Виховання почуттів - Сторінка 43

Нарешті барон звернувся до Фредеріка:

— Все залежить од вас, пане! У визнанні своїх помилок немає нічого соромного.

Дюссардьє ствердно кивнув головою. Громадянин обурився:

— Ви що, гадаєте, ми приїхали сюди бавитись, сто чортів! Захищайтесь!

Супротивники стали один проти одного, секунданти пообіч. Режембар крикнув:

— Вперед!

Сізі страшенно зблід. Кінчик його шпаги дрижав, як хлист. Він одкинув голову, розставив руки і, знепритомнівши, впав горілиць. Жозеф підвів його і, піднісши йому до носа флакон, почав щосили термосити. Віконт розплющив очі і раптом, як навіжений, кинувся до своєї шпаги. Фредерік чекав, зосереджено дивлячись просто себе й піднявши шпагу.

— Зупиніться! Зупиніться! — долинув із дороги чийсь голос, і почувся тупіт пущеного вскач коня; верх кабріолета ламав нависле гілля. Якийсь чоловік, висунувшись із віконця, махав хусточкою і весь час волав: — Зупиніться! Зупиніться!

Пан де Комен, гадаючи, що це втрутилася поліція, підняв ціпка:

— Годі вам! У віконта йде кров!

— У мене? — спитав Сізі.

І справді, він, падаючи, подряпав собі великого пальця лівої руки.

— Та це, коли він падав, — сказав Громадянин.

Барон прикинувся, що не почув.

З кабріолета вистрибнув Арну.

— Я спізнився! Ні? Слава Богу!

Він обійняв по-ведмежому Фредеріка, обмацував його, вкриваючи поцілунками лице.

— Я знаю привід: ви заступилися за давнього друга! Це прекрасно! Я не забуду цього ніколи! Яка ви чудова людина! Ох, люба дитино!

Він дивився на нього і, ллючи сльози, воднораз сміявся з радощів. Барон обернувся до Жозефа:

— Думаю, що ми зайві на цьому маленькому родинному святі. Все скінчено, панове, чи не так? Віконте, перев'яжіть руку, ось вам хустина. — І з владним жестом додав: — Ну ж бо, годі! Геть ворожнечу, миріться! Так заведено!

Дуелянти мляво потиснули один одному руку. Віконт, пан де Комен та Жозеф пішли в один бік, а Фредерік зі своїми приятелями — в другий.

А що недалечко був ресторан "Мадрид", то Арну запропонував зайти випити по кухлю пива.

— Можна б і поснідати, — мовив Режембар.

Але в Дюссардьє не було вільного часу, і вони обмежились тим, що перекусили в саду. Всі перебували в тому блаженному настрої, який настає по щасливій розв'язці. Однак Громадянин усе-таки бурчав, що дуель обірвали в найцікавішу мить.

Арну дізнався про поєдинок від Режембарового приятеля, якогось Компена, і в сердечному пориві кинувся, щоб запобігти дуелі, гадаючи, що сам є її причиною. Він попросив Фредеріка розповісти все докладно. Фредерікові, розчуленому ніжністю Арну, совісно було підтримувати цю хибну думку.

— Зробіть милість, не згадуйте про це!

У такій стриманості Арну вбачав велику делікатність. Він, із властивою йому легковажністю, перейшов до іншої теми.

— Які новини, Громадянине?

І вони завели мову про векселі, платіжні терміни. Щоб зручніше влаштуватися, вони навіть пересіли за інший стіл і заговорили пошепки.

Фредерік розібрав слова:

— Ви мені підпишете?

— Так. Але ж і ви, звичайно…

— Я перепродав зрештою за триста! Зиск неабиякий, далебі!

Одне слово, було ясно, що Арну та Громадянин разом облагоджують цілу купу якихось махінацій.

