Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 15

Цей самий погляд її іноді звертався на П'єра, і йому під поглядом цієї смішної, жвавої дівчинки хотілося сміятися самому, не знаючи чого.

Микола сидів далеко від Софійки, біля Жюлі Карагиной, і знову з тієї ж мимовільною посмішкою щось говорив з нею. Софійка посміхалася парадно, але, мабуть, мучилася ревнощами: то бліднула, то червоніла і всіма силами прислухалася до того, що говорили між собою Микола і Жюлі.

Гувернантка неспокійно озиралася, як би готуючи до відсічі, якби хтось хотів образити дітей. Гувернер-німець намагався запам'ятати всі роди страв, десертів і вин з тим, щоб описати все докладно в листі до домашніх у Німеччину, і вельми ображався тим, що дворецький, із загорнутою в серветку пляшкою, обносив його. Німець хмурився, намагався показати вид, що він і не бажав отримати цього вина, але ображався тому, що ніхто не хотів зрозуміти, що вино потрібно було йому не для того, щоб втамувати спрагу, не з жадібності, а з добросовісної допитливості.

XVI

На чоловічому кінці столу розмова все більш і більш пожвавлювалася. Полковник розповів, що маніфест про оголошення війни вже вийшов в Петербурзі і що екземпляр, який він сам бачив, доставлений нині кур'єром головнокомандувачу.

— І навіщо нас нелегка несе воювати з Бонапартом? — сказав Шіншін. — Він уже збив пиху з Австрії. Боюся, не прийшла би тепер наша черга. [II a deja rabattu le caquet a l'Autriche. Je crains, que cette fois ce ne soit notre tour.]

Полковник був кремезний, високий і сангвінічний німець, очевидно, служака і патріот. Він образився словами Шіншіна.

— А того, ласкавий доброд и ю,— сказав він, вимовляючи, без пом'якшень, и замість і, й е замість є.— Того, що и мператор це зна е. В и н у ман и феста сказав, що не може дивитис байдуже на небезпеки, як и загрожуют Рос и ї, и що небезпека импер и ї, г и дн и ст и її и святаст союз и в,— промовив він, чомусь особливо налягаючи на слово "союзів", наче в цьому була вся суть справи.

І з властивою йому непогрішною, офіційною пам'яттю він повторив вступні слова маніфесту ... "і бажання, єдину і неодмінну мету государя складає: установити в Європі на міцних підставах мир — вирішили ми рушити нині частину війська за кордон і зробити для досягнення наміру сього нові зусилля ".

— Ос нащо, ласкавий доброд и ю, — завершив він, повчально випиваючи склянку вина і озираючись на графа за заохоченням.

— Знаєте прислів'я: [Connaissez vous le proverbe: ] "Ярема, Ярема, сидів би ти вдома, точив би свої веретена", — сказав Шіншін, морщячись і посміхаючись. — Це нам до речі. [Cela nous convient a merveille.] Вже на що Суворова — і того розбили, на голову, [a plate couture, ] а де y нас Суворови тепер? —Питаю я вас, [Je vous demande un peu, ] — безперестанку перескакуючи з російської на французьку мову, говорив він.

— Ми повинні і битися до остан е й крапл и кров, — сказав полковник, б'ючи по столу, — и ум е р-р-р е т за сво е го и мператора, и тоді все й буде добре. А м и ркувати як мо-о-ожна (він особливо витягнув голос на слові "можна"), як мо-о-ожна менше, — докінчив він, знову звертаючись до графа. — Так старі гусари судиуть, ось і все. А ви як судить е, молода людина и молодий гусар? — додав він, звертаючись до Миколи, який, почувши, що справа йшла про війну, залишив свою співрозмовницю і в усі очі дивився і всіма вухами слухав полковника.

— Абсолютно з вами згоден, — відповідав Микола, весь спалахнувши, крутячи тарілку і переставляючи склянки з таким рішучим і відчайдушним виглядом, ніби в цю хвилину він піддавався великій небезпеці, — я переконаний, що росіяни повинні вмирати або перемагати, — сказав він, сам відчуваючи так само, як і інші, після того як слово вже було сказано, що воно було занадто запальне і бундючне для даного випадку і тому невдале.

—Прекрасно! Прекрасно те, що ви сказали, [C'est bien beau ce que vous venez de dire,] — сказала Жюлі, яка сиділа біля нього, зітхаючи. Софійка затремтіла вся і почервоніла до вух, за вухами і до шиї і плечей, в той час як Микола говорив. П'єр прислухався до промов полковника і схвально закивав головою.

— Ось це славно, — сказав він.

— Реальний гусар, молодий чоловик, — крикнув полковник, вдаривши знову по столу.

— Про що ви там шумите? — раптом почувся через стіл басовитий голос Марії Дмитрівни. — Що ти по столу стукаєш? — звернулася вона до гусара, — на кого ти гарячишся? Вірно, думаєш, що тут французи перед тобою?

— Я правду говору, — посміхаючись сказав гусар.

— Все про війну, — через стіл прокричав граф. — Адже у мене син йде, Марія Дмитрівна, син йде.

— А у мене чотири сини в армії, а я не тужу. На все воля Божа: і на печі лежачи помреш, і в битві Бог помилує, — пролунав без всякого зусилля, з того кінця столу густий голос Марії Дмитрівни.

— Це так.

І розмова знову зосередилася — дамська на своєму кінці столу, чоловіча на своєму.

— А ось не спитаєш, — говорив маленький брат Наташі, — а от не запитаєш!

— Спитаю, — відповідала Наташа.

Обличчя її раптом розгорілося, виражаючи відчайдушну і веселу рішучість. Вона підвелася, запрошуючи поглядом П'єра, який сидів проти неї, прислухатися, і звернулася до матері:

— Мамо! — пролунав по всьому столу її дитячий грудний голос.

— Чого тобі? — запитала графиня злякано, але, по обличчю дочки побачивши, що це була витівка, строго замахала їй рукою, роблячи загрозливий і негативний жест головою.

Розмова притихла.

— Мамо! Яке тістечко буде? — ще рішучіше, не зриваючись, пролунав голосок Наташі.

Графиня хотіла хмуритися, але не могла. Марія Дмитрівна погрозила товстим пальцем.

— Козак, — промовила вона з погрозою.

Більшість гостей дивилися на старших, не знаючи, як слід прийняти цю витівку.

— Ось я тебе! — сказала графиня.

— Мама! Що тістечко буде? — закричала Наташа вже сміливо і капризно-весело, вперед впевнена, що витівка її буде прийнята добре.

Софійка і товстий Петя ховалися від сміху.

— Ось і запитала, — прошепотіла Наташа маленькому братові і П'єру, на якого вона знову глянула.

— Морозиво, тільки тобі не дадуть, — сказала Марія Дмитрівна.

Наташа бачила, що боятися нема чого, і тому не побоялася і Марії Дмитрівни.

— Марія Дмитрівна? Яке морозиво! Я вершкове не люблю.

— Морквяне.

— Ні, яке? Марія Дмитрівна, яке? — майже кричала вона. — Я хочу знати!

Марія Дмитрівна і графиня засміялися, і за ними всі гості. Всі сміялися не відповіді Марії Дмитрівни, але незбагненної сміливості і спритності цієї дівчинки, яка вміла і наважувалися так поводитися з Марією Дмитрівною.

Наташа відчепилась тільки тоді, коли їй сказали, що буде ананасне. Перед морозивом подали шампанське. Знову заграла музика, граф поцілувався з графінюшкою, і гості, встаючи, вітали графиню, через стіл цокалися з графом, дітьми і один з одним. Знову забігали офіціанти, загриміли стільці, і в тому ж порядку, але з більш червоними обличчями, гості повернулися до вітальні й кабінет графа.

XVII

Розсунули столи для бостону, склали партії, і гості графа розмістилися в двох вітальнях, диванної і бібліотеці.

Граф, розпустивши карти віялом, насилу утримувався від звички післяобіднього сну і всьому сміявся. Молодь, підбурювана графинею, зібралася близько клавікорд і арфи. Жюлі перша, на прохання всіх, зіграла на арфі п'єску з варіаціями і разом з іншими дівчатами стала просити Наташу і Миколу, відомих своєю музикальністю, заспівати що-небудь. Наташа, до якої звернулися як до великої, була, мабуть, цим дуже горда, але разом з тим і боялася.

— Що будемо співати? — запитала вона.

— "Ключ", — відповідав Микола.

— Ну, давайте швидше. Борис, йдіть сюди, — сказала Наташа. — А де ж Софійка?

Вона озирнулася і, побачивши, що її друга немає в кімнаті, побігла за нею.

Вбігши в Соніну кімнату і не знайшовши там свою подругу, Наташа пробігла в дитячу — і там не було Соні. Наташа зрозуміла, що Софійка була в коридорі на скрині. Скриня в коридорі була місцем печалей жіночого молодого покоління будинку Ростових. Дійсно, Софійка в своєму легкому рожевому платтячку, приминаючи його, лежала ниць на брудній смугастій няниної перині, на скрині і, закривши обличчя пальчиками, ридма плакала, здригаючись своїми оголеними плічками. Лице Наташі, жваве, цілий день імениникове, раптом змінилося: очі її зупинилися, потім здригнулася її широка шия, кути губ опустилися.

— Софійко! Що ти? ... Що, що з тобою? У-у-у! ...

І Наташа, розпустивши свого великого рота і зробившись зовсім дурною, заревла, як дитина, не знаючи причини і лише через те, що Софійка плакала. Софійка хотіла підняти голову, хотіла відповідати, але не змогла і ще більше сховалася. Наташа плакала, присівши на синій перині і обіймаючи друга. Зібравшись з силами, Софійка підвелася, почала витирати сльози і розповідати.

— Николонька їде через тиждень, йому ... папір ... прийшов ... він сам мені сказав ... Та я б все не плакала ... (вона показала папірець, яку тримала в руці: то були вірші, написані Миколою) я б все не плакала, але ти не можеш ... ніхто не може зрозуміти ... яка у нього душа.

І вона знову почала плакати про те, що душа його була така гарна.

— Тобі добре ... я не заздрю ... я тебе люблю, і Бориса теж, — говорила вона, зібравшись трохи з силами, — він милий ... для вас немає перешкод. А Микола мені cousin ... треба ... сам митрополит ... і то не можна. І потім, якщо матінці ... (Софійка графиню і вважала і називала матір'ю), вона скаже, що я псую кар'єру Миколи, у мене немає серця, що я невдячна, а насправді ... ось їй-Богу ... (вона перехрестилася) я так люблю і її, і всіх вас, тільки Віра одна ... За що? Що я їй зробила? Я так вдячна вам, що рада б всім пожертвувати, та не маю чим ...

Софійка не могла більше говорити і знову заховала голову в руках і перині. Наташа починала заспокоювалась, але по обличчю її видно було, що вона розуміла всю важливість горя свого друга.

— Софійка! — сказала вона раптом, як ніби здогадавшись про справжню причину засмучення кузини. — Вірно, Віра з тобою говорила після обіду? Так?

— Так, ці вірші сам Микола написав, а я списала ще інші; вона і знайшла їх у мене на столі і сказала, що і покаже їх матінці, і ще говорила, що я невдячна, що матінка ніколи не дозволить йому одружитися зі мною, а він одружиться з Жюлі.