, якесь одне слівце! Але я вбрав їх у шори! Я ж і повинен був так повернути діло, правда ж?

— Безперечно, — сказав Фредерік і подумав, що краще було б підшукати іншого секунданта.

Пізніше, коли вже залишився на самоті, він кілька разів проказав уголос:

— Я битимусь на дуелі! Так, я битимусь! Дивно!

Ходячи по кімнаті й опинившись перед дзеркалом, Фредерік помітив, що він блідий.

"Невже я злякався?"

Страшенна тривога обійняла його на саму лише думку, що він на дуелі сторопіє.

"А що, як уб'ють? Мій батько загинув також на дуелі. Так! Мене уб'ють!"

І раптом він уявив собі матір у траурному вбранні: в голові завирували безладні óбрази. Він впав у розпач од власної легкодухості. Його охопив напад хоробрості, жадоба нищення. Цілий батальйон не змусив би його відступити. Коли нервове збудження вляглося, він із радістю відчув свою непохитність. Щоб трохи розвіятися, пішов у театр, де давали балет. Послухав музику, подивився на танцівниць, в антракті випив склянку пуншу. Але, вернувшись додому й побачивши свій кабінет, обставу, де перебував, можливо, востаннє, відчув якусь кволість.

Він спустився у свій садочок. Ряхтіли зорі; він споглядав їх. Думка, що йому доведеться битись за жінку, підіймала його у власних очах, ушляхетнювала. Тоді він спокійно ліг спати.

Не так тримався Сізі. Коли барон від'їхав, Жозеф намагався його підбадьорити, а що віконт сприймав ті спроби холодно, то кузен сказав йому:

— Дивись, якщо ти, голубе мій, хочеш зам'яти справу, я піду скажу їм.

Сізі бракувало духу сказати: "Атож, звичайно", — однак йому хотілося, щоб кузен зробив таку послугу, не заводячи про те з ним розмови.

Він бажав, щоб Фредерік сконав цієї ночі від апоплексичного удару або щоб вибухнуло повстання і до ранку численні барикади загородили будь-який шлях до Булонського лісу; або ж щоб якась подія перешкодила з'явитися одному із секундантів: не було б секунданта, не було б і дуелі. Йому хотілося майнути швидким поїздом абикуди. Він шкодував, що не знає медицини й не може прийняти такого зілля, яке, не зашкодивши життю, приспало б його так, що його мали б за мертвого. Він дійшов до того, що навіть прагнув якоїсь тяжкої хвороби.

Шукаючи поради й підтримки, він послав по маркіза дез Оне. Виявилося, що ця поважна людина, діставши депешу про недугу однієї з дочок, поїхала до себе в Сентонж. Сізі видалось це за лиху призвістку. На щастя, зайшов навідати його пан Везу, його наставник. Сізі взявся виливати душу.

— Ну що робити, Боже мій? Що робити?

— Я на вашому місці, графе, найняв би якого-небудь вантажника з Центрального ринку, щоб він оддухопелив Фредеріка.

— Все одно він догадається, хто його підіслав! — відказав Сізі. Раз по раз він тяжко стогнав.

— А хіба закон дозволяє битися на дуелі?

— Це пережиток варварства! Нічого не вдієш!

З люб'язності педагог сам напросився на обід. Його вихованець нічого не їв, а по обіді відчув потребу прогулятися.

Проходячи повз церкву, він сказав:

— Зайти б на хвильку… подивитися.

Пан Везу нічого кращого й не бажав і сам запропонував йому свяченої води.

Був травень, квіти вкривали вівтар, линули співи, звучав оргáн. Але молитися він не міг, відправа навівала думки про похорон, і йому вчувалося гудіння "De profundis".[8]

— Ходімте! Я почуваюся негаразд!

Цілу ніч вони грали в карти. Віконт намагався програвати, щоб власкавити долю, з чого скористався пан Везу. Нарешті вдосвіта Сізі, геть знесилений, опустив голову на зелене сукно й поринув у дрімоту, повну неприємних сновидь.