Фредерік хотів нагадати йому про свої п'ятнадцять тисяч. Але недавня поява Арну внеможливлювала докори, навіть найлагідніші. До того ж він почувався стомленим. Та й місце було непідходяще. Він одклав розмову до слушнішого часу.

Арну, сидячи в затінку жимолості, палив і був дуже веселий. Кинувши оком на двері кабінетів, що всі виходили в сад, він сказав, що колись бував тут частенько.

– І не один, мабуть? — запитав Громадянин.

— Ще б пак!

— Який ви гульвіса! А ще одружений!

— Ну, а ви ж самі! — сказав Арну, і, поблажливо усміхнувшись, додав: — Я навіть упевнений, що цей шалапут має десь кімнатку, де тримає дівчаток!

Громадянин на підтвердження того, що це правда, тільки-но кивнув бровою. Тоді обидва почали висловлювати свої смаки: Арну тепер віддавав перевагу молоденьким робітницям; Режембар не міг терпіти "манірниць" і цінував передусім позитивні риси. Висновок, до якого прийшов торговець фаянсом, полягав у тому, що до жінок не слід ставитися серйозно.

"А проте свою дружину він любить!" — думав Фредерік, вертаючись додому; Арну здавався йому людиною нечесною. Він був лихий на торговця за цю дуель, неначе заради нього щойно ризикував життям.

Дюссардьє він був удячний за його відданість; прикажчик, якого Фредерік наполегливо запрошував до себе, незабаром почав заходити до нього щоденно.

Фредерік давав йому книжки: Тьєра, Дюлора, Варанта, Ламартінових "Жирондистів". Хлопець уважно слухав і приймав його думки як думки наставника.

Якось увечері прийшов він дуже занепокоєний.

Вранці на бульварі зіткнувся з ним один чолов'яга, який мчався щодуху; чоловік упізнав у ньому одного з друзів Сенекаля й сказав:

— Його схоплено, я втікаю!

Це була чиста правда. Цілісінький день Дюссардьє намагався щось розвідати. Сенекаль, звинувачуваний у політичній змові, був кинутий за Грати.

Родом із Ліона, син майстра й учень одного з послідовників Шальє, Сенекаль, приїхавши до Парижа, вступив у Товариство сімей*; спосіб його життя був відомий; поліція стежила за ним. Виявилося, що він був у числі тих, хто воював у травні 1839 року і відтоді тримався в тіні, але все більше й більше запалювався, фанатично схиляючись перед Алібо, ототожнюючи власне невдоволення проти суспільства із невдоволенням, що його будила в народі монархія, і щоранку прокидався з надією на революцію, яка за два тижні чи за місяць змінить світ. Кінець кінцем, зневажаючи своїх млявих побратимів, розлючений їхнім зволіканням, що відсувало здійснення його мрії, зневірившись у своїй батьківщині, він як хімік пристав до змовників, котрі виготовляли запальні бомби, і був зненацька захоплений по дорозі до Монмартру, коли ніс на випробу порох — останній засіб до встановлення республіки.

Дюссардьє вона була не менше дорога, ніж Сенекалеві, бо, на його думку, вона означала волю і загальне щастя. Одного дня — йому тоді було п'ятнадцять років — він на вулиці Транснонен перед бакалією побачив солдатів із багнетами, червоними від крові, і налиплим до прикладів їхніх рушниць волоссям; з того часу уряд обурював його як втілення самої несправедливості. Він не вбачав великої різниці між убивцею та жандармом; таємний агент поліції в його очах був те саме, що й батьковбивець. Усе зло, розлите по землі, він з простоти своєї привинював Владі і ненавидів її органічною, безугавною ненавистю, що до краю сповнювала його серце, загострювала його чутливість. Сенекалеве вітійство засліплювало його. Винен він чи не винен і чи злочинне його намагання — яке то має значення! З тієї хвилини, як він став жертвою Влади, потрібно йому допомагати.

— Пери, звичайно, засудять його. Потім його повезуть в арештантській кареті, як каторжника, і замкнуть у в'язниці на Мон-Сен-Мішель, де уряд їх морить. Остен збожеволів! Штейбен наклав на себе руки! Переводячи Барбеса до каземату, його волокли за ноги, тягли за чуприну! Його топтали ногами, і голова в нього підскакувала на кожній сходинці. Який жах! Негідники!

Він ридав із гніву, задихався і в страшному розпачі метався по кімнаті.

— Все-таки потрібно щось робити! Послухайте! Я сам нічого не придумаю! А що, якби ми попробували його визволити, га? Коли його вестимуть у Люксембург, можна в коридорі напасти на конвоїрів! Десяток одчайдухів проникнуть хоч куди.

Очі його так палали, що Фредерік здригнувся.

Сенекаль видався йому зараз величнішим, ніж він гадав. Фредерікові пригадалися його поневіряння, його суворе життя; не поділяючи запалу Дюссардьє, він усе-таки відчув захоплення, яке збуджує кожна людина, котра віддає себе в жертву ідеї. Він казав собі, що якби він поміг Сенекалеві, той не опинився б у тюрмі; і приятелі добирали способу, щоб урятувати його.

Зв'язатися з ним було неможливо.

Фредерік узнавав із газет про його долю і протягом трьох тижнів одвідував читальні.

Якось попалися йому під руку кілька номерів "Сміхотуна". Передовиця, як завжди, була присвячена розгромові якоїсь відомої особи. Далі подавалася світська хроніка, плітки. Потім висміювали Одеон, Карпентра, рибництво і приречених до страти, якщо такі були. Зникнення пасажирського судна правило цілий рік за тему для жартів. Третя колонка відводилась художнім кореспонденціям, де в формі анекдотів чи порад рекламувалися кравці, містилися описи балів, оголошення про розпродаж, розгляд творів, і при тому міркувалося в однакових виразах про томик віршів чи про якусь пару чобіт. Єдиним серйозним куточком був огляд маленьких театрів, у якому злісно нападали на двох-трьох директорів; а інтереси мистецтва обмежувалися темою декорацій у Театрі канатоходців чи зауваженнями про яку-небудь актрису в ролі коханок із театру Відпочинок. Фредерік хотів уже кинути все це, аж раптом його погляд натрапив на статтю під назвою "Курочка поміж трьох півнів".

Це була історія його дуелі, подана в стилі жвавому й вільному. Він легко впізнав себе самого, бо, говорячи про нього, часто повторювався жарт: "Молодик, що навчався в Санському колежі, нічого там не навчившись". Його навіть було змальовано нужденним провінціалом, таким собі сірим простаком, що пнеться водити знайомство з вельможним панством. Що ж до віконта, то він грав роль благородного героя: спершу за вечерею, куди він прийшов непрошений-незваний, потім у історії із закладом, бо він перехопив даму, і, нарешті, під час дуелі, де він тримався, як належить дворянинові. Фредерікова хоробрість, щоправда, не заперечувалась, однак у статті давалося зрозуміти, що посередник, він же таки й заступник, явився саме в час. Усе це кінчалося фразою, можливо, найпідступнішою: "З чого випливає така ніжність? Ось у чім річ! І, як мовляв той Базіліо, кого тут у біса обдурюють?"

Це, без найменшого сумніву, була помста Юссоне Фредерікові за його відмову в п'яти тисячах франків. Що ж діяти? Коли він і запрагне пояснень, Юссоне протестуватиме, запевнюючи в своїй непричетності, і він нічого не досягне. Краще мовчки проковтнути образу. Ніхто, зрештою, не читає цього "Сміхотуна".

Вийшовши з читальні, він побачив юрбу, що збилася перед крамницею торговця картинами. Всі дивилися на жіночий портрет, під яким було написано чорними літерами: "Мадмуазель Роза-Анетта Брон.