Проте, якщо хоробрість полягає в прагненні перемогти слабощі, то віконт виявив її, бо, побачивши своїх секундантів, що прийшли по нього, він напружив усі сили: гонор підказав йому, що відступ загубить його. Пан де Комен похвалив Сізі за бадьорий дух.

Але в дорозі тряска фіакра й ранішнє сонце розслабили віконта. Енергія його підупала. Він уже навіть не розрізняв тих вулиць, якими проїжджали.

Барон утішався з того, що наганяв на нього страх, говорячи про "труп", про те, в який спосіб тайкома привезти його до міста. Жозеф і собі підкидав щось подібне; вони обидва вважали цю пригоду сміховинною, були певні, що все якось уляжеться.

Сізі сидів, опустивши голову на груди; він повільно підвів її і зауважив, що вони не взяли з собою лікаря.

— Це й не потрібно, — сказав барон.

— Виходить, небезпеки немає?

Жозеф відповів значуще:

— Будемо сподіватися!

І в кареті ніхто більше не починав розмови.

О десятій хвилині на восьму приїхали до застави Майо. Фредерік зі своїми секундантами були вже там, всі три одягнені в чорне. У Режембара замість краватки був твердий, як у військових, комірець; у руках він тримав якусь довгу скриньку на взірець футляра для скрипки, доконечну в таких випадках. Дуелянти холодно вклонились один одному. Тоді всі заглибились у Булонський ліс, по Мадридській дорозі, щоб вибрати відповідне місце.

Режембар звернувся до Фредеріка, що йшов між ним і Дюссардьє:

— Ну, а як же воно там щодо страху? Якщо вам щось потрібно, не соромтеся, я ж розумію! Страх властивий людині. — І стиха додав: — Не паліть більше, це розслаблює!

Фредерік кинув сигару, що заважала йому, і рішучою ходою простував далі. Віконт плентав позаду, спираючись на руки своїх секундантів.

Зрідка зустрічалися їм перехожі. Небо було голубе, вряди-годи чулося, як у заростях стрибають кролики. Там, де стежка повертала, якась жінка в картатій хустині розмовляла з чоловіком у блузі, а по широкій каштановій алеї конюхи в полотняних куртках прогулювали коней. Сізі пригадував ті щасливі дні, коли верхи на своїм рижім жеребці він, з моноклем в оці, гарцював обіч якої-небудь коляски; ці спомини посилювали його тривогу; мучила нестерпна спрага; гудіння мух зливалося з пульсуванням його крові; ноги грузнули в піску; йому здавалося, що вони вже йдуть цілу вічність.

Секунданти, не зупиняючись, пильно дивилися обабіч дороги. Стали міркувати, куди йти — до Каталанського хреста чи до Багательського муру. Нарешті взяли праворуч і зупинилися в якомусь гайку між соснами.

Місце вибрали так, щоб обох супротивників поставити в однакові умови. Позначили місце, де вони повинні стояти. Тоді Режембар одкрив скриньку. У ній на червоній сап'яновій подушечці лежали чотири прекрасні шпаги, з жолобками посередині, з філігранно оздобленими руків'ями. Яскравий промінь, протявши листя, упав на них, і Сізі вони видалися срібними гадюками, що блиснули над кривавою калюжею.

Громадянин показав, що всі вони завдовжки однакові; третю він узяв сам на випадок потреби розняти дуелянтів. Пан де Комен прихопив із собою ціпка. Запала мовчанка. Розглядали одні одних. У всіх на лицях була якась чи то розгубленість, чи то жорстокість.

Фредерік скинув сюртука й жилет. Жозеф допоміг Сізі зробити те саме; коли той розв'язав краватку, всі помітили у нього на шиї образочок. Це викликало у Режембара зневажливу посмішку.

Тоді пан де Комен (щоб дати Фредерікові ще хвилину на міркування) спробував до чого-небудь прискіпатись. Він застерігав право надіти рукавичку, вхопитися за шпагу супротивника лівою рукою; Режембар, якому вже вривався терпець, не заперечував